Соціальна політика ЄС

Фінансування соціальних виплат громадянам країн – членів ЄС у кожній країні, як правило, має власну структуру  та специфіку .

Найбільше на фінансування соціальних виплат витрачають роботодавці у країнах Балтії – Естонії (79,2%) та Литві (54,6%), а найнижчі вони у роботодавців Данії (9,7%). Середні позиції займають Греція (37,5%), Австрія (37,6%) та Німеччина (33,6%), при цьому кількість країн, у яких відбулося підвищення значення частки внесків роботодавців, дорівнює кількості країн, у яких внески роботодавців на соціальні виплати зменшилися. Найвищі значення частки внесків найманих працівників мають місце у Словенії (39,9%) та Нідерландах (34,7%), а найменші – у Швеції (8,8%), Литві  (6,1%) та Естонії (0,6%). Найбільше витрачає держава на фінансування соціальних виплат у Данії (63,0%), Ірландії (61,7%) та Польщі (50,1%), найнижчі значення часток внесків держави у Чехії (23,4%), Естонії (20,1%) та Нідерландах (19,4%). Таким чином, структура фінансування соціальних виплат досить різниться за країнами ЄС.

3.1 Соціальний захист для громадян, які переїжджають з однієї країни ЄС до іншої

Громадяни країн Європейського  Союзу мають право вільного пересування  із однієї країни ЄС до іншої, у тому числі з метою працевлаштування. При цьому такі працівники мають  право на такий рівень соціального  захисту, як і у "внутрішніх (титульних, аборигенних) працівників" цієї країни. Європейське законодавство забезпечує означену рівність Директивами №1408/71 та 574/72, головною метою втілення у  життя яких є сприяння вільному пересуванню  громадян об'єднаної Європи та запобігання  випадкам фінансових та інших видів  витрат, що можуть виникнути при  цьому (і не тільки у рівнях заробітної плати, а й пенсій). Європейські  експерти вважають, що у перспективі  можливо буде створити єдину європейську  пенсійну систему, за допомогою якої громадяни старшого віку могли б  відчувати себе захищеними, незважаючи на переїзд із однієї країни ЄС до іншої. Це ж стосується і єдиного європейського  ринку праці із співставленнями (подібними) кваліфікаційними, професійними стандартами та умовами зайнятості. Але на сьогодні, як свідчать аналітики, протиріч виникає чимало, оскільки системи соціального захисту, рівня  зарплат, вимог до кваліфікації тощо, у кожній з європейських країн  мають свою специфіку і розміри  пристосовані до національних законів, умов життя та звичаїв, і швидко подолати ці "відмінності" буде доволі складно. На сьогодні лише виплати на випадок  безробіття "експортуються" між  країнами ЄС але лише протягом трьох  місяців і за умов офіційної реєстрації та відповідного офіційного пошуку робочого місця.

3.2.Соціальні виплати на дітей у країнах ЄС

За оцінками фахівців, витрати "на родину" будуть у майбутньому  відігравати все більшу роль у  структурі соціальних виплат в країнах  ЄС. При цьому мова йде не тільки про грошові виплати, а й про  опосередковану допомогу – податкові  пільги. Фінансування "родинних" виплат у більшості країн ЄС здійснюється із суспільних фондів (у Німеччині  вони мають суттєве податкове  наповнення). У Франції, Італії та Люксембурзі  основним фінансовим джерелом для цих  виплат є внески роботодавців. У  Бельгії, Греції, Австрії та Іспанії  наявне "змішане" фінансування –  кошти для цих виплат формуються завдяки внескам як роботодавців, так і найманих працівників (як правило, держава також дотує ці фонди). В Австрії учасниками таких програм  є виключно роботодавці та держава. Серед "родинних" виплат найважливішими виступають так звані "дитячі", тобто виплати при народженні дітей та їх виховання. У більшості  європейських країн ці виплати диференційовані  в залежності від віку та кількості  дітей, а в деяких країнах ЄС їх розмір залежить ще й від доходів  батьків. Суттєво різняться за країнами розміри та умови виплати допомоги  й батькам-одинакам. Слід також зазначити, що загальною для країн ЄС є  тенденція залежності розмірів "дитячих" виплат від динаміки споживчих цін  або динаміки заробітної плати у  країні. Так, наприклад, у Бельгії "дитячі" виплати регулюються чинним законодавством. Поширюється дія законодавства  щодо цього виду виплат не тільки на батьків, а й на інших родичів  дитини, якщо вони здійснюють догляд за нею, при цьому місце мешкання дитини – тільки територія країни. "Дитячі" гроші виплачуються до досягнення дитиною 18-річного віку, а у випадку навчання – до 25 років. При цьому щомісячні "дитячі" виплати виглядають так:  одна дитина – 75,54 євро, друга дитина – 139,78 євро, третя дитина – 208,70 євро, четверта і  кожна наступна дитина – 208,70 євро ). Крім того, існують щомісячні доплати  на кожну дитину в залежності від  її віку – від 14,0 до 60,0 євро. У Німеччині  допомогу при народженні дитини "дитячі" виплати батьки отримують на дітей, які народилися як у шлюбі, так  і поза шлюбом, а також усиновлених. Для цього місцем мешкання дитини може бути не тільки Німеччина, а й країни ЄС та Швейцарія. Джерелом фінансування таких виплат в основному є податкові надходження. Виплати здійснюються до досягнення дитиною 18-річного віку, а у випадку навчання або праці (якщо річний дохід не перевищує встановлену законодавством межу) - до 27-річного віку (у випадку безробіття – до 21 року). У залежності від кількості дітей виплати мають такі розміри (щомісяця): на першу дитину – 154,0 євро, на другу дитину – 154,0 євро, на третю дитину також 154,0 євро, на четверту дитину – 179,0 євро, на п'яту дитину та кожну наступну – 179,0 євро та визначені законодавством податкові пільги.

