З червня 2003 року до березня 2004 року Декларація про приєднання Польщі (та 9 інших країн) до ЄС була ратифікована всіма країнами-членами ЄС. У самій Польщі в червні 2003 року відбувся референдум із питання приєднання країни до Європейського Союзу. У ньому взяло участь 58,85 % громадян країни, які мали право голосу; 77,85 % учасників голосування сказали «так» входженню до ЄС.

    1 травня 2004 року Польща стає офіційно  членом ЄС. Святкове прийняття  10 держав до ЄС відбулось у  Дубліні, де Польщу репрезентував  президент Олександр Кваснєвський і прем’єр Лешек Міллер. Уже в червні цього року поляки обрали до європейського парламенту 54 євродепутати, а це означало, що польський народ перегорнув ще одну сторінку своєї історії, а Польська держава увійшла до нового етапу розвитку – в умовах об’єднаної Європи. «Унія є своєрідним квитком до доброго майбутнього, – заявив у 2003 році Олександр Кваснєвський, – і Польща цей квиток отримала».

    Таким чином, Польща у 1989-2004 роках пройшла  складний шлях інтеграції до ЄС. Процес євроінтеграції країни можна умовно поділити на три етапи: 1) початковий етап (від підписання першого важливого  договору з ЄС про торговельно-економічну співпрацю в 1989 році до початку офіційних переговорів у 1998 році); 2) етап проведення офіційних переговорів щодо членства в ЄС (1998-2002 роки); 3) етап ратифікації досягнутих домовленостей (2003-2004 роки).

    Напрямки  євроінтеграції Польщі були універсальними для країн Центрально-Східної Європи та базувалися на Копенгагенських критеріях 1993 року. Переговори з евроінтеграції проводились у 29 напрямках, які торкалися таких сфер: соціально-економічної, охорони навколишнього середовища та правової. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

3. (28.) Проблеми Туреччини в інтеграції до ЄС

    Перше клопотання про членство в Європейському  Економічному Союзі Туреччина подала ще 31 липня 1959 при уряді Мендерес, буквально через рік після  заснування цієї організації. 25 березня 1957 в Римі був підписаний договір, що заснував ЄЕС, який набув чинності з 1 січня 1958 року. Головні цілі Договору про ЄЕС відбулися у створенні митного союзу і спільного ринку, що передбачає вільний рух товарів, осіб, капіталів і послуг на території Співтовариства. Переговори 31 липня 1959 уряду Іненю привели до підписання в Анкарі 12 вересня 1963 Договору про асоціацію, який набрав чинності з 1 грудня 1964 року. 1 Ця подія поклала початок структурованого процесу руху Туреччини до інтеграції в провідну європейську економічну угруповання, а сам Анкарський договір став основоположним, базовим документом Турецько-європейського співробітництва.

    Економічна  мета асоціації Туреччини з ЄЕС  складалася, як декларувалося в Договорі, в «постійному зміцненні відносин між народами Туреччини і народами, об'єднаними в ЄЕС», і «ліквідації розриву, що існує між турецькою економікою і економікою країн-членів Співтовариства». Важлива особливість даного документа, на яку часто звертають увагу в Туреччині, полягає в тому, що його статтею № 28 був передбачено отримання Туреччиною статусу повноправного члена Співтовариства протягом терміну здійснення договору.

    Можна сказати, що Договір з'явився віддзеркаленням  довгострокових стратегічних установок  обох сторін на взаємне зближення.

    Договір передбачав три основних етапи інтеграції Туреччини в ЄЕС. На першому, підготовчому, передбачалося надання преференції для ряду важливих сільськогосподарських товарів турецького експорту (таких, як необроблений тютюн, родзинки, інжир, фундук). Преференції були представлені у візі тарифних контингентів. Тобто пільговий розмір мит поширювався тільки на певну кількість товару; при перевищенні даної кількості застосовувалася звичайна мито. Крім того, відповідно до першого фінансовим протоколом, підписаним разом із Договором, Туреччини виділялися значні кредити для будівництва інфраструктурних об'єктів.

    Цей етап мав тривати п'ять років. Передбачалося і можливе його продовження до дев'яти років, однак  цього не було потрібно. За умовами  договору, протягом цього періоду  Туреччина не надавала ЄЕС зустрічних преференцій.

    Другий  етап (власне перехідний) почав здійснюватися  відповідно до Додаткового протоколу, підписана 23 листопада 1970 року. Він  передбачав поетапне зниження Туреччиною мит і рівнозначних податків і  зборів, поступове скасування кількісних і рівнозначних обмежень і поетапне прийняття єдиного зовнішнього тарифу Співтовариства. При цьому лібералізаційних заходів на користь ЄЕС повинні були носити незворотній характер.

