1 січня 1981 року членом ЄЕС стала  Греція. 1 січня 1986 року членами ЄЕС стали Іспанія та Португалія. 1 липня 1987 року набув чинності Єдиний європейський акт, підписаний у лютому 1986 року. Цей документ визначив подальші цілі Європейської інтеграції. Зокрема, він поставив за мету створення до 1 січня 1993 року Єдиного внутрішнього ринку (наступного етапу економічної інтеграції, що передбачав гармонізацію економічної політики та інституцій), запровадив спільну політику в соціальній сфері, в галузі науково-технологічного розвитку, охорони навколишнього середовища. Цей документ також вніс зміни до договорів про утворення Європейських Співтовариств, а також поширив інтеграційний процес на сферу зовнішньої політики. Крім того, у Єдиному Європейському акті було поставлено питання про створення Європейського Союзу, який мав стати інститутом не лише економічним, а й політичним.

    7 лютого 1992 року у Маастрихті було  підписано Договір про Європейський  Союз (саме поняття “Європейський  Союз” з’явилось ще під час  Паризької конференції 1972 року). Договір набув чинності 1 листопада  1993 року. Він визначив так званні  “три колони” Європейського Союзу:

    “перша  колона” – Європейські Співтовариства: ЄСВС, Євратом та Європейське Співтовариство (замість старої назви “Європейське Економічне Співтовариство”). Причому  Європейське Співтовариство є серцевиною та каркасом процесу інтеграції і за своїми властивостями становить “наднаціональний феномен”;

    “друга  колона” – спільна зовнішня та безпекова політика (СЗПБ);

    “третя  колона” – співробітництво у  сферах юстиції та внутрішніх справ.

    В економічному сенсі прийняття Маастрихтського  договору означало курс на завершення формування єдиного внутрішнього ринку (четвертий рівень економічної інтеграції) та перехід до реалізації ідеї економічного та валютного союзу (п’ятий - найвищий рівень економічної інтеграції).

    1 січня 1995 року членами Європейського Союзу стали Фінляндія, Австрія та Швеція.

    2 жовтня 1997 року було підписано  Амстердамський договір (набув  чинності 1 травня 1999 року). Амстердамський  вніс зміни та доповнення до  Маастрихтського договору про  Європейський Союз, Римського договору  про заснування Європейського (Економічного) Співтовариства та Євратому, Договору про заснування ЄСВС. Ці зміни торкнулись повноважень та напрямків діяльності, а також привели інституційні механізми до цілей , визначених Маастрихтським договором.

    Особливу  роль у цьому відіграло укладення у 1997 році Шенгенської угоди про вільне (безвізове) пересування громадян у межах Європейського Союзу.

    На  сьогоднішній день до цієї угоди приєднались 13 держав Європейського Союзу –  Австрія, Бельгія, Греція, Данія, Іспанія,

    З переходом до єдиного ринку у 1993 році, країни ЄС прийняли єдине законодавство, що стосується оподаткування, це означає використання єдиного податкового режиму, як до національних, так і не національних операцій з товарами та послугами на території Співтовариства. Законодавство ЄС щодо ПДВ включає в себе єдині правила обкладання цим видом податку, розміри його у всіх державах-членах - однакові, він складає 18 %. Система акцизних зборів країн Балтії також мала бути врегульована відповідно до стандартів ЄС. Акцизним податком обкладаються три категорії товарів: алкогольна продукція, тютюнові вироби, пальне

    Серед позитивних наслідків утворення  ЄС можна виокремити:

• ліквідацію витрат на обмін валют, великі заощадження,
• усунення курсового ризику в діяльності підприємств та банків,
• покращення планування виробництва, розвиток виробництва в масштабах цілого європейського ринку,
• прозорість цін, зростання конкуренції,
• поглиблення спеціалізації економік окремих держав-членів,
• злиття національних ринків капіталів у єдиний європейський ринок,
• євро стане валютою, здатною конкурувати з доларом,
• прискорення темпів економічного зростання у державах-членах.

