Роль Міжнародного Суду ООН

Суперечки за виключні економічні зони між Румунією та Україною датуються початком 1997 року. В той  час Київ і Бухарест підписали «Договір про відносини добросусідства і співробітництва». В статті 2 цього документу «Договірні Сторони згідно з принципами і нормами міжнародного права та принципами Гельсінського Заключного Акта підтверджують як непорушний існуючий між ними кордон і тому утримуватимуться тепер і в майбутньому від будь-яких зазіхань на цей кордон, а також від будь-яких вимог чи дій, спрямованих на загарбання і узурпацію частини чи всієї території іншої Договірної Сторони». В цій самій статті сторони домовилися укласти окремий договір про режим кордону та вирішити питання про делімітацію їхнього континентального шельфу та виключних економічних зон в Чорному морі. Також питання добування мінеральної сировини в Чорному морі не було вирішене[13].

На думку деяких аналітику не вирішене питання кордонів з Україною ускладнювало Румунії шлях до НАТО та ЄС, тому в Бухаресті старалися ослабити суперечку і визначення морського кордону лишити поки що в замороженому стані. Румунія вирішила скористатися західною спрямованістю української політики, і тодішньому міністру закордонних справ Геннадію Удовенко пообіцяли допомогу в процесі євроатлантичної інтеграції України, якщо Київ не буде заважати вступу Румунії до НАТО і ЄС. Тому 2 червня 1997 року був підписаний «Договір про відносини добросусідства і співробітництва», до якого не було внесене питання делімітації континентального шельфу та виключних економічних зон[12].

Андріан Северін, котрий в 1997 році виконував функцію  міністра закордонних справ Румунії, і разом з міністром закордонних  справ України підписував вище вказаний договір, повторював, що з Геннадієм Удовенко було договорено про внесення до тексту договору постанови про те, що в разі не досягнення договору про делімітацію морського кордону, кожна зі сторін залишає за собою право вирішити цю проблему за допомогою Міжнародного суду, розташованого в Гаазі. До 2004 року було проведено 34 раундів двосторонніх переговорів, але державам не вдалося прийти до угоди.

Однак в ЄС це розуміли так, що в Румунії відсутні прикордонні проблеми, тому її і надалі готували до вступу в ЄС. Бухарест успішно відкладав узгодження з Україною щодо подальших конкретних угод стосовно делімітації кордону. На це звернули увагу експерти з Північноатлантичного альянсу, які підкреслили загострення конфлікту, пов’язаного з визначенням кордону між Україною і Румунією, що ж заважало Румунії вступити в НАТО. У результаті чого 17 червня 2003 року був підписаний наступний «Договір між Україною та Румунією про режим українсько-румунського державного кордону»[13].

В документі були детально спрацьовані правові відносини прикордонних служб обох держав. Також сторони згодилися, що «Державний кордон між Україною і Румунією проходить на місцевості так, як його визначено та описано у Договорі між Урядом Союзу Радянських Соціалістичних  Республік і Урядом Румунської Народної Республіки про режим радянсько-румунського  державного кордону, співробітництво і взаємну допомогу з прикордонних питань, підписаного в м. Бухарест 27 лютого 1961 року…., а також у документах перевірок проходження лінії державного кордону, чинних між колишніми Союзом Радянських Соціалістичних Республік та Румунською Народною Республікою/Соціалістичною Республікою Румунією станом на 16 липня 1990 року – дату прийняття Декларації  про державний суверенітет України».

Тобто Румунія  і Україна підтвердили раніше підписані угоди, відповідно яким острів Зміїний вважався українською територією, і встановили державний кордон, але  «…за виключенням тієї частини визначеної вище лінії  державного  кордону, яка проходить від північної точки стику державних кордонів України, Румунії та Республіки Молдова до південної точки стику державних кордонів цих держав, і продовжується від прикордонного знака N 1439 (віха) по зовнішній межі територіального моря України  навколо острова Зміїний до точки з координатами 45 град. 05 хв. 21 сек. північної  широти, 30 град. 02 хв. 27 сек. Східної довготи, яка є точкою стику з державним кордоном Румунії, що проходить по зовнішній межі її територіального моря».

Як з вище вказаного видно, цей документ не вирішив головну проблему делімітації кордонів в Чорному морі поблизу острова Зміїний. Український парламент все ж ратифікував договір 12 травня 2004 року, а Румунію незабаром прийняли до Північноатлантичного альянсу.

