Зміни в міжнародному поділі праці в сучасних умовах

За даними ООН, зараз у  світі існує більш як 65 тис. ТНК, що контролюють понад 850 тис. афільованих зарубіжних компаній по всьому світу, у яких задіяно більш як 74 млн. чоловік. При цьому на території промислово розвинених держав розміщується понад 80% материнських компаній і близько 33% афільованих, у країнах, що розвиваються, — відповідно 19,5 і майже 50, у колишніх соціалістичних державах — приблизно 0,5 і 17%.

Ось приклад найбільших ТНК. (рис. 4)

Рис.4. Найбільші ТНК світу в 2007р.[компанія Miilward Brown Optimor, 2009 р.]

Ринкова капіталізація окремих  ТНК перевищує 500 млрд. дол., а щорічні  обсяги продажів становлять 150—200 млрд. дол. Щорічний чистий прибуток кожної з найбільших корпорацій практично  дорівнює річному бюджетові України. Країн, у яких оперують філії та дочірні  компанії провідних ТНК, часто більше, ніж посольств, які мають за кордоном держави їх базування, а чисельність  службовців і членів їхніх сімей, добробут яких тією чи тією мірою залежить від діяльності лише однієї великої  корпорації, дорівнює населенню таких  країн, як Словаччина або Македонія.[15]

 Про масштаби діяльності  ТНК у приймаючих державах  може свідчити і такий факт: обсяг продажів їхніх зарубіжних дочірніх компаній та філій 2006 року перевищив 19 трлн. дол., що вдвічі більше за обсяг світового експорту. При цьому більш як половина всіх продажів припадала на частку 100 найбільших корпорацій, а в кожній із 1000 провідних компаній обсяг реалізованої продукції перевищив 1 млрд. дол. Так, продажі американської «Уол-Март Сторз» становили 246 млрд. дол., «Дженерал моторз» — 186, «Екссон-Мобіл» — 182, «Форда» — 163 млрд. дол. (дод.А.3 Топ-список 100 світових брендів (дані компанії Miilward Brown Optimor) за 2009 рік)

 Сьогодні ТНК контролюють  понад 50% світового промислового  виробництва, 67% міжнародної торгівлі, більш як 80% патентів і ліцензій  на нову техніку, технології  та ноу-хау, майже 90% прямих  зарубіжних інвестицій. Практично  вся торгівля сировиною на  світових ринках контролюється  ТНК, у тому числі 90% світової  торгівлі пшеницею, кавою, кукурудзою, лісоматеріалами, тютюном, залізною  рудою; 85% — міддю, бокситами; 80% —  оловом, чаєм; 75% — натуральним каучуком, сирою нафтою.

Як правило, ТНК — багатогалузеві компанії, їхня діяльність широко диверсифікована. Наприклад, кожна з 500 найбільших ТНК  США має в середньому підрозділи в 11 галузях, а найпотужніші охоплюють  по 30—50 галузей. У групі 100 провідних  промислових компаній Великобританії багатогалузевих 96, Італії — 90, Франції  — 84, Німеччини — 78.

  Сукупні валютні резерви ТНК у кілька разів перевищують сукупні резерви всіх центральних банків світу. Тому переміщення лише 1—2% маси грошей, що перебувають у їхньому володінні, цілком здатне змінити паритет національних валют.

  Сумарні зарубіжні інвестиції ТНК зараз відіграють значну роль, аніж торгівля. Формами вивезення капіталу є прямі та портфельні інвестиції, а також позики і кредити. Найбільш значимі — прямі інвестиції, що перевищили в середині 90-х років 3 трлн. дол. Причиною зарубіжного інвестування часто стає інтерес до природних ресурсів приймаючих країн, за яким стоїть прагнення забезпечити гарантоване постачання своїх підприємств сировиною. За рахунок закордонних інвестицій США, наприклад, одержують всі імпортовані фосфати, мідь, олово, 75% марганцевої та залізної руди; Японія — 40% бокситів, 50% нікелю, 60% мідної руди.

  Капіталовкладення в іноземну економіку — активний спосіб стимулювання попиту на вітчизняну продукцію. Це досягається за рахунок того, що, по-перше, за кордоном створюються нові ринки; по-друге, частина експорту ТНК постійно адресується їхнім закордонним філіям, і ця гарантована частка становить понад 30% експорту Канади, Німеччини, Франції, Швеції, близько 50% експорту США. По-третє, інвестиції дозволяють корпораціям оминути тарифні й нетарифні бар’єри приймаючої держави.

 Близько 30% міжнародної  торгівлі складається із внутрішньофірмових потоків ТНК. Вони створили специфічну форму переведення капіталів з допомогою трансфертних цін (спеціально занижених або завищених), що їх установлюють самі ТНК, при поставках товарів і наданні послуг своїм дочірнім компаніям та філіям у рамках внутрішньокорпоративної торгівлі.