        Створення ЕВС дає його членам  шанси швидкого розвитку, але  несе із собою і загрози,  пов'язані із:

• втратою можливості державами-членами ЄС користуватись політикою валютного курсу, відсотковими ставками, а також значною мірою, фіскальною політикою з метою протидії сповільненню економічного зростання,
• труднощами у виробленні економічної та монетарної політики, що відповідала б потребам усіх держав-членів (через відмінності у рівнях економічного розвитку),
• браком можливостей підтримки ресурсами з бюджету ЄС проблемних регіонів, що могло б компенсувати втрату традиційних інструментів.

2. (11.) Інтеграція Польщі до ЄС

    Уперше  офіційно про намір Польщі вступити до складу ЄЕС заявив прем’єр-міністр країни Т. Мазовецький під час виступу в європейському парламенті в лютому 1990 року. Цю думку продовжив міністр закордонних справ К. Скубишевський, який, виступаючи на засіданні польського Сейму в червні 1991 року, заявив, що мета Польщі полягає у вступі до європейського співтовариства на правах повноправного члена. Таким чином, офіційно Варшава вже на початку 90-х років чітко визначила пріоритети у своїх стосунках із ЄЕС. Саме це дозволило 19 травня 1990 року Польщі виступити з офіційною заявою про початок переговорів щодо вступу Польщі до ЄЕС. Переговори розпочалися в грудні 1990 року, тривали впродовж 11 місяців і закінчились підписанням Європейського Договору про співдружність Польщі з ЄЕС.

    Підписання  Європейського Договору, по суті, стало  початком політичного діалогу про  інтеграцію Польщі до об’єднаної Європи. Однак згаданий документ остаточно  набрав чинності лише 1 листопада 1994 року через важкий процес його ратифікації  країнами – членами ЄС. Щоправда, частина договору, присвячена торговельним відносинам, почала діяти з 1 березня 1992 року й призвела до значної лібералізації в цьому плані між ЄС та Польщею, яка, зрештою, закінчилася створенням зони вільної торгівлі [8].

    Важливим  етапом у Європейській інтеграції Польщі став самміт країн – членів ЄС у Копенгагені (21-22 червня 1993 року). На самміті Рада Європи проголосила, що держави Центрально-Східної Європи можуть стати повноправними членами співдружності. Рада Європи сформулювала політичні та економічні критерії до країн, які бажають стати членами ЄС (так звані Копенгагенські критерії, які продовжують залишатися актуальними й зараз), а саме:

    - стабільність державного устрою, який гарантує демократію та  законність дотримання прав людини й основних свобод, захист прав національних  меншин;

    - функціонування ринкової економіки,  здатної впоратися з конкуренцією  й ринковим пресингом, який  існує в ЄС;

    - можливість виконати всі зобов’язання, які випливають із членства  в Євросоюзі.

    Виставлені умови були в цілому прийнятними для Польської держави, тому 8 квітня 1994 року Польща склала офіційну заявку про членство в Європейському Союзі, після чого розпочалися офіційні переговори між ЄС та Польщею щодо входження останньої до Європейського Союзу.

    Під час засідання Європейської Ради в Каннах 26-27 червня 1995 року було прийнято Білу книгу в справі інтеграції країн  Центральної і Східної Європи до ЄС. У книзі була визначена  мета та черговість заходів у приведенні польського права до норм ЄС.

    Щоб якнайкраще підготуватися до входження до складу ЄС, 8 серпня 1996 року Польський Сейм своїм законом створив Комітет Європейської Інтеграції (КЄІ) – інституцію, відповідальну за процес Європейської інтеграції Польщі. Ця структура мала програмувати й координувати політику інтеграції з ЄС, а також діяльність щодо пристосування країни до Європейських стандартів, крім того, КЄІ координував діяльність уряду у сфері отримання закордонної допомоги. 28 січня 1998 року польський уряд прийняв Національну стратегію інтеграції, у якій було підсумовано вже реалізовані інтеграційні заходи й визначено нові завдання, які дозволять Польщі максимально наблизитися до членства в ЄС.

    У 1997 році Європейська Рада встановила термін початку переговорів із Польщею  щодо вступу в ЄС. Вони були призначені на березень 1998 року і саме тоді розпочалися. 16 липня 1997 року Європейська комісія прийняла позитивне рішення щодо переговорів із Польщею та зарахувала її до групи з 6 країн, з якими ЄС повинен вести переговори про приєднання. 31 березня 1998 року в Брюсселі розпочалися офіційні переговори відносно членства в ЄС Польщі та ще п’яти кандидатів (Чехії, Естонії, Словенії, Угорщини та Кіпру). Переговори стосовно членства Польщі в ЄС тривали від березня 1998 року до грудня 2002 року.