Румунія першою почала висовувати заперечення щодо статусу Зміїного, коли в 2001 році плавуча бурова установка «Сиваш» підприємства «Чорноморнафтогаз» виявила поклади мінеральної сировини на відстані 40 км на південь від острова. Приблизні прогнози визначили, що в цьому регіоні може знаходитися близько 10 мільйонів тонн нафти і 10 мільярдів м³ газу. Вимоги безпосередньо на острів в Бухаресті не мали, тому що знали, що відсудити Зміїний їм не вдасться. Залишилася єдина можливість, а то спробувати довести, що Зміїний не є острів, але скеля без права на територіальні води.

Наступною цікавою  річчю було то, що згідно з деякими  свідченнями Румунія домовилася з британською транснаціональною  корпорацією British Petroleum, що розділить з нею прибутки з видобутку нафти і газу навколо острова Зміїний. Тому British Petroleum вирішила підтримати Румунію і задіяти своїх фахівців в судовому процесі. Аналітик Іван Владіміров зрозумів це так, що румунська сторона вирішила, що український «Чорноморнафтогаз» виконав своє завдання розвідки нафтового родовища і тепер прийшов час залишити прибуткові операції видобутку «чорного золота» та газу іншій стороні.

Участь закордонних  нафтових корпорацій впродовж конфлікту  також не вилучує керівник Центру енергетичних досліджень Костянтин  Бородін. Він впевнений, що однією з  головних причин конфлікту, виниклого в 1990 роках між Україною та Румунією, є інтереси групи британсько-голландських та американських нафтових корпорацій. Він також вказує на факти, відповідно яким в 1997 році британсько-голландська корпорація Royal Dutch Shell виграла тендер на розробку цього шельфу, але робота не була почата, і в результаті скінчення строку корпорація втратила свою ліцензію в 2002 році. Потім через українські політичні дебати про допуск іноземців та проблеми пов’язані з законодавством про розділ продукції все закінчилося гучним скандалом з великим світовим гравцем Vanco Energy. Костянтин Бородін прийшов до висновку, що західні корпорації вирішили добувати нафту в Румунії, ніж співпрацювати з проблематичною Україною. Залишилося лише розділити континентальний шельф та виключні економічні зони між Румунією і Україною.

У вересні 2004 року Румунія подала меморандум до Міжнародного суду ООН, в якому між іншим  йшла річ про зміну статусу  Зміїного і необхідність признати його скелею, а не островом. У разі, якщо б Зміїний набув статусу скелі, це б дозволило Румунії пересунути свій кордон, і 75 тис. км² континентального шельфу, багатого на мінеральні ресурси, дісталися б Румунії. В той час в українських мас-медіа з метою вплинути на громадську думку з’являлися спірні статті. В цих статтях говорилося про те, що Румунія в Гаагському суді нібито претендує не тільки на частину шельфу, але на острів Зміїний. Це було обумовлено тим, що румунська сторона в Гаазі скаржилась на не легітимність передачі острова Радянському союзу в 1948 році.

Україна не хотіла залишитися у стороні, і в 2006 році також подала меморандум з викликом признати Зміїному статус острова та залишити йому вказану ділянку шельфу. Отже обидві сторони намагалися встановити контроль в територіальних водах і дістати право на континентальний шельф, багатий на нафту і газ. Як вже було вказано, спірним пунктом в цьому випадку була необхідність визначити статус Зміїного. Румунія повторювала, що це є скеля, а в разі признання йому статусу скелі, він би не мав право на континентальний шельф, як виключну економічну зону. В Бухаресті наполягали на тому, що Зміїний не має постійних мешканців і прісну воду для самостійної підтримки життя та економічної діяльності. Тому з погляду міжнародного морського права Зміїний є скеля. Україна не погодилась з подібним формулюванням, і в лютому 2007 року на остові розпочали будувати житлове селище з назвою Білий, що дозволило стверджувати, що Зміїний є острів, а не просто скеля. Від того часу острів Зміїний був приєднаний до Кілійського району Одеської області, що було підтверджено рішенням парламенту України.

В реакції на початок будівництва Міністерство закордонних справ Румунії запросило  українську сторону стриматися в  питані статусу чорноморського остова і не будувати там «штучних селищ». Це прохання було обумовлено тим, що спірне питання поки що не було вирішене і подібне українське рішення суперечить основам міжнародного права.

З другої сторони, аналітик Іван Владіміров впевнений, що з розсудливого погляду немає  ніяких причин не вважати Зміїний островом, тому що там живуть і працюють люди. Він підкреслює, що вже від часів стародавній греків Зміїний вважали островом. Окрім того на навігаційних і фізичних мапах різних держав, в тому числі і Румунії, ця земля означена, як острів (island) з назвами Зміїний, Zmeinyi, Snake або Serpilor (румунська назва острова), а раніше також Білий чи Ахілла. Навіть в румунських мас-медіа автори публікацій називають Serpilor островом.

