Соціальна політика ЄС

Львівський регіональний інститут державного управління

Національної Академії державного управління

при Президентові України

 

 

 

Кафедра європейської інтеграції

та права

 

 

 

 

Індивідуально-практичне  завдання

слухача денної форми навчання з дисципліни

Політика європейської інтеграції

на тему

" Соціальна політика ЄС "

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Львів-2012

 

 

ЗМІСТ

 

Вступ ……………………………………………………………………………...… 3

1. Етапи розвитку соціальної політики Європейського Союзу………………….…..4
2. «Європа 2020»: новий важіль розвитку соціальної політики ЄС….……………………………………………….…………………………….….12
3. Соціальна політика ЄС: кількісний та якісний вимір………..……..................... 17

3.1. Соціальний захист для громадян, які переїжджають з однієї країни ЄС до іншої……………………………………………………………………………....18

3.2 Соціальні виплати на дітей у країнах ЄС ….……..............................…….19

3.3.Виплати заробітної плати у випадку втрати працездатності найманих працівників (тимчасової непрацездатності)…………………………………....20

3.4. Виплати на випадок безробіття…………………………………………….21

3.5. Виплати у зв'язку з досягненням пенсійного віку……………………...…23

4. Соціальна політика ЄС: перспективи запровадження в Україні………………. 26

Висновки ………………………………………………………………................... 29

Список використаних джерел …………………………………………………… 31

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

 

В умовах сучасного глобалізаційно-інформаційного світу людський потенціал є найважливішим чинником економічного зростання. Означений безперечний факт актуалізує дослідження комплексу проблем, що мають безпосередній вплив на людський чинник. Перш за все, це стосується питань визначення основних цілей, пріоритетів та механізму здійснення такої соціальної політики, яка б відповідала соціальній орієнтації економіки країни у короткотерміновому та довготерміновому періодах; рівню і якості життя всіх категорій населення країни.

Оскільки механізм формування та регулювання цих процесів в  Україні знаходиться в процесі  трансформації (пристосування) до змін умов сучасної моделі ринкової економіки, особливої уваги та дослідження  заслуговує досвід країн з розвинутою ринковою економікою, а  саме досвід країн Європейського Союзу щодо вирішення цих питань. Дослідження всіх аспектів соціальної політики країн ЄС та порівняння з вітчизняною практикою є найважливішою передумовою визначення нових шляхів її розвитку в Україні, пошуку ефективних дій як на макро-, так і на мікрорівні управління чи господарюванні.

Актуальність дослідження обґрунтоване тим, що однією з найважливіших тенденцій сучасних міжнародних відносин є інтеграційні процеси, які можуть докорінно змінити політичну картину світу. Будівництво єдиної Європи показує наскільки це складне й неоднозначне явище.

Метою роботи є розглянути особливості європейської соціальної політики, виявити переваги й недоліки процесу євроінтеграції, з якими зштовхнулися країни Центральної й Східної Європи (ЦСЄ).

 

 

 

 

 

 

 

1. Етапи розвитку соціальної політики Європейського Союзу

 

Самостійним напрямком діяльності Європейського Союзу соціальна  політика стала не відразу. Так, у 1950-х  роках інтеграційний порядок  денний формувався переважно в термінах ринкової інтеграції й лібералізації, а кроки в напрямку розвитку соціального  виміру залишалися дуже скромними. На національному рівні економічна й соціальна політика мала той  самий статус - тобто тертя і  протиріччя, що виникали між ними, доводилося вирішувати голосуванням або шляхом компромісів. Але на європейському  рівні після встановлення прямої дії європейських рішень і примата  європейського права, національна  політика зайнятості й системи соціального  захисту опинилися в тіні європейського  ринкового регулювання, змушені під нього підстроюватися [9, с. 22].

Зауваги про необхідність соціальної політики з’явилися в Римських договорах. Римський договір 1957 р. про Євратом  скасував обмеження за ознакою національного  громадянства щодо доступу до кваліфікованої роботи в сфері розвитку ядерної  енергетики і включив положення  про захист працівників і населення  в цілому від загрози радіації. Римський договір 1957 р. про Єдине  економічне співтовариство (ЄЕС) також  згадує про заходи соціальної політики, але вже стосовно ширшої сфери. У  текст цього документа ввійшли  посилання на права всіх робітників-мігрантів (із країн Співтовариства), на необхідність забезпечити однакову оплату за однакову працю для чоловіків і жінок, гармонізувати національні системи соціального страхування й на важливість зміцнення діалогу між працею й капіталом.

