Незабаром 7 лютого 1992 в Маастріхе був підписаний договір про Європейський Союз. Важливі  мети даного договору полягають у створенні Економічного і валютного союзу, перехід до загальної зовнішньої політики і політики безпеки і співпраця держав-членів у сфері внутрішньої політики. Але з перетворенням Європейського Економічного співтовариства відносини Туреччини і ЄС продовжували погіршуватися.

    Особливо  гострого характеру відносини Туреччини  з ЄС набули наприкінці 1997 року у  зв'язку з оприлюдненням планів Євросоюзу  про початок переговорів про  повноправне членство з Польщею, Чехією, Угорщиною, Словенією, Естонією та Кіпром. В Анкарі сприймалося дуже болісно та обставина, що ні в цьому, ні в «перспективному» списку кандидатів на вступ до ЄС Туреччина взагалі не була позначена.

    Після що відбувся в грудні 1997 року саміту ЄС у Люксембурзі відносини Туреччини і Європейського Союзу були відзначені наростаючим охолодженням. Справа в тому, що ЄС не розробив ясною і задовільною для Анкари концепції своїх відносин з Туреччиною, в турецько-європейських відносинах переважала здебільшого невизначеність щодо шляхів виходу зі сформованого глухого кута. Заперечення з приводу вступу Туреччини до ЄС були резюмовано в заяві Люксембурзького прем'єр-міністра про те, що Туреччина, в якій практикуються тортури, не може сидіти за столом Європейського Союзу. Після цієї зустрічі турецький прем'єр-міністр Месут Йілмаз звинуватив ЄС у зведенні нової, "культурною" Берлінської стіни, що підтверджувалося релігійною дискримінацією Туреччини.

    Проте в грудні 1999 року на саміті Європейського  союзу в Хельсінкі Туреччина, нарешті, офіційно була включена в список претендентів у члени Євросоюзу. ЄС проголосив, що «Туреччина є країною - кандидатом на вступ до Союзу з урахуванням критеріїв, пред'явлених іншим кандидатам».

    Однак, орієнтовані на Захід зміни, що здійснювалися  в Туреччині протягом близько трьох століть, знаходяться в даний час в критичній фазі. Результат розгляду заявки Туреччини на вступ до Європейського Союзу, якщо все-таки будуть подолані перешкоди, що заважають цьому кроку, стане оцінкою спроби османсько-республіканської Туреччини добитися трансформації своєї цивілізації.

    Від Туреччини, як потенційного члена Європейського  Союзу, чекають виконання вироблених в Копенгагені критеріїв:

        побудова діючої ринкової економіки,  яка зможе затвердити себе  в міжнародній конкуренції;

        прийняття державою зобов'язання не використовувати силу або загрозу застосування сили внутрішньоєвропейських конфліктах, включаючи ті, що існують між Туреччиною і Грецією, а також Туреччиною і Кіпром;

        розвиток діючої демократії, в  умовах якої захищаються загальні права громадян, а збройні сили підпорядковані обраним цивільним властям.

        Прийняти загальні правила, стандарти  і політику, що складають основу  законодавства ЄС, включаючи прихильність  цілям політичного, економічного  і валютного союзу. 

    Туреччина зобов'язалася дотримувати правила і статутні вимоги Європейського Союзу. Однак за нею було закріплено лише право «одного разу приєднатися». 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

4.  (36.) Країни Балтії – від СРСР до ЄС

    На  початку 1990-х років, будуючи свою політичну ідентичність, країни Балтії все ще розглядали себе з позиції біполярного світу, між двома культурними та політичними полюсами: східним та західним. З точки зору геополітики вони вважали себе слабкими маленькими державами на межі двох різних культурних традицій: європейська католицька та протестантська культура (західна) та слов’янсько-візантійська культурна традиція (східна). У цьому контексті нейтралітет країн Балтії розглядався як „міст” між Сходом та Заходом. Головною проблемою в перші роки незалежності країн Балтії була присутність російських військ та військових баз на території країн, що залишилася ще за часів СРСР, а потім перейшла відповідно до Росії. Тому на той час не могло йтися про інтеграцію у західні структури через можливість ускладнення відносин з Росією та затримки виведення російських військ з їхніх території. Наприкінці 1994 р. російські війська остаточно залишили територію балтійських країн, що вплинуло на остаточну поразку ідеї нейтралітету.