    Початок переговорів був для державних структур Польщі та її економіки серйозним викликом у зв’язку з необхідністю приведення польського законодавства у відповідність із правовими актами європейського співтовариства. Переговори можна умовно поділити на два етапи:

    1) етап адаптації польського права до права європейського;

    2) етап переговорів щодо конкретних  умов вступу Польщі до ЄС.

    На  початковому етапі переговорів  у червні 1998 року уряд прийняв ще один важливий, з точки зору євроінтеграції, документ: Національну програму приготування до членства в Європейському Союзі. У ньому були послідовно визначені конкретні дії на 1998-2002 р., які дозволять Польщі наблизитися до ЄС. До другого етапу сторони перейшли 10 листопада 1998 року.

    З боку ЄС у переговорах брали участь Європейська Рада, Рада ЄС, а також Європейська комісія. Польську сторону репрезентували прем’єр-міністр, міністр закордонних справ, секретар комісії Європейської Інтеграції, а також голова переговорів із євроінтеграції Речі Посполитої, який керував усіма учасниками переговорного процесу (спочатку ним був Ю. Кулаковський, пізніше Ю. Трощинський).

    Переговори  велися за 29 напрямками, із яких більшість  не викликала істотних розбіжностей у поглядах серед сторін і не стала  джерелом суперечок. Найбільш проблемними в процесі переговорів стали питання працевлаштування польських громадян у державах Європейського Союзу, приєднання польського аграрного сектора до спільної європейської аграрної політики (зокрема питання дотацій польським аграріям), охорони навколишнього середовища, допомоги державним підприємствам, дозволу на придбання польської землі іноземцями, приведення польських продуктів до норм якості ЄС, розмір фінансових внесків Польщі в бюджет ЄС.

    Європейський  Союз також готувався до приєднання нових членів. Саме з цією метою на самміті в Ніцці (7-12 грудня 2000 року) керівники 15 європейських держав затвердили реформу ЄС. Завдяки Ніццькому трактату, Польща здобула в майбутній Раді Міністрів ЄС 27 із 345 голосів (саме стільки, скільки Іспанія – країна приблизно з такою ж чисельністю населення), крім того, Польщі відводилось 54 місця в Європарламенті (із 732 місць). За кількістю отриманих місць Польща мала увійти в шістку найбільш широко представлених у європейських інституціях країн - членів ЄС.

    На  засіданні Європейської Ради в червні 2001 року, яке відбулося в місті Ґетеборг, було визначено, що країни-кандидати, які позитивно закінчать євроінтеграційні переговори до кінця 2002 року, зможуть приєднатися до співтовариства у 2004 році. Польща потрапила до числа таких країн завдяки тому, що встигла закінчити переговори з ЄС до зазначеного терміну, це сталося 13 грудня 2002 року на засіданні Європейської Ради в Копенгагені.

    Варто відзначити деякі компромісні домовленості між сторонами: Польща відстояла  право пільгового оподаткування сектора житлового будівництва, доплати польським аграріям становили 55 % у перший рік членства в ЄС, 60 % – у другий, 65 % – у третій від середнього рівня дотацій, які надавалися сільгоспвиробникам об’єднаної Європи, у 2004-2006 роках держбюджет Речі Посполитої мав отримати від ЄС 1,5 млрд євро.

    9 квітня 2003 року Європарламент переважною  більшістю голосів (за – 509 депутатів, проти – 25, утрималися  – 31) затвердив пропозицію щодо  входження Польщі до Європейського  Союзу 1 травня 2004 року.

    Логічним наслідком удало проведених переговорів було урочисте підписання 16 квітня 2003 року Афінської декларації. Цей документ складався з 5500 сторінок, на яких було юридично зафіксовано результати переговорів між ЄС та 10 країнами Центрально-Східної та Південної Європи, зокрема Речі Посполитої. У присутності президента Олександра Кваснєвського від імені Польщі підписи склали: прем’єр Лешек Міллер, міністр закордонних справ Володимир Тимошевич, міністр із європейських справ Данута Хюбнер.