Договір про ЄЕС визначив загальні контури соціальної політики Співтовариства, виходячи із двох цілей: зв’язати економічну інтеграцію із соціальним розвитком  і нейтралізувати її негативні соціальні  наслідки (частина ІІІ «Соціальна політика». Згідно зі ст. 18 Комісія ЄС була вповноважена сприяти співпраці  між державами-членами в питаннях зайнятості, трудового законодавства, умов праці, професійної підготовки, соціального забезпечення й прав профспілок. Було запроваджено вільний  рух робочої сили всередині Співтовариства, заборонено дискримінацію за національною ознакою (ст. 48, 51).

У Римському договорі декларувалася  загальна мета просування соціального  прогресу й досягнення високого рівня  зайнятості, а також містився спеціальний  розділ, який передбачає більш тісне  співробітництво (й одноголосне  голосування в Раді) з питань, що стосуються поліпшення умов життя  й праці. Був заснований також  Європейський соціальний фонд (ЄСФ, реально  створений у 1960 р.) - фінансовий інструмент для забезпечення професійної підготовки й загалом політики ЄС у сфері  зайнятості.

Всі ці заходи стали відповіддю на проблеми, що виникають у ході економічної  інтеграції. Але вони були також  першими кроками до будівництва  європейського соціального простору й виділення соціальної політики в самостійний напрямок діяльності.

У 1972 р. на Паризькому саміті було розроблено першу масштабну Програму соціальних дій на 1972-1974 рр. і порушено питання  про необхідність соціального законодавства. Щоправда, реалізацію Програми значною  мірою зірвала економічна криза, що почалася.

Реально розвиватися європейська  соціальна політика почала в 1980-і  роки. На той час правова база була розширена завдяки ухваленню  двох важливих документів: Єдиного  європейського акту (1986 р.) і Хартії основних соціальних прав трудящих Співтовариства (1989 р.). Якщо перший знаменував собою  новий підхід до гармонізації національних законодавств і приведення їх у відповідність  із правом ЄС, то другий, не маючи юридичної  чинності, позначив головні цілі соціальної політики Європейського Союзу.

Єдиний європейський акт 1986 р. (ЄЄА) передбачив правила гармонізації стандартів у сфері захисту здоров’я й  безпеки на робочому місці з використанням  кваліфікованого голосування в  Раді. На сесії Європейської ради в  Ганновері в 1988 р. було підкреслено  важливість соціального виміру для  реалізації програми створення Єдиного  внутрішнього ринку (ЄВР). Європейська  комісія, очолювана Делором, виступила у вересні того ж року з робочим документом, що містив вісім можливих заходів у даній сфері, хоча й без вказівки строку їхнього виконання. Акцент було зроблено на створенні умов, необхідних для підвищення мобільності робочої сили.

У грудні 1989 р. у Страсбурзі на саміті Європейського Союзу 11 держав-членів (за винятком Великої Британії, де прем’єр-міністром  був консерватор М. Тетчер) підписали  запропоновану Комісією Хартію основних соціальних прав трудящих (Соціальну  хартію). Вона містила список з 47 акцій  з метою утвердження соціального  виміру програми реалізації ЄВР. Були зафіксовані такі положення:

• право на працю в будь-якій державі-члені;
• право на справедливу винагороду за працю;
• право на поліпшення умов життя і праці;
• право на соціальний захист відповідно до правил, що застосовуються в окремих державах-членах;
• свобода об’єднань і колективних переговорів;
• право на професійну підготовку;
• однакове поводження із чоловіками й жінками;
• право на інформування, консультації та участь в управлінні;
• право на охорону здоров’я й безпеку на робочому місці;

• захист дітей і підлітків;

• право літніх людей на гідні життєві стандарти;
• інтеграція інвалідів у суспільство й трудове життя.

Загалом, Хартія не розширила компетенції  Співтовариства в соціальній сфері. Однак Комісія висунула низку  законодавчих пропозицій у рамках програми соціальних дій, що була опублікована ще до прийняття Хартії. У цій  програмі пропонувалися комунітарні дії в соціальній сфері. Комісія керувалася трьома принципами: субсидіарності, розмаїтості систем культур і національної практики та сприяння конкурентоспроможності підприємств. Для введення в дію положень Хартії та програми були необхідні зміни інституціонального характеру й розширення законодавчої бази в соціальній сфері. Для цього потрібно було внести зміни в Римський договір.

Як вважає російський дослідник  А. Сергєєв, саме в Хартії відбилася  спроба прописати єдину Європейську соціальну модель [8, с. 17].