    Відносини з США відігравали і продовжують  відігравати вирішальну в процесі формуванні і здійснення зовнішньої політики. Після розпаду СРСР регіон Північно-східної Європи набув нового значення для США і став місцем перетину трьох ключових ліній регіональної політики США: російської, балтійської та північної. США почали впроваджувати політику послаблення позицій Росії в регіоні та зміцнення власного впливу, самі країни Балтії також були зацікавлені у такій політиці. Одним з перших кроків з боку США щодо країн Балтії була програма Північноєвропейської ініціативи, що мала сприяти побудові економічно і соціально об’єднаного регіону, включаючи Північно-західну Росію, та зміцненню регіонального співробітництва і транскордонних зв’язків, покладаючись не лише на уряди, а й на приватний сектор та неурядові організації. Політика ПЄІ була підходом США щодо безпеки та інтеграції на півночі Європи, включаючи Росію. Іншим визначальним кроком було підписання Хартії про партнерство з країнами Балтії (Балтійська хартія). Для країн Балтії підписання Хартії як політичного документа мало значення з трьох основних причин. По-перше, документ визнавав роль трьох балтійських держав в американській стратегії гарантування безпеки і стабільності на Європейському континенті. В цьому контексті США розглядали ці країни не як проблему, яка потребує вирішення, а як партнерів, з якими співпрацюватиме. По-друге, Хартія визнавала американську „справжню, глибоку та реальну зацікавленість у незалежності, суверенітеті, територіальній цілісності і безпеці Естонії, Латвії та Литви.” І, по-третє, хоча Хартія і не надавала гарантій безпеки, проте США зобов’язалися допомагати створювати умови для вступу країн Балтії в НАТО ті інші євроатлантичні інституції.

    Країни  Балтії розглядалися США як лакмусовий папірець розвитку європейської структури, заснованої на „колективній безпеці”. Однією з головних цілей цього підходу було сприяти тому, щоб Росія не виробила проімперської та експансіоністської стратегії національної безпеки. Це було б передумовою інтеграції Росії в нову європейську систему безпеки. Звичайно, в цьому ракурсі країни Балтії відігравали роль лакмусового папірця у відносинах між США та Росією. Від відносин Росії до країн Балтії залежав і подальший розвиток двосторонніх російсько-американських відносин. Країни Балтії сповна використали цей підхід на свою користь. Росія опинилася в неоднозначній ситуації: або вона визнає себе демократичною країною і відповідно не чинить спротив вступу країн Балтії до НАТО, або вона визнає себе недемократичною країною, що не позбулася старих стереотипів мислення і продовжує розглядати НАТО та США як головного ворога, що може призвести до появи нової „залізної завіси”. Для Росії другий варіант розвитку був неприйнятний, вона не бажала залишатися осторонь європейських справ та не була зацікавлена в погіршенні російсько-американських відносин.

    Однією  з найважливіших подій початкового  етапу інтеграції країн Балтії до ЄС був самміт Європейської Ради у  Копенгагені, який проходив 21 - 22 червня 1993 року. На самміті були ухвалені пропозиції Єврокомісії, так звані "копенгагенські" критерії членства у ЄС, які включали в себе комплекс політичних та економічних вимог до країни-кандидата. Вони полягали у наступному: у країні мали бути забезпечені стабільність інституцій, що гарантують демократію, верховенство закону, поважання прав людини та захист прав національних меншин (політичний критерій); існування функціонуючої ринкової економіки та спроможності впоратися з тиском конкуренції й ринкових сил у межах ЄС (економічний критерій); спроможність взяти на себе обов'язки членства, включаючи прихильність цілям політичного, економічного та монетарного союзів (спроможність адоптувати правові норми ЄС). На цьому самміті були прийняті також і рішення, що безпосередньо стосувалися країн Балтії. Було вирішено розпочати підготовку до підписання з Латвією, Литвою та Естонією угод про вільну торгівлю, які були б наступним етапом співробітництва у економічній сфері.

