План

1. (2). Причини та наслідки європейської інтеграції

    Вперше  питання про практичну реалізацію гасла "Об'єднання Європи" було поставлене після першої світової війни. Для цього існував цілий ряд об'єктивних причин.

    По-перше, Європа була основним полем битв першої світової війни, що призвело до економічної  розрухи та соціально-політичної нестабільності в багатьох європейських країнах. Все  частіше в теоретичних та політичних колах говорили про загальну європейську кризу. Одним із характерних проявів такого песимістичного погляду на майбутнє Європи була книга німецького філософа О.Шпенглера "Закат Європи".

    По-друге, жовтнева революція в Росії та досить швидкі темпи індустріалізації цієї країни на фоні економічної кризи в Європі, також не придавало європейським політикам оптимізму. Прем'єр-міністр Франції А.Тардьє казав в 1930 р.:"Європа 1930 р. - це лише залишок Європи 1914 р. Російська революція відрізала від нашого континенту майже половину його простору і зменшила таким чином його можливості до відродження".

    В цих умовах вихід з кризової ситуації багатьом бачився на шляху "об'єднання  Європи". Скасування митних бар"єрів між європейськими державами  дало б можливість укріпити їх економіку, ліквідувати аграрну кризу, безробіття.

    Найбільш  активну роль в пропаганді ідеї "об'єднаної  Європи" в післяверсальській Європі зіграв "панєвропейський союз" -організація, заснована в середині 20-х років австрійським графом Куденхове-Калергі.

    Перший "панєвропейський" конгрес зібрався в 1926 р. у Відні. На ньому були присутні делегати з 24 країн. У русі, не дивлячись на його неофіційний характер, брали участь банкіри, промисловці, політичні діячі різних напрямків, вчені та публіцисти. Можливі шляхи виходу із кризи розглядались в "Меморандумі про європейську кризу", який був виданий в 1931 р.

    Єдиною  вдалою спробою реалізувати проект "об'єднаної Європи" в міжвоєнний період було утворення в 1921 р. угоди  про економічний союз між Бельгією та Люксембургом (БЛЕС), що передбачав координацію внутрішньої та зовнішньоекономічної політики двох країн.

    Друга світова війна стала відправним пунктом в розробці нових проектів "об'єднаної Європи". У вересні 1946 р. В.Черчілль у своїй промові  в університеті Цюриха вперше після  війни заговорив про "Сполучені Штати Європи". Відроджувався "панєвропейський рух" на чолі з Куденхове-Калергі. Позиції країн:

    Англія  мала найбільш міцні економічні позиції  в післявоєнній Європі. Крім того "особливі стосунки" з США давали Англії всі надії на керівну роль серед інших західноєвропейських держав. Але навіть й при цих умовах, Лондон не передбачав можливості якого-небудь обмеження національного суверенітету та урівноваження Англії іншими європейськими державами;

    Франція, на відміну від Англії, наполягала на утворенні наднаціональної "європейської федерації" з французьким лідерством і цим самим зайняти на континенті місце першого партнера США;

    Німеччина поступово перетворювалась із суб"єкта в об"єкт міжнародних відносин з атлантичними преференціями;

    США були основними реалізаторами проекту "об'єднання Європи". Сам термін "інтеграція" був вперше вжитий П.Гофманом та втілений в життя в 1949 р., коли була утворена Організація  Європейського економічного співробітництва  призвана реалізувати "план Маршалла".

    Першим  кроком до європейської інтеграції був  підтриманий США "план Шумана", що передбачав утворення в 1951 р. Європейського  Об'єднання вугілля та сталі на основі зближення Франції та Німеччини. В основі ЄОВС був закладений Францією принцип наднаціональності.

    Саме  цей принцип, фактично став однією з  причин невдачі другого кроку  до європейської інтеграції, коли в 1950 р. прем"єр-міністр Франції Плевен висунув план утворення "європейської армії". Пізніше, в 1952 р. така ж участь чекала проекти Європейське оборонне співтовариство та Європейське політичне співтовариство, відхилені парламентами країн Західної Європи.

    Перегляд  принципу наднаціональності в воєнній  та політичній сфері дав можливість керівництву західноєвропейських  країн досягти компромісу і підписати в 1954 р. Паризькі угоди про утворення Західноєвропейського союзу у складі Англії, Франції, Німеччини, Італії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу.

    У червні 1955 р. відбулась перша після  трьохрічної перерви зустріч  МЗС країн "малої Європи", на якій було прийнято історичне рішення про об'єднання Європи в сфері економіки. 25 березня 1957 р. у Римі шість країн ( Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург) підписали угоди про утворення Європейського економічного співтовариства та Європейського співтовариства по атомній енергії (Євратому).