    Зниження  та скасування мит і обмежень при  імпорті з ЄЕС промислових товарів планувалося провести в рамках двох різних режимів: для товарів, які Туреччина не виробляла, імпортні мита повинні були бути повністю ліквідовані протягом 12 років, а для товарів, вироблених турецької промисловістю, перехідний період становив 22 роки. Крім того, протягом 22 років передбачалося прийняття єдиного зовнішнього тарифу. У свою чергу, ЄЕС повинно було зняти тарифи та обмеження на імпорт турецьких промислових товарів, крім деяких категорій, де зняття обмежень розтягувалося на 12 років. У галузі сільськогосподарського імпорту з Туреччини ЄЕС повинно було протягом 22 років встановити преференції на приблизно 90 відсотків турецького експорту.

    На  третьому, заключному етапі, передбачалося  завершити створення митного  союзу (Туреччина повинна була повністю лібералізувати імпорт промислових товарів ЄЕС до кінця 1995 року), виробити і прийняти регламент турецької робочої сили і капіталу. Передбачалося, що з 1995 року Туреччина стане повноправним членом Європейського співтовариства.

    Але за роки, що минули з підписання Анкарского договору, відносини Туреччини і ЄЕС, перетворені в Європейський Союз (ЄС), переживали злети і падіння, періоди успішної реалізації намічених інтеграції і практично повного припинення діалогу, після того, коли до влади в результаті військового путчу прийшли військові. У 1981 році ЄЕС призупинив з нею контакти, прийнявши рішення про те, що заявка про повноправне членство Туреччини може бути подана нею тільки після відновлення демократії в країні, що стало можливо лише після 1983 року, коли військовий режим змінився цивільною адміністрацією, і в республіці пройшли вільні вибори. У 1987 році Туреччина знову подала заявку на повне членство в ЄС, але Європейська комісія відхилила клопотання Туреччини, обгрунтувавши це своєю перевантаженістю, але підтвердила можливість вступу Туреччини до цієї організації.

    Закінчення  холодної війни »спонукало Європейське  Співтовариство повернутися спиною до Туреччини, оскільки для трансатлантичного  альянсу вимір безпеки вже  не мало першорядного значення, тому що радянська загроза зникла. ЄС був зайнятий проблемами об'єднання Німеччини і повинен був задуматися про своє розширення, щоб стабілізувати східну частину континенту. Довгий час турецька еліта не усвідомлювала, наскільки змінилися умови європейського контексту, які - на відміну від того, що було раніше, - робили неможливим толерантне ставлення до недосконалої демократії з її дефіцитами в ситуації з правами людини. У ході громадянської війни, яка велася під керівництвом Курдської робочої партії (КРП), була знята з порядку денного програма демократизації. Відносини між Туреччиною та ЄС зіпсувала і переконаність частини державної еліти, що Європа (і особливо Німеччина) якщо не підтримують, то щонайменше терплять КПР. Таким чином, підсумок 90-х років для відносин між ЄС і Туреччиною і, особливо, Німеччини та Туреччини був негативним.

    Незважаючи  на цю зіпсовану атмосферу, 18 грудня 1989 Комісія Європейських співтовариств (КЕС) опублікувала два документи: «Думка Комісії з заяву Туреччини  на вступ до Співтовариства» і доповідь «Турецька економіка: структура та розвиток», який представляв собою розгорнутий аналіз стану турецької економіки , в тому числі її порівняння з Грецією, Іспанією і Португалією як найменш розвинутими членами Туреччини в ЄЕС на даному етапі. Крім того, Комісія заявила про те, що «питання про розширення Співтовариства повинен бути розглянутий лише після об'єктивної оцінки реального здійснення заходів щодо інтеграції всередині ЄЕС, які планувалися на кінець 1992 року». 3

    5 лютого 1990 Рада без змін прийняв доповідь КЕС. Не піддавши сумніву, статус Туреччини як асоційованого члена, він, тим не менш, не призначив дату початку переговорів про повноправний вступ Туреччини в ЄЕС. Крім того, заявка Туреччини не була розглянута в Європарламенті, як того вимагає процедура. І все ж 6 червня 1990 КЕС розробила та представила Раді програму, що отримала назву «Пакет Метьюса». У ній передбачалися конкретні заходи щодо створення в 1995 році митного союзу, а також співпрацю з Туреччиною у сфері політики, промисловості та сільського господарства. 4 Однак протидія Греції, причиною якого послужили її територіальні суперечки з Туреччиною в Егейському морі і присутність турецьких військ на Кіпрі, нівелювало вищезгадану ініціативу Єврокомісії.