       18 липня 1994 року були підписані  угоди про вільну торгівлю  між ЄС та країнами Балтії, які передбачали скасування будь-яких  митних тарифів у торгівлі між сторонами протягом 4-6 років. Але ЄС залишав за собою право обмежувати доступ певного переліку товарів на свої ринки з країн Балтії. До таких товарів були віднесені: сільськогосподарська продукція, текстиль та товари рибної промисловості. Але країни Балтії отримували можливість безперешкодного доступу на європейські ринки з іншими видами експортної продукції.

       На самміті Європейської Ради  у Ессені, що проходив у грудні 1994 року, було вирішено найближчим  часом підписати асоційовані  угоди з Латвією, Литвою та Естонією. Аналіз рішень прийнятих на Ессенському самміті Європейської Ради, дозволяє зазначити, що ЄС чітко сигналізував країнам Балтії про свої наміри підтримати їхні євроінтеграційні намагання. Підписання європейських (асоційованих) означало поглиблення відносин не лише в економіці, а їх подальший розвиток у політичній сфері.

       Більш потужний розвиток відносин  між ЄС та країнами Балтії  починається з підписання Європейських  угод яке відбулося перед саммітом  Європейської ради у Каннах. Угоди були підписані 12 червня 1995 року. Тексти всіх Європейських угод схожі, вони майже не містять положень про майбутній вступ цих країн до ЄС, не має згадки про терміни та конкретні умови набуття членства. В основному у них йшлося про розвиток взаємовідносин кожної країни з ЄС з широкого кола питань: економічних, політичних, юридичних, соціальних, культурних. Значну частину займає текст майже ідентичний угодам про вільну торгівлю, але були внесені незначні зміни, що стосувалися термінів перехідних періодів. Згідно з цими угодами провідним цілями створення асоціації ЄС з Латвією, Литвою та Естонією є: розвиток більш тісних політичних відносин, поступове створення зони вільної торгівлі та розвиток торгівельних зв'язків, побудова гармонічних економічних відносин та забезпечення динамічного розвитку економік, сприяння соціальному та культурному співробітництву між сторонами, надання підтримки країні-асоційованому члену у поступовій інтеграції у Європейський Союз.

       Європейські угоди визначили  політичний діалог як регулярний обмін поглядами на проблеми, що стосуються загальних інтересів. Поглиблення політичного діалогу між ЄС та кожною з країн Балтії мало бути поетапним, від двостороннього до багатостороннього. Політичні консультації, щодо подальшої інтеграції, згідно з угодами, мали проходити у чотирьох напрямках: з керівництвом Європейського Союзу, з іншими країнами-членами, між країнами-асоційованими членами, на багатосторонній основі.

       На самміті Європейської Ради  у Каннах, який проходив 26 - 27 червня  1995 року, було прийнято рішення включити країни Балтії у стратегію підготовки до набуття повноправного членства у ЄС. Зокрема, було зазначено, що таке рішення не означає стовідсоткової гарантії вступу. На цьому ж самміті була затверджена так звана "Біла книга" (White paper), яка її визначала. В ній був прописаний комплекс першочергових завдань, як для Співтовариств, так і для майбутніх країн-членів. Згідно з цим документом, в першу чергу уряди Латвії, Литви та Естонії мали продовжувати розробку законодавства, яке б забезпечувало функціонування ринкової економіки, сприяло зниженню митних тарифів. Значна увага мала приділятися національним законодавствам в сфері забезпечення політичних свобод та прав національних меншин. Відповідь збоку Латвії, Литви та Естонії не забарилася. Першою з країн Балтії заявку на вступ до ЄС подала Латвія, ця подія відбулася 13 жовтня 1995 року. Наступною була Естонія - 28 листопада 1995 року. Литовську заявку побачилиу ЄС 8 грудня 1995 року.

       У грудні 1995 року відбувся самміт  Європейської Ради у Мадриді. Цей самміт можна назвати свого роду відповіддю на зростаючу кількість заяв на приєднання до ЄС. Єврокомісії було доручено детально проаналізувати передбачувані наслідки розширення та почати процедуру аналізу кожної країни, яка має наміри стати повноправним членом Європейського Союзу.