    Перша угода передбачала вирішення  трьох основних завдань:

• формування митного союзу, що передбачав вільне пересування
• товарів, робочої сили, капіталу;
• спільну торгову політику щодо третіх країн та впровадження єдиних зовнішніх тарифів;
• спільну політику в галузі сільського господарства та транспорту.

    Утворювались  також Європейський соціальний фонд (ЄСФ), який мав сприяти врегулюванню питань зайнятості, та Європейський інвестиційний  банк (ЄІБ) - для контролю за експортом капіталу. Друга угода мала сприяти розвитку міцної єдиної індустрії з метою збільшення європейського енергетичного потенціалу.

    Німеччина, яка на момент підписання Римських протоколів займала серед країн "малої Європи" провідне місце  в економічній сфері (45% виробництва і 44% експорту промислової продукції) розраховувала якщо не на перевагу, то на "урівняння в правах" з такими країнами як Франція та Англія.

    Що  стосується Франції, то хоча її економічний  потенціал майже удвічі поступався Німеччині (25% виробництва та 20% промислового експорту), але враховуючи свою політичну вагу та досягнення в галузі ядерних озброєнь, вона не без підстав розраховувала очолити ЄЕС та вирішити за його рахунок цілий ряд своїх економічних, політичних та соціальних проблем.                                                                       

    Втілення  в життя проекту Спільного  ринку мало відбутися поступово  і передбачало перехідний період в 12 років, що складався з трьох  етапів ( 1958-1961, 1962-1965, 1966-1969). До 1968 р. частково були виконані перших два завдання Спільного ринку: ліквідація митних бар"єрів до 1 липня 1968 р., що дозволило вчетверо збільшити обсяг внутрішньої торгівлі (з 1958 по 1968 р.р.), та введення єдиних зовнішніх тарифів у торгівлі з третіми країнами у відповідності із вимогами ГАТТ. Що стосується третього важливого завдання Спільного ринку, пов"язаного із формуванням спільної сільськогосподарської політики (ССП), то з її виконанням в кінці 60-х років виникли перші в історії існування ЄЕС труднощі. ССП опинилася в центрі боротьби між "протекціоністами" та прихильниками вільного пересування товарів в рамках ЄЕС. За цим протистоянням стояли складні протиріччя між принципами вільного ринку та адміністративної системи управління сільським господарством.

    Механізм ССП базувався на трьох важливих принципах: єдність аграрного ринку; комунітарні преференції (зобов'язання закупати сільськогосподарську продукцію, в першу чергу, в країнах ЄЕС); фінансова солідарність. Формування митного союзу, спільної торгової політики щодо третіх країн та спільної сільськогосподарської політики складало практично до кінця 60-х років три найбільш важливі напрямки європейського будівництва. Ліквідація внутрішніх бар"єрів мала лягти в основу процесу активної економічної інтеграції, яка, в свою чергу, призвела б до інтеграції політичної.

    Зустріч на вищому рівні в Гаазі ( 1-2 грудня 1969 р.) відкрила новий етап в процесі  європейського будівництва. Саме тут  країнами ЄЕС була схвалена розроблена Ж.Помпіду концепція "завершення, розширення та поглиблення" інтеграції, яка мала вивести Європейське співтовариство на якісно новий рівень.

    Концепція передбачала виконання трьох  важливих завдань:

    1)       завершення завдань перехідного  періоду, в першу чергу, стосовно  остаточного врегулювання питань фінансування ССП ( згода Франції щодо вступу Англії до ЄЕС була напряму пов"язана із вирішенням саме цієї проблеми);

    2)       розширення географічних рамок  Європейського співтовариства за  рахунок приєднання Англії, Данії  та Ірландії ( необхідна  підготовча робота для проведення спільних переговорів мала розпочатися вже з 1 липня 1970 р.);

    3) поглиблення європейського інтеграційного  процесу, що передбачало перехід  до економічного та монетарного  союзу, інтенсифікацію співробітництва  в галузі наукових досліджень та промисловості, проведення реформ в Європейському соціальному фонді.

    Згідно  з рішеннями самміту в Гаазі, з 1 січня 1973 р. членами ЄЕС стали  Англія, Данія та Ірландія. В жовтні 1972 р. на самміті в Парижі країни ЄЕС приймають широку програму спільних дій по поглибленню інтеграційних процесів: утворення економічного та монетарного союзу не пізніше кінця 1980 року; утворення фондів регіонального розвитку; активізація соціальних програм; формування наукової, технологічної та індустріальної політики; вироблення спільної енергетичної політики; формування спільної позиції на майбутніх переговорах в рамках ГАТТ (раунд Ніксона); формування до кінця десятиріччя політичного союзу.