    У процесі підготовки до створення митного союзу з ЄС Туреччина в торгівлі з країнами, які входять у цей блок, знизила мито на імпортні товари з 19,7% у 1993 р. до 12,8% в 1994 р., що для неї було нелегко, оскільки торговий дефіцит з ЄС зростав і становив у 1993 р. 5 мільярдів доларів. 5 ЄС розглядав заходи державного сприяння експорту як прояв несправедливої ​​конкуренції. Турецький уряд змушений був рахуватися з подібними вимогами Євросоюзу. На початку жовтня 1993 року у всі державні організації Туреччині був розісланий затверджений президентом С. Демірелем циркуляр прем'єр-міністра, в якому вказувалося, що необхідно поетапно скасувати всі заохочувальні заходи та субсидії, що не відповідають законодавству ЄС. На ділі це означало ліквідацію прямих грошових субсидій (у тому числі на транспортні цілі або експортні галузі) та ряду податкових пільг.

    6 березня 1995 в Брюсселі було  підписано угоду про створення  митного союзу Туреччини і  Європейського Союзу (ЄС). Відповідно  до нього були скасовані мита  у взаємній торгівлі промисловими товарами; Туреччина припинила практику стягнення з імпорту з країн ЄС зборів до Фонду масового житлового будівництва (ТКФ), були повністю ліквідовані кількісні обмеження на експорт, зокрема квоти на турецьку текстильну продукцію, а також контингенти, що обмежували імпорт турецьких продуктів нафтопереробки. Туреччина почала застосовувати проти імпорту з третіх країн Єдиний зовнішній тариф (ЕВТ) ЄС. Таким чином, відбулося зниження захисних заходів у взаємній торгівлі Туреччини і ЄЕС.

    Важливим  доповненням до угоди про митний союз стала угода між Туреччиною та Європейським співтовариством вугілля і сталі (ЄОВС) про вільну торгівлю, яка набула чинності 1 серпня 1996 р. У рамках цієї угоди країни ЄС скасували мита на турецькі товари, що входять до компетенції ЄСВС ( вироби чорної металургії, які є продуктами першої стадії переробки). Туреччині було надано право здійснити таке зниження на 142 найменування відповідних товарів поступово, протягом трьох років.

    У 1999 році на ЄС припадало 47% експорту Туреччини, а імпорт з країн Євросоюзу досяг 51% від загального обсягу. У країнах ЄС працювало майже 2 млн. турецьких іммігрантів, а на інвалютних рахунках турецьких робітників знаходилося 13 млрд. доларів. Обсяг взаємної торгівлі товарами перевищував 28 млрд. доларів на рік. 6

    Серйозною перешкодою для прийняття Туреччини  до ЄС є зберігається розрив у рівнях соціально-економічного розвитку. Туреччина  випереджає найменш розвинені країни ЄС: Іспанію, Португалію і Грецію лише за темпом зростання ВВП, експорту і  розмірам дефіциту державного бюджету. Поки, проте, з точки зору показників ефективності економіки, Туреччина не вписується в рамки, прийнятні для країни-члена Євросоюзу.

    Незважаючи  на очевидні прориви в економічному співробітництві сторін, на інтенсивних  переговорах з представниками Євросоюзу на початку 1995 року Туреччині не вдалося домогтися включення в підсумкові документи положення про підвищення рівня політичного діалогу з ЄС, орієнтованого на перспективу повноправного вступу країни до цієї організації. Окремо в доповіді Єврокомісії від 13 грудня 1995 року були сформульовані основні області, що заслуговують на увагу для вступу Туреччини в ЄС: конституція 1982 року, дотримання прав людини і пошук політичного рішення курдської проблеми.

    Таким чином, Туреччина, ще не будучи членом Європейського Співтовариства, увійшла в його складову - Митний союз.

    Ця  подія мала величезне значення для  Туреччини з усіх точок зору. По-перше, досягнення Митного союзу з ЄС стало важливим етапом на шляху до повноправного членства в Євросоюзі. Незважаючи на значні труднощі цього кроку, Туреччина зуміла до наміченої датою (тобто до 1995 року) реалізувати свої зобов'язання перед ЄС і таким чином завершити другий етап програми інтеграції до ЄС.

    По-друге, з переходом у режим митного  союзу з ЄС кардинально змінилися умови функціонування економіки країни, яка з цього моменту не захищена протекціоністськими бар'єрами.

    Підписання  угоди про митний союз ще раз продемонструвало зацікавленість Євросоюзу у розвитку відносин з Туреччиною, перш за все заради збереження її в цілому прозахідної орієнтації, прагнення до закріплення за нею статусу «повноцінного» європейської держави. Створення митного союзу Туреччини і ЄС в черговий раз порушило питання про шляхи розвитку турецько-європейського співробітництва і про перспективи входження Туреччини в ЄС. Однак, незважаючи на начебто досягнутий успіх у співпраці Туреччини з ЄС, деякі розбіжності все-таки залишалися.