Судовий процес та рішення Міжнародного суду ООН. Після того, як обидві сторони подали свої меморандуми до Міжнародного суду та висловили свою згоду притриматися його рішення, 2 вересня 2008 року був розпочатий судовий процес, а 3 лютого 2009 року Гаагський суд виніс своє рішення. Офіційним предметом суперечки, яким займався Міжнародний суд, і який був зафіксований судом, був «спір між Румунією та Україною, котрий торкається створення єдиного морського кордону делімітації континентального шельфу та виключних економічний зон між цими двома державами в Чорному морі».

Суд не підтримав  жодну зі сторін в їх вимогах і  лишив за собою право самостійно встановити кордон між Румунією та Україною в Чорному морі. Остаточним морським кордоном між державами  стала лінія, яка розділює спірну морську ділянку, на яку претендували держави. Суд не згодився з аргументами України, що розміщення острова суттєво впливає на морський кордон між державами, і що це необхідно взяти до уваги при визначенні виключної економічної зони. З іншого боку, Суд признав Зміїному статус острова і залишив за ним територіальні прибережні води шириною 12 морський міль, але не взяв це до уваги при делімітації морського континентального шельфу. В Гаазі чорноморський простір між Румунією та Україною розділили відповідно лінії, яку в свій час пропонував СРСР, а котра розмежувала тільки державний кордон між Румунією та СРСР (1959 рік). Суд виходив також з обставин, що між Румунією та Україною немає жодного діючого договору про розділення континентального шельфу і виключних економічних зон. Тому про розділення виключних економічних зон і континентального шельфу Суд використав самий простий метод, яким користуються в міжнародному морському праві, а саме метод рівномірної віддаленості точок. Цей метод полягає в тому, що окремі точки, які знаходяться на однаковій відстані від узбережжя обох держав з’єднують до однієї лінії.

Згідно з постановою Суду демаркаційна лінія повинна  огинати острів Зміїний в радіусі 12 морських міль і проходити між  румунським та українським берегом. Румунія таким чином дістала 79,4% спірного континентального шельфу.

Суддя Розалін  Хіґґінc (Rosalyn Higgins) при оголошені рішення суду відзначила, що «якщо б острів Зміїний був взятий до уваги, то це б означало юридичний перегляд географії».

Після закінчення судового процесу обидві сторони  були впевнені в своїй перемозі. Богдан Ауреску, який представляв Румунію на судовому процесі в Гаазі, тріумфував: «Якщо ми дістали 80 процентів тих територій, які були предметом суперечки, то вирішуйте самі, хто тут переможець, а хто програв». Українська сторона опонувала, що хоча дістала меншу частину, але ту, яка є багатша на мінеральну сировину. Представник України Володимир Василенко впевнював, що «в тій частинці, яка залишилась Україні – переважна більшість розвіданих родовищ і родовищ, які вже почали експлуатуватися. Тобто – це залишилося на стороні України». Так 3 лютого 2009 року закінчився ювілейний сотий судовий процес за цілу історію діяльності Міжнародного суду в Гаазі.

Позиція та реакція Румунії. Позиція Румунії в цьому питанні є однозначна. В Бухаресті залишилися дуже задоволені результатами судового процесу, який закінчив суперечку, коріння якої тягнуться ще від часів Радянського союзу. Обидві сторони довгий час намагалися дійти до угоди на білатеральному рівні, але в Румунії вирішили, що саме Міжнародний суд буде здатний досягти справедливого та цивілізованого рішення.

Беручи до уваги  цю проблематику Адріан Северін, колишній міністр закордонних справ Румунії, підкреслював, що «обидві держави завжди зважено та цивілізовано підходили до вирішення проблем, існуючих в їх двосторонніх відносинах», і є впевнений, що Румунія та Україна проводять спільну культуру безпеки. А. Северін також був впевнений, що рішення Суду буде справедливе і обґрунтоване, і яке буде вигідне про обидві держави не дивлячись на те, на користь якої сторони буде винесено рішення. Важливим аспектом, на його думку, повинно бути те, що б Румунія та Україна могли продовжувати розвідні роботи на чорноморських шельфах, які їм належать, і які були закриті впродовж судового процесу. Він також не вилучує можливість домовленості між румунськими і українськими підприємствами на спільних розробках родовищ в цьому регіоні.

Бухарестський політичний спостерігач Эдуард Унгуряну на цю проблематику має схожий погляд і впевнений, що «це ще не означає, що в зв’язку з цим українці втратили щось істотне. Ідеальним рішенням тут могла б бути повномасштабна двостороння співпраця. Співробітництво, яке б однаково було вигідне і Бухаресту, і Києву. Врешті-решт, Україна прагне вступити до Європейського союзу, і Румунія, як хороший партнер і добрий сусід, цілком могла б їй в цьому посприяти. Принаймні в недалекому майбутньому…».