Роль Міжнародного Суду ООН

Суд має право давати консультативні висновки з будь-якого юридичного питання, на запит будь-якої установи, уповноваженої робити такі запити. Консультативний висновок Міжнародного суду є лише вираженням думки міжнародних суддів з того чи іншого юридичного питання міжнародного права[7]. 

  Суд з певними обмеженнями може здійснювати непрямий контроль над законністю рішень міжнародних організацій, виступати як апеляційна інстанція і виносити висновки про перегляд рішень міжнародних адміністративних трибуналів. 

Звідси, рішення Міжнародного суду повинні стосуватися національних судів у наступних випадках: - рішення і консультативні рішення  Міжнародного суду використовуються при  встановленні й застосуванні норм міжнародного права як допоміжні засоби. Якщо Міжнародний суд використовує рішення національних судів як допоміжні засоби для визначення правових норм, то тим більше це доречно щодо актів такого авторитетного органу як Міжнародний суд; - рішення зобов’язує державу суду і, отже, всі державні органи, включаючи судові, ним керуватися; - рішення визначають об’єктивний режим, наприклад, лінію проходження державного кордону. В даному разі не тільки суди держав, що брали участь у справі, а й треті сторони зобов’язані виходити з такого рішення.

Протягом всієї історії  існування Міжнародного суду дебатувалось питання про посилення його ролі та впливу. У самому Статуті ООН, по суті, закладена необхідність створення  мережі міжнародних судових органів, оскільки Міжнародний суд ООН визнається головним судовим органом Організації.

Є велика кількість договорів  і конвенцій, у відповідності, з  якими держави зобов’язалися  визнавати в майбутньому юрисдикцію Суду. До них відносяться: умови, що стосуються всіх або деяких категорій спорів, багатобічні конвенції, що відносяться однієї або більше категорій спорів[4]. 

  Держави-Учасники Статуту можуть також приймати досить широкі зобов’язання відповідно до пункту 2 статті 36. Вони можуть у будь-який час заявити, що визнають відносно кожної держави, що прийняло такі ж зобов’язання, юрисдикцію Суду обов’язковою по всіх правових спорах, що стосуються:

-      тлумачення договорів;

-     будь-якого питання міжнародного права;

-    наявність факту, що являє собою порушення міжнародного зобов’язання;

-   характеру й розмірів відшкодувань, за порушення міжнародного зобов’язання.  

  Такі заяви, як правило, обмовляються умовами, що обмежують, наприклад, строки судочинства, що визначають характер суперечки й т.д. 

  На практиці юрисдикція Міжнародного Суду трохи ширше. Суд з певними обмеженнями може здійснювати непрямий контроль за законністю рішень міжнародних організацій, виступати в ролі апеляційної інстанції й виносити висновки про перегляд рішень міжнародних адміністративних трибуналів. Випадків реалізації Судом зазначених повноважень досить багато. Як приклад можна вказати на рішення від 12 листопада 1991 року в справі про арбітражне рішення від 31 липня 1989 року ( Гвінея-Бісау проти Сенегалу), яким він відхилив заперечення позивача про недійсність арбітражного рішення і його необов’язковості для сторін[1]. 

Відповідно до статті 38 Статуту Міжнародний Суд застосовує:

-     міжнародні конвенції й договори;

-     міжнародний порядок;

-     загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;

-    судові рішення й доктрини найбільш кваліфікованих фахівців як допоміжні кошти для визначення правових норм. 

Крім того, Суд може вирішувати справи відповідно до принципів справедливості, а не за формальним законом, якщо сторони  із цим згодні.

4. Процедура визнання державою  юрисдикції Міжнародного  Суду ООН 

  Проблема визнання обов’язкової юрисдикції Міжнародного Суду ООН сьогодні знову стає актуальною. Радикальні зміни в міжнародних відносинах, які відбулися в минулому десятилітті, зокрема, зміна позицій ряду держав відносно  юрисдикції Міжнародного Суду ООН й визнання його обов’язкової юрисдикції, можуть привести до більше частого використання процедури Суду. В останні роки відзначається значний ріст кількості декларацій про визнання, причому цей ріст відбувається переважно за рахунок декларацій держав. що розвиваються, які раніше негативно ставилися до обов’язкової юрисдикції Міжнародного Суду. Все більше держав, знімають застереження про невизнання юрисдикції Суду, зроблені раніше до багатосторонніх договорів з їхньою участю[8].

Найбільш розповсюдженою формою визнання обов’язкової юрисдикції в теорії міжнародного права визнається – укладення сторонами суперечки  спеціальної угоди, якою визнається юрисдикція Міжнародного Суду ООН по конкретній справі, приєднання до міжнародних договорів, що містять положення про передачу спорів в Міжнародний Суд ООН, прийняття державою однобічної декларації про визнання факультативної клаузули про обов’язкову юрисдикцію forum prorogatum.

Важливою для міжнародної практики визнання юрисдикцію Міжнародного Суду ООН є форма із використанням однобічної декларації. Сукупність однобічних декларацій держав про визнання обов’язкової юрисдикції створюють міжнародний договір suі generіs.

Слід зазначити певну специфіку договірних відносин, що виникають на підставі однобічних декларацій. По-перше, у ситуації з однобічними деклараціями договірні відносини встановлюються автоматично, і в процесі їхнього встановлення відсутні переговори. По-друге, договірні відносини між   державами, що прийняли декларації, позбавлені  компромісу й передбачуваності, характерного нормальному процесу укладання договору. Таким чином, між учасниками системи факультативної клаузули не може бути обміну - права й обов’язки одного повинні в точності повторювати права й обов’язки іншого. По-третє, зобов’язання, закріплені в декларації про визнання, реально виникають після передачі однієї зі сторін конкретної справи в Міжнародний Суд ООН. На відміну від договорів, у яких звичайно чітко закріплюються зобов’язання сторін і сфера юрисдикції Суду, у випадку з визнанням за допомогою однобічних декларацій однієї з основних завдань Суду є з’ясування дійсності й обсягу зобов’язань, які сторони мали намір прийняти на себе відповідно до  даних декларацій[9].

У міжнародному праві, на відміну від  національного, не існує ніякої презумпції відносно  наявності юрисдикції у міжнародного судового органу. Тому в різних випадках Міжнародний Суд ООН використовує різні підходи до трактування наявності й обсягу своєї юрисдикції залежно від  форми вираження згоди держав на юрисдикцію. Суд дотримується обмеженого тлумачення своєї юрисдикції, щоб не вступити в конфлікт із принципом згоди держав.

Слід зазначити, що у  Статуті Міжнародного Суду закладені  кілька варіантів визнання за ним  обов’язкової юрисдикції. Так, держава  може виступити з відповідною  заявою або бути учасником двосторонньої  міжнародної угоди, що містить положення  про обов’язкову юрисдикцію. До числа таких договорів відносяться мирні договори, договори про співробітництво, про спільну експлуатацію природних ресурсів, про розмежування морських просторів і деякі інші. Клаузулу про обов’язкову юрисдикцію Міжнародного Суду містять також численна група багатобічних і насамперед універсальних міжнародних угод. Їхніми учасниками є більшість держав.

Таким чином, обов’язкова  юрисдикція Міжнародного Суду в договірному  плані визнається державою або в  цілому, або із застереженням, або  по конкретних категоріях міжнародних суперечок.

Широко застосовувана  практика застережень із заявою про  визнання обов’язкової юрисдикції Міжнародного Суду істотно звужує межі дії останньої. На це звертали увагу, зокрема, у радянської міжнародно-правовій літературі. Так, наприклад, Ф.І. Кожевников і Г.В. Шармазанашвілі відзначають: “... Більшість держав, визнавши обов’язкову юрисдикцію Международго Суду, зробили такі застереження, які значно обмежують її, викликаючи ускладнення в діяльності Міжнародного Суду”[3].

У юридичній літературі звичайно виділяються чотири види застережень, які, по суті справи, є звичайними нормами міжнародного права. Мова йде про вилучення з обов’язкової юрисдикції Суду спорів, що виникають із приводу ситуації або фактів, що мали місце до прийняття заяви; про умови взаємності; про непідсудність спорів, які по суті знаходяться у внутрішньої компетенції держави; про часткове вилучення з обов’язкової юрисдикції Суду спорів, пов’язаних з виконанням і тлумаченням багатобічних конвенцій.

Всі інші застереження можна підрозділити на п’ять видів. Найбільше значення мають застереження про те, що визнання обов’язкової юрисдикції Міжнародного Суду ставиться до суперечок, із приводу яких сторони погодилися або погодяться вдатися до іншого способу мирного врегулювання. Даний вид застережень зустрічається особливо часто. Він включений у текст заяв переважної більшості держав. Положення про пріоритетне використання інших способів мирного врегулювання вкрай вагомо. Воно обмежує сферу дії обов’язкової юрисдикції тільки такими суперечками, у відношенні яких не є домовленості про використання інших мирних засобів, і вводить границі додатковості, субсідіарності обов’язкової юрисдикції Міжнародного Суду[8].

Дуже важливу групу  міжнародних конфліктних відносин виключають із компетенції Суду застереження, що стосуються подій, пов’язаних з воєнними діями, війною, станом війни, військовою окупацією, іншими актами збройного насильства, а дорівнює виконання рішень міжнародною організацією.

Свого роду опосередкованими міжнародним договором є застереження, включені в заяву держав-членів Британської співдружності націй (Австралія, Великобританія, Гамбія, Індія, Канада, Кенія, Мальта, Нова Зеландія), про те що спори, що виникають між ними, не підпадають під юрисдикцію Міжнародного Суду.

Є кілька застережень, спрямованих  проти підпорядкування обов’язкової юрисдикції Міжнародного Суду конкретній суперечки або спорів з окремими державами. Зокрема, Гватемала підкреслила, що її суперечка з Великобританією  про Беліз носить непідсудний  характер і може бути дозволений Судом тільки на основах справедливості.

Також хотілося б привести приклад із США. В 1946 році США виступили  із заявою про визнання обов’язкової юрисдикції Міжнародного Суду ООН, що передбачається Статутом Міжнародного Суду ООН. Вони зробили застереження у відношенні спорів, які по суті входять в область національної компетенції, як вона визначається самими США. Формально визнавши обов’язкову юрисдикцію Суду, вони на ділі зберегли можливість за своїм розсудом ухилятися від судового розгляду в кожному конкретному випадку[4].

Поряд із заявами держав обов’язкова юрисдикція Міжнародного Суду передбачається цілим рядом  міжнародних конвенцій, які регулюють  деякі спеціальні області міжнародних  відносин. У них, як правило, досить жорстко фіксуються умови й порядок передачі на Суд розгляд спорів, що відносяться до тлумачення або застосування цих конвенцій. Як приклад, можна навести  Факультативний протокол про обов’язковий порядок вирішення спорів по  Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961 року. Стаття I протоколу зазначає: “Суперечки по тлумаченню або застосуванню конвенції підлягають обов’язковій юрисдикції Міжнародного Суду й відповідно можуть передаватися в цей Суд за заявою будь-якої країни в суперечці, що є учасником Протоколу”.

Таким чином, незважаючи на відносно низький рівень визнання обов’язкової юрисдикції Міжнародного Суду ООН, останній все-таки наділяється  в ряді випадків досить широкими повноваженнями, які свідчать про великі потенційні можливості Суду в справі вирішення  міждержавних суперечок.

5. Роль Міжнародного Суду ООН у вирішенні суперечки між  Україною та Румунією розмежування морських просторів у Чорному морі  

Виникнення та протікання конфлікту. Характер двосторонньої суперечки між Румунією і Україною має своє коріння глибоко в минулому. В середньовіччі острів Зміїний належав Османській імперії, але в 1829 році впродовж російсько-турецької війни острів був завойований Російською імперією. Однак в Кримській війні (1853-1856) він був втрачений, а після російсько-турецької війни та рішення, прийнятого на Берлінському конгресі (1878), острів перейшов до власності Румунії. В квітні 1944 року Чорноморська флотилія висадилась на острові та захопила Зміїний. Від 23 травня 1948 року він перейшов під юрисдикцію СРСР. Радянський союз дивився на острів, як на ідеальне місце про спостереження за військовими базами НАТО, розміщених на території Туреччини та Греції, тому розташували там підрозділ протиракетної оборони. В 1980 роках в цьому регіоні виявили значні запаси нафти та газу, а зі сторони Радянської республіки Румунія пролунали вимоги стосовно континентального шельфу в області острова Зміїний. Всі претензії Румунії не мали успіху. З іншого боку, Румунія навіть не мала правової підстави, щоб вимагати повернення острова. Приналежність Зміїного Радянському союзу була підтверджена білатеральною угодою з року 1961, а також в році 1975, коли Румунія підписала Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі.

 Після проголошення  незалежності України, котра дістала  у спадщину регіон навколо острова Зміїний від Радянського союзу, з боку Румунії з новою силою з’являлися вимоги стосовно цієї області. Вже від 1990 років Бухарест відкрито налягав на найскорішому розділенні територіальних вод, а також вимагав від міжнародного суспільства вплинути на позицію Києва з використанням різноманітних санкцій. Найбільш радикально налаштовані націоналісти закликали навіть до «силового вирішення цього питання». Це однак не обмежило Україну укріпити свою прикордонну охорону та збудувати на острові причал для своїх судів. Окрім цього на Зміїному була збудована пошта, банківський філіал та науково-дослідна лабораторія.