3. Проблеми та майбутній розвиток міжнародного поділу праці на пострадянському просторі.

3.1 Шляхи вирішення проблем міжнародного поділу праці на пострадянському просторі.

У світовій та вітчизняній  науковій і публіцистичній літературі останніх років затвердився термін "пострадянський простір". Це не просто зручний і політично нейтральний  термін для позначення території  колишнього СРСР і всіх явищ та процесів, які тут відбуваються. Пострадянський простір — насамперед особлива соціальна  і політична реальність, суперечлива  цілісність котрої зумовлена і спільністю (часто багатовіковою) попереднього розвитку народів, що її становлять, і  особливо спільністю радянського соціалістичного  етапу їхньої історії. Радянського  Союзу як єдиної держави більше немає. Однак становлення нових держав відбувається протягом років і навіть десятиріч. І доки триватиме цей  процес, попри всі зміни, що сталися  і ще стануться в його колишніх частинах, спільна історична спадщина, спільність соціально-економічних  умов і проблем протягом досить тривалого  часу залишатимуться факторами, які  серйозно впливатимуть на всі явища  і процеси у цій частині  світу.

Становлення і розвиток усіх пострадянських нових незалежних держав, незважаючи на певні особливості  кожної з них, мали спільні, характерні для всіх молодих держав, риси.

Слід звернути особливу увагу  на те, що практично всі держави  у перші роки незалежності опинилися  у складній економічній кризі, пов'язаній з розвалом колишньої єдиної союзної  економіки, розривом налагоджених виробничих зв'язків, руйнуванням раніше здійснюваних поставок сировини і матеріалів, збуту  виробленої продукції. Треба добре  уявляти, чим був єдиний народногосподарський комплекс Радянського Союзу. Величезна  країна була жорсткою, замкненою, практично  позбавленою саморегулювання системою, поділеною на великі галузеві й національно-територіальні підсистеми. Вони економічно доповнювали одна одну. За допомогою структури стабільних міжгалузевих і міжреспубліканських зв'язків, що формувалися під впливом команд з єдиного центру, їх об'єднали у цілісний та єдиний народногосподарський комплекс. Сформувався своєрідний загальносоюзний економічний "механізм". Він принципово відрізнявся від економічних систем із розвинутими ринковими відносинами саморегулювання, котрі правильніше було б назвати не "механізмом", а "організмом".

Незважаючи на спільність економічних проблем, кожна держава  мала відмінні стартові можливості для  розвитку власної економіки, відповідно обирала свою, несхожу на інших, модель здійснення економічних перетворень. Розірвання і згортання господарських  зв'язків між колишніми союзними республіками слід розглядати не тільки з негативного боку. В деяких випадках це було об'єктивним процесом, оскільки виникали ці зв'язки, так само, як і  поділ праці в Союзі, не завжди під впливом економічних факторів, а дуже часто внаслідок політичних, пропагандистських та навіть особистих  мотивів. Природно, що при формуванні ринкових структур у ННД насамперед почали розпадатися саме ці, економічно необґрунтовані, зв'язки як в середині республік, так і між ними.

За час, що минув після  розпаду СРСР, колишні союзні республіки стали вельми життєздатними самостійними державами. Піднялося покоління  людей, які виросли у новій  історичній реальності. Однак багато проблем, зумовлених розпадом супердержави, залишаються актуальними і досі. Після розвалу Союзу в молодих  пострадянських держав виникла велика кількість претензій одна до одної, насамперед економічних і територіальних. Результатом цього стало погіршення політичних відносин між ними. Молоді держави більшою мірою прагнули до контактів з країнами далекого зарубіжжя, ніж зі своїми сусідами —  колишніми радянськими республіками.

Одна з причин такого становища  полягала у бажанні залучити іноземні інвестиції для розвитку власної  держави.

За умов звуження сфери  відповідальності держави економіка  розвивається насамперед на користь  правлячої бюрократії, фінансових та економічних груп, а не більшості  громадян. Вони не надто відчувають на собі зростання економічних показників. Деградують системи охорони здоров'я, освіти, підтримки малого підприємництва, допомоги соціально вразливим верствам населення, захисту довкілля і природних  ресурсів, розвалюється наука, занепадає  культура. Тобто зростання — ще не є розвиток, а підвищення рівня  життя ще не веде до автоматичного  покращання його якості.

1. Революція в інформаційних  технологіях. Визначальна технологія  часів холодної війни належала  до виробництва ядерної зброї.  Ключові технології сучасності  пов'язані з комунікаційними системами,  які скорочують час і відстань, — телебаченням, реактивними літаками, супутниками, комп'ютерами, мікросхемами, мобільними телефонами, Інтернетом, контейнерними перевезеннями тощо. З погляду стандартів глобалізації, Радянський Союз був досить  розвиненим у модернізаційному плані (космічні ракети, супутники, без чого неможлива революція в галузі телекомунікацій, хороші результати у деяких аспектах масової освіти, рівності статей тощо, при відставанні у сприйнятті масами споживацьких технологій), хоча поступався розвиненим країнам Заходу. Після розвалу СРСР деякі носії "важкої модернізації" — нафтові родовища, трубопроводи та ін. — зберігають головне значення для економічного розвитку пострадянських країн. А певна частина людського капіталу й освітньої інфраструктури, успадкована від радянської епохи, гармонізує із завданнями глобалізації. Наприклад, українські, російські команди учнів і студентів постійно займають призові місця на міжнародних комп'ютерних конкурсах.

2. Економічна революція.  В галузі економіки глобалізацію характеризує нова ортодоксія ("Вашингтонський консенсус") стосовно політики, необхідна для забезпечення економічного зростання. Цей консенсус охоплює такі елементи:

— плаваючі обмінні курси;

— зниження торгових бар'єрів;

— "зелена революція у  сільському господарстві";

— дешева енергія (частково завдяки ядерній енергетиці);

— прискорений розвиток сектору послуг як основної сфери  зайнятості й виробництва суспільного  багатства;

— сприяння транснаціональним  корпораціям, здатним організувати виробництво у тих країнах, де виробничі витрати мінімальні;

— послаблення регулювальної  ролі уряду в національній економіці  тощо.

Відповідно до цього списку можна визначити міру, в якій різні  пострадянські держави виявилися  здатними сприйняти і продемонструвати зазначені риси. Як свідчать дослідження  шляху посткомуністичних країн, успіх або провал значною мірою  залежать від вихідних економічних  умов, однак стратегія макроекономічної стабілізації та структурної реформи  може внести суттєві корективи у  досягнуті результати.

3. Тріумф ліберальної  демократії. Глобальна ера передбачає  провал комуністичної альтернативи  і перемогу ліберально-демократичних  цінностей, хоча в деяких регіонах  їм чинять опір. Усі пострадянські  держави заявили про свою орієнтацію  на демократію. Проте формальне  зведення демократичних інститутів  — "демократичний фасад"  — ще не є справжньою демократією,  для створення якої потрібен  тривалий час. Тим більше, що  серед населення деяких ННД демократія не стала пріоритетною цінністю (Білорусь, Росія, Центральна Азія).

4. "Локалізація": політика  націоналізму. її суть полягає  в тому, як зберегти національні  цінності і специфічні інститути,  водночас пристосовуючись до  викликів і можливостей глобалізації. Для глобалізації притаманний  процес адаптації нових технологій  та ідей до місцевих умов. Домінує  тенденція "локалізації", тобто  їх втілення у формах, звичних  для тієї чи іншої країни.

5. Горизонтальні зв'язки. Мається на увазі розвиток  регіоналізації паралельно з  глобалізацією. У пострадянських  країн позиція не є сильною.  їх регіональні організації (СНД,  ГУВМ, Центральноазіатський союз) є  виключно слабкими, а перспектива  їх участі у таких регіональних  угрупованнях, як Європейський Союз, є радше джерелом розколу, ніж  згуртування.

6. Поляризація. Одним з  наслідків глобалізації є розкол  і нерівність. Виник розрив між  країнами, які знаходяться на  передньому краї глобалізації, і  тими, які відстають і таким  чином виключаються з глобальної  системи. В межах окремих країн  меншість населення одержує доступ  до нової інформаційної технології, а більшість приєднується до  пасивних споживачів або просто  опиняється за бортом. Це не  обіцяє нічого хорошого для  стабільності демократичних процесів.

У процесі глобалізації різні  держави показують себе по-різному, деякі сильніші, деякі слабші. Впливовий  аналітичний центр Brookings Institution (США) оприлюднив у березні 2008 р. "Рейтинг слабкості держав", до якого увійшла 141 країна світу. Індекс слабкості держави коливається від 0 — найгіршого показника — до 10 — найкращого. Враховувалися 20 показників за 4 основними сферами: політика, економіка, національна безпека і соціальні стандарти. Найслабшими виявилися: 1 — Сомалі (з показником 0,52), 2 — Афганістан (1,65), З — Конго (1,67). Країни екс-СРСР зайняли такі місця: 35 позиція — Туркменистан (5,27), 36 — Узбекистан (5,30), 42 — Таджикистан (5,35), 65 — Росія (6,20), 73 — Киргизстан (6,39), 80 — Азербайджан (6,54), 81 — Білорусь (6,63), 88 — Молдова (6,89), 89 — Казахстан (6,92), 90 — Грузія (6,99), 105 — Вірменія (7,34), 107 — Україна (7,38), 136 — Латвія (9,08), 138 — Литва (9,27). Естонія не увійшла до рейтингу, як і інші найбільш розвинені країни світу.[17]