3.3. Виплати заробітної плати у випадку втрати працездатності найманих працівників (тимчасової непрацездатності)

У ряді європейських країн цей вид  виплат є стрижнем соціального забезпечення найманих працівників. Його законодавче  підґрунтя, розміри та терміни здійснення виплат суттєво різняться за країнами ЄС. В окремих країнах роль головних регуляторів цих виплат відіграють тарифні договори, де визначено всі  основні регуляторні норми (типовими прикладами таких країн є Бельгія, Данія, Франція). Наприклад, у Фінляндії  обов'язково підлягають оплаті  перші  дев'ять днів непрацездатності, подальші виплати (їх умови та розміри) визначаються згідно з чинними тарифними угодами (як правило, в залежності від трудового  стажу найманого працівника, його тарифної ставки, належності до тієї чи іншої професійно-кваліфікаційної  категорії тощо). При цьому розмір цих виплат коливається від 100,0% у  Данії, Німеччині, Люксембурзі, Австрії, 80,0% у Литві, Польщі та Швеції, до 25,0% у Словаччині. Розмір виплат також  суттєво коливається в залежності від терміну тимчасової непрацездатності. Так, наприклад, у Нідерландах перші  два тижня непрацездатності працівник  отримує 100,0% заробітної плати, у подальшому (52 тижня) – 70,0%, у Фінляндії – 100,0% заробітної плати протягом перших дев'яти  тижнів, а наступний період (до місяця) – 50,0%, у Бельгії – перші сім  днів непрацездатності – 100,0% заробітної плати, а з восьмого по чотирнадцятий  – 60,0% заробітної плати (але слід зауважити, що ця норма діє для робітників). Для службовців згідно з чинним законодавством визначається виплата у разі тимчасової непрацездатності у розмірі 100,0% заробітної плати протягом місяця. Для того, щоб претендувати на виплати у випадку тимчасової непрацездатності бельгійським робітникам необхідно відпрацювати на підприємстві більш як місяць, а для службовців – випробувальний термін.

У якості розрахункової бази для  цього виду виплат у більшості  європейських країн виступає загальна сума заробітку (нарахована заробітна  плата або брутто-зарплата) на момент виникнення непрацездатності. У Великій  Британії керівники невеликих підприємств  при високому рівні захворюваності найманих працівників мають право  на державні грошові субсидії для  компенсації частки витрат щодо непрацездатності найманих працівників. У таких країнах  як Мальта, Данія, Греція, Ірландія чинним законодавством також передбачені  подібні можливості державної підтримки сфери підприємництва.

3.4. Виплати на випадок безробіття

Системи страхування на випадок  безробіття існують у всіх країнах  ЄС. Але у кожній із європейських країн існують власні "традиції" щодо соціального захисту осіб, що втратили робоче місце. Традиційно високий  рівень безробіття (табл. 1.) у більшості  європейських країн підштовхував їх уряди шукати нові шляхи вирішення  проблеми, прискорювати всебічні реформи  відповідних систем. Як правило, наймані  працівники підлягають страхуванню  в обов'язковому порядку. Тільки у  Данії та Швеції існує добровільне  страхування, але не дивлячись на це майже 90,0% найманих працівників охоплені ним. Люксембург – єдина країна ЄС, яка має виключно податкове фінансування відповідних виплат. У більшості  європейських країн фінансування цих  виплат здійснюється внесками як роботодавців, так і найманих працівників. Кошти  держави залучаються виключно для  покриття дефіциту, який виникає, як правило, у періоди суттєвого зростання  безробіття. Головними передумовами отримання виплат на випадок безробіття у всіх європейських країнах є: реєстрація у відповідному державному органі (службі, агенції тощо) та наявність документально підтверджених свідоцтв щодо участі у системах страхування на випадок безробіття. Зареєстрована особа повинна "заповнювати" запропоновану їй "підходящу" вакансію, без права на відмову (за окремими винятками). Під час отримання допомоги на випадок безробіття громадяни повинні приходити у державний орган для обліку у визначений термін, наприклад, у Бельгії та Люксембурзі щотижня, у Великій Британії двічі на місяць. В інших країнах ЄС (за винятком Німеччини) – двічі на місяць. Місячний розмір цих страхових виплат суттєво різниться за країнами - від 1030,0 євро (у Данії) до 11 євро (у країнах Балтії).

Таблиця 1. Питома вага безробітних у чисельності зайнятих за окремими країнами світу, (%)

У Бельгії, наприклад, система страхування  на випадок безробіття має законодавче  підґрунтя. Наймані працівники підлягають обов'язковому страхуванню, у тому числі  це стосується й молоді, яка після  закінчення навчання не знайшла будь-якого (постійного, тимчасового тощо) місця  роботи. На виплати на випадок безробіття у цій країні мають право як всі безробітні, так працездатні  громадяни, які офіційно заявили  про пошук роботи. Мінімальна тривалість страхового стажу в залежності від  віку особи коливається в межах  від 312,0 робочих днів за останні 18 місяців  до 642,0 робочих днів за останні 36 місяців. Найвища вікова межа отримання відповідних  виплат для чоловіків сягає 65,0 років, для жінок – 63 роки (слід ураховувати, що на сьогодні пенсійний вік у  Бельгії поступово підвищується).

3.5. Виплати у зв'язку з досягненням пенсійного віку

Цей вид соціальних виплат є "найстарішим", адже у деяких європейських країнах (наприклад, Німеччина) його застосовували  ще наприкінці 19-го століття (хоча передумови його виникнення були ще на початку  цього сторіччя). Кожна європейська  країна проходила свій особистий  шлях становлення систем соціального  забезпечення осіб старшого віку, що саме і визначило велику їх різноманітність. Але на сьогодні об'єднана Європа змушена  шукати спільну стратегію їх подальшого розвитку, оскільки вона стикнулася із суворим глобальним викликом – випереджувальних старінням населення європейських країн, яке є складовою світової тенденції – постарінню населення  Землі (діаграма 1.).

І група   – 0-14,0 років  ІV група – 50,0-64,0 років

ІІ група  – 15,0-24,0 років  V група – 65,0-79,0 років

ІІІ група – 25,0-49,0 років  VІ група – 80,0 років та старші

Діаграма 1. Розподіл населення країн Європи за віковими групами у 1975-2050 роках (прогнозні значення), у % від загальної чисельності населення [2].

Як свідчать оцінки демографів, у  європейських країнах, при збереженні існуючих рівнів народжуваності та смертності, чисельність дітей у віці до 15 років скоротиться до 2050 року на 40,0% (до 87,0 млн. осіб), а чисельність  осіб старшого віку збільшиться вдвічі (до 169,0 млн. осіб). За оцінками експертів, якщо країни ЄС мають намір зберегти співвідношення вікових груп населення  в існуючих межах, то їм доведеться прийняти до 2050 року 169,0 млн. іммігрантів  (переважно із країн Африки, Середнього Сходу, Китаю, Індії та СНД).

Згідно з прогнозами експертів  ОЄСР, витрати на виплати пенсій за віком в ЄС у наступні 10-15 років  зростуть у 1,5-1,8 рази і до 2020 року у  Німеччині та Франції сягнуть 21,6% ВВП; в Австрії – 23,7% ВВП, в Італії – 25,6% ВВП. Саме тому, зважаючи на останні  світові тенденції та прогнози міжнародних  організацій, Світовий банк розробив концепцію 5-рівневої пенсійної системи –  тобто модель, що базується на п'яти  елементах. Перший елемент, або "нульовий рівень" не передбачає сплати внесків  та забезпечує мінімальний рівень соціального  захисту. Другий елемент (або "перший рівень") має на меті покриття певної частки доходів, він залежить від  розміру заробітної плати та суми сплачених внесків. Третій елемент (або "другий рівень") є обов'язковою  накопичувальною системою, четверта складова (або "третій рівень") передбачає добровільну участь громадян у накопичувальній  системі. П'ятий елемент – включає  фінансову та не фінансову підтримку осіб старшого віку всередині родини або іншими поколіннями. Але втілення такої пенсійної системи у життя - це досить тривалий процес, який вимагає відповідної підготовки, як з боку урядів країн, так і з боку пересічних громадян.

У ряді країн уряди вирішили для  підтримки власних пенсійних  систем ввести як доповнення до існуючих схем оплати внесків шляхом відрахування від заробітної плати ще й системи  внесків за персональними пенсійними страховими програмами ( у Німеччині  це так звані пенсії Рієстера). Стратегічна мета цих заходів – стабілізація розміру пенсійного внеску (у Німеччині - на рівні не менш 20,0% заробітної плати при гарантії виплати пенсій за віком протягом тривалого періоду, навіть якщо до 2030 року буде прийнято рішення щодо зниження розміру пенсії з 70,0% до 67,0% від рівня заробітної плати у момент виходу на пенсію) та стимулювання майбутніх пенсіонерів до накопичення коштів вже сьогодні. На думку європейських дослідників системи пенсійного забезпечення громадян країн ЄС еволюціонують, хоча і досить повільними темпами від державно-розподільчого до змішаного та приватно накопичувального типу. Громадянам країн ЄС подобається відчувати себе незалежними від держави та самостійно планувати своє майбутнє. Однак експерти мають вагомі сумніви стосовно того, що приватні схеми пенсійного страхування у близькому майбутньому будуть мати вагому перевагу.

Стосовно віку виходу на пенсію, то у багатьох європейських країнах він є однаковим як для чоловіків та жінок . В Австрії та Бельгії "жіночий" пенсійний вік поступово наближується до чоловічого. В окремих країнах здійснюється поступове збільшення пенсійного віку. Наприклад, у Німеччині на сьогодні здійснюється поступове підвищення віку виходу на пенсію з 65 до 67 років – межа виходу на пенсію буде підвищуватися поступово з 2012 до 2029 року (при цьому законодавством передбачено, що починаючи з 2010 року і через кожні 4 роки, федеральний уряд Німеччини буде доповідати про стан зайнятості осіб старшого віку та давати оцінку тому, чи виправдовує себе в економічному та соціальному плані підвищення вікового цензу з урахуванням змін ринку праці та робити висновок щодо можливості подальшого законодавчого регулювання цих питань). Винятком є сільське населення: в ЄС (крім таких країн, як Люксембург, Нідерланди, Велика Британія, Швеція та Австрія) відповідна вікова планка для селян складає 55 років (але останнім часом і для цієї категорії працівників законодавством передбачені зміни) в бік збільшення.

4.Соціальна політика ЄС: перспективи запровадження в Україні

Низька ефективність діючих соціальних програм зумовлена насамперед їх недостатнім фінансуванням та слабкою  соціальною спрямованістю бюджетної  політики. Навіть незважаючи на збільшення обсягів бюджетного фінансування соціальної сфери останнім часом, ситуація реально  не поліпшується. Це підтверджується  дослідженням взаємозв’язків показників, що характеризують стан і охорону  здоров’я у регіонах України. Соціальний захист не виконує належним чином  свої функції, через що практично  не зменшується бідність, на яку  найбільш наражені сім’ї з дітьми; переважно пільги мають декларативний  характер; більша частина соціальних послуг надається на низькому рівні; не забезпечується рівна доступність  до якісних соціальних послуг (освітніх, медичних, культурних, житлово-комунальних  тощо), особливо для сільських мешканців [7, с. 9].

Серед невирішених проблем соціальної політики в Україні є необхідність розробки стратегії її реформування відповідно до стандартів ЄС, що актуалізує нові розробки з цієї тематики, оскільки існуючі напрацювання стосуються передусім  вирішення нагальних конкретних соціальних проблем.

За офіційними даними Держкомстату, за 2011 р. населенням України отримано доходів у вигляді зарплат, пенсій та інших офіційних надходжень на суму понад 362 млрд. грн., що на 28,2 % більше у порівнянні з попереднім роком. Наявний дохід, який може бути використаний населенням на придбання товарів та послуг, збільшився на 26,6 %, а реальний наявний, визначений з урахуванням цінового фактору, - на 16,1 %.[4]

Продовжувалося зростання рівня  мінімальної заробітної плати, який досяг на кінець 2011 р. 79,2 % прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Від офіційно встановленого рівня мінімальної зарплати залежать посадові оклади та ставки працівників бюджетних установ та підприємств державної форми власності (серед загальної кількості найманих працівників ця категорія займає більше половини), доходи працівників приватної сфери (у відповідності з галузевими угодами та колективними договорами на більшості приватних підприємств оплата праці встановлюється в залежності від розміру офіційної мінімальної заробітної плати). Таким чином, зростання мінімальної зарплати вплинуло на рівень доходів та соціальну захищеність переважної більшості найманих працівників, загальна кількість яких складає 30 % населення України.

Попри зростання цих показників, їх співвідношення поки що далеке від  стандартів Європейської соціальної хартії, згідно вимог якої мінімальна заробітна  плата має становити не менше  ніж 2,5 прожиткового мінімуму, а співвідношення мінімальної та середньої зарплат  повинно складати не нижче, ніж 1:3. В  Україні мінімальна заробітна плата  все ще залишається меншою за прожитковий  мінімум.