У лютому 1992 р. у Маастрихті був підписаний договір, що засновує Європейський Союз. Цей документ став етапним для соціального виміру. Особливістю Договору стало визнання комунітарної соціальної політики. Договір і його додатки - Угода про соціальну політику й Протокол про соціальну політику - передбачали певні зміни інституціонального характеру й визначали поле діяльності Союзу в соціальній сфері. В основному тексті Договору були розділи, що стосувалися безпосередньо соціальної сфери: розділ VIII «Соціальна політика, освіта, професійне навчання й молодь» і розділ XIV «Економічне й соціальне зімкнення». В Угоді чільне місце відводилося соціальному діалогу між підприємцями й трудящими як одному з важливих інструментів соціальної політики. Стаття 7 Угоди передбачала складання Комісією щорічної доповіді з соціальних питань і подання звіту в Європейський парламент, Європейську раду й Економічний соціальний комітет. За Європейським парламентом залишалося право залучати Комісію для складання доповідей з особливих проблем, що стосуються соціального стану трудящих.

Із набуттям чинності Договору про  Європейський Союз комунітарна Європа одержала у своє розпорядження всі базові елементи, необхідні для забезпечення європейського соціального законодавства. Воно дозволяло при здійсненні економічних завдань, пов’язаних зі створенням Єдиного внутрішнього ринку, захищати соціальні права громадян.

Інтеграційний процес у Європі йшов не тільки вглиб, а й ушир: на початку 1990-х років відбулося приєднання до Співтовариства Австрії, Швеції й  Фінляндії. Всі країни, що входять  у ЄС, зобов’язувалися застосовувати  комунітарне право на своїх територіях, зокрема закони, що стосуються вільного пересування осіб і соціальної політики. Застосування законодавства ЄС у соціальній сфері для трьох вищезазначених держав не становило особливих проблем, тому що це були країни з високим рівнем життя (вищим за середні показники по ЄС), у яких існували передові системи соціального захисту. У соціальному плані вони цілком уписувалися в рамки, окреслені документами ЄС [8, с. 18].

У Зеленій книзі європейської соціальної політики та двох Білих книгах визначені  завдання соціальної політики. «Біла  книга про зростання, конкурентоспроможність і зайнятість: виклики й шляхи  для входження в ХХІ століття» (1993 р.) присвячена пошуку засобів скорочення негативних явищ, пов’язаних із безробіттям. У Зеленій книзі «Європейська соціальна політика, міркування для  Союзу» (1993 р.) був зроблений висновок про те, що здійснення соціальної політики несумісне з ідеєю обмеження  соціального прогресу заради посилення  конкурентоспроможності економіки. У  Білій книзі «Європейська соціальна  політика. Перспективи для Союзу» (1994 р.) уперше була проаналізована сутність поняття «Європейська соціальна  модель», в основі якої, як зазначалося, лежать загальні й зрозумілі для  всіх громадян ЄС цінності: демократія й права особистості, вільна ринкова  економіка, рівність можливостей для  кожного, благополуччя й соціальна  захищеність для всіх, зімкнення  й солідарність.

Як пише А. Сергєєв, «Все це, що зокрема  набуває останніми роками особливого значення, принцип солідарності й  соціального зімкнення, визначає сьогоднішній варіант єдиної Європейської соціальної моделі, яку необхідно реалізувати  для успішного будівництва” Європи майбутнього”. Головним притягальним моментом даної моделі вважається те, що вона покликана забезпечити захист інтересів самих різних груп і  шарів суспільства, не обмежуючись  підтримкою найбільш знедолених [2, с. 18].

Вся подальша діяльність Європейського  Союзу в соціальній сфері опиралася  на стратегічні положення, що втримуються  у вищевказаних документах, які дотепер  залишаються найбільш змістовними  в концептуальному плані документами  ЄС по соціальних питаннях.

У червні 1997 р. в Амстердамі відбулося  засідання Європейського Союзу, на якому його учасники підтвердили курс на створення соціальної Європи, а соціальна політика була визнана одним з найважливіших напрямків діяльності ЄС.

У програмних документах проголошується фундаментальний для діяльності ЄС принцип підпорядкування економічної  інтеграції інтересам підвищення життєвого  рівня громадян Євросоюзу.

Саміт підтвердив прихильність основним соціальним правам у тім виді, як вони були визначені Європейською соціальною хартією 1961 р. і Хартією основних соціальних прав трудящих 1989 р. [5]. Соціальна хартія, що гарантує головні соціальні права, відбила прагнення й політичну волю країн-учасниць побудувати в рамках Європейського Союзу соціально орієнтоване суспільство й поклала початок реалізації нової соціальної стратегії, здійснюваної комунітарними інститутами - Європейським соціальним фондом, шістьома постійними комітетами з конкретним напрямком соціальної політики, тристороннім Комітетом із соціального діалогу.