    Ці  рішення були прийняті на основі заздалегіть  розроблених пропозицій. 8 березня 1970 р. була опублікована доповідь прем"єр-міністра Люксембурга ГГ'єра Вернера, яка передбачала можливість утворення економічного і монетарного союзу та єдиної європейської валюти до 31 грудня 1980 року. 27 жовтня 1970 р. міністри закордонних справ ЄЕС схвалюють доповідь Давіньйона, яка передбачала формування механізму консультацій та обміну інформацією в галузі зовнішньої політики.

    Більша  частина цих планів і, особливо, терміни  їх виконання так і залишилися на папері. Нафтова, монетарна та сільськогосподарська кризи, що охопили світову економіку в період з 1973 по 1984 р.р., не тільки перешкодили виконанню намічених завдань, але й поставили Європейське співтовариство перед необхідністю переглянути деякі із них:

• нафтові кризи ( перша - осінь 1973 р.; друга - 1979-1981 р.р.) призвели до чотирьохкратного підвищення цін та довели їх на світлу арабську нафту до 34$ за баріль, що практично змусило країни ЄЕС відмовитися від проведення Спільної енергетичної політики;
• нестабільність та коливання американського доллара призвели до краху 8 січня 1976 р. Бреттон-Вудської монетарної системи. Це, в свою чергу, сприяло кризі європейської системи валютної змії, впровадженої ЄЕС в квітні 1972 р., яка мала стати першим кроком до утворення монетарного союзу. Врахувавши попередні  невдачі, Європейська рада на своєму засіданні в Бремені ( 6-7 липня 1978 р.) схвалює франко-німецьку ініціативу щодо формування Європейської валютної системи (ЄВС), яка невдовзі розпочала свою роботу (з 13 березня 1979 р.) і одним із елементів передбачала утворення Єдиної європейської валюти (ЕКЮ);
• зростання цін на зернові культури та перетворення ЄЕС з 1981 р. в чистого їх експортера неминуче призвело до загострення конкурентної боротьби із США.

    Світова криза викликала значні труднощі в економіці країн Європейського співтовариства. Середньорічні темпи промислового виробництва впали з +5.1 % в середині 60-х років до -1.6% в 1982 р. Рівень безробіття виріс з 3% в 1973 р. до 10% в 1984 р. Інфляція досягла двозначних цифр в періоди нафтових криз. Значно зріс дефіцит торгівельного балансу.

    В цих умовах країни ЄЕС активізують  політичне співробітництво. На Саммиті  в Копенгагені (14-15 грудня 1973) ЄЕС  приймає "Декларацію європейської ідентичності", яка передбачає можливість екстрених  зустрічей на вищому рівні. За ініціативою президента Франції В.Ж. д'Естена на самміті в Парижі (9-10 грудня 1974) приймається рішення про утворення Європейської ради (ЄР), в рамках якої мають проходити регулярні зустрічі на вищому рівні країн ЄЕС та прийматися найбільш важливі рішення по економічним та політичним питанням. Саме Європейською радою були узгоджені питання проведення прямих виборів до Європейського парламенту (Рим, грудень 1975 та Брюссель, липень 1976); утворення ЄВС (Копенгаген, квітень, Бремен, липень та Брюссель, грудень 1978); встановлення бар'єрів по імпорту нафти (Страсбург, червень 1979); перша реформа ССП (Брюссель, березень 1984); врегулювання англійської частки в бюджеті ЄЕС (Фонтенбло, червень 1984). Таким чином, ЄР консенсусом приймає лише принципові рішення, залишаючи на розгляд міністрів технічні деталі.

    6 січня 1976 р. була видана доповідь  прем"єр-міністра Бельгії Лео  Тіндерманса, в якій він пропонував  основні можливі заходи щодо  утворення Європейського союзу:  поглиблення спільної структурної  політики за рахунок збільшення повноважень Комісії та Парламенту; формування економічного та монетарного союзу; проведення спільної зовнішньої політики та політики безпеки (ЗППБ). Розуміючи всі труднощі, що можуть виникнути, особливо в останньому питанні ( Ірландія не є членом НАТО чи ЗЄС, Данія не є членом ЗЄС, Франція вийшла із воєнної організації НАТО), Л.Тіндерманс запропонував поділити країни ЄЕС на ті, що можуть зразу ж перейти до політичної та монетарної інтеграції, та на тих, що не можуть цього зробити ("Європа двох швидкостей"). Занадто сміливі на той час федералістські пропозиції Л.Тіндерманса викликали активний протест Італії та Англії. Щоб хоч якось вирішити проблему політичного союзу, міністри закордонних справ ФРН та Італії Г.Д. Геншер та Е.Коломбо висунули в Парламенті проект Європейського Акту (18 листопада 1981). Після 18 місячного обговорення в значно