      Результатом такого аналізу став  документ "Порядок денний 2000" (Agenda 2000). У висновках Європейської  комісії, що містилися у цьому  документі були позитивно оцінені  здобутки країн Балтії за роки  незалежності, але визнавалося, що урядам Латвії, Литви та Естонії потрібно докласти значних зусиль для забезпечення економічного зростання. Політична сфера та стан демократії були відзначені, також, добре. Головною проблемою, з точки зору Європейської комісії, були повільні темпи натуралізації етнічних росіян у Латвії (34 % мешканців ) та Естонії (30 % мешканців) , урядам цих країн було рекомендовано прискорити процес інтеграції населення та завершити його у середньостроковій перспективі. Зауваження, що стосувалися Литви, були пов'язані із закриттям Інгалінської атомної станції та проблемою транзиту російських вантажів та громадян до Калінінградської області.

      Починаючи з цього документу  висновки Європейської Комісії,  щодо стану кожної країни-претендента  на вступ у ЄС видавалися щорічно та містили вже конкретні рекомендації по проведенню реформ у окремих галузях. Власне з цього і починається третій етап інтеграції країн Балтії у ЄС. На останньому етапі інтеграційного процесу розпочалися переговори про майбутній вступ. Вони представляли собою низку міжурядових конференцій та нарад на рівні міністрів, метою яких було узгодження технічних та правових питань вступу у ЄС. Переговорний процес завершився повністю у 2002 році. 16 квітня 2003 на самміті Європейської Ради у Афінах була підписана угода про набуття повноправного членствау ЄС Латвії, Литви та Естонії. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Список  літератури

1. Аракелян  Д.В. Особливості вступу країн Балтії в ЄС // Актуальні проблеми міжнародних  відносин. - № 65, част. І. – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2006. – С. 83–90.
2. Волес В., Волес Г. Творення політики в Європейському Союзі: Пер. з англ. — К.: Основи, 2004. — 871 с.
3. Дахно І. І., Бовтрук Ю. А. Міжнародна економіка: Навч. посіб. — К.: МАУП, 2002. — 216 с.
4. Європейський Союз: консолідовані договори / Наук. ред. В. Муравйов. — К.: Port-Royal, 1999. — 206 с.
5. Європейський Союз: Словник-довідник / За ред. М. Марченка. — К.: К.І.С., 2005. — 142 с.
6. Копійка В. В. Європейський Союз: Досвід розширення і Україна. — К.: Юрид. думка, 2005. — 448 с.
7. Копійка В. В. Розширення Європейського Союзу. Теорія і практика інтеграційного процесу. — К.: Вид-во КНУ ім. Тараса Шевченка, 2002. — 253 с.
8. Ланцов С. А., Ачкасов В. А. Мировая политика и международные отношения: Учеб. пособие. — СПб.: Питер, 2005. — 448 с.
9. Міжнародні інтеграційні процеси сучасності / А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, М. А. Дудченко та ін. — К.: Знання України, 2004. — 304 с.
10. Міжнародні організації: Навч. посіб. / За ред. О. С. Кучика. — К.: Знання, 2005. — 497 с.
11. Міжнародні організації: Навч. посіб. / За ред. Ю. Г. Козака. — Одеса: Астропринт, 2001. — 288 с.
12. Міжнародні організації економічного співробітництва: Довідник / Відп. ред. Н. Г. Діденко. — К.: НІПМБ, 2005. — 114 с.
13. Міжурядові регіональні організації: Навч. посіб. / За ред. Б. І. Гуменюка. — К.: Вид-во КНУ ім. Тараса Шевченка, 2001. — 198 с.
14. Ніццький договір та розширення ЄС / Наук. ред. С. Шевчук. — К.: Логос, 2001. — 196 с.
15. Проблемы гармонизации законодательства Украины и стран Европы / Под ред. Е. Б. Кубко, В. В. Цветкова. — К.: Юринком Интер, 2003. — 528 с.
16. Циганкова Т. М., Гордеєва Г. Ф. Міжнароні організації. — К.: КНЕУ, 2001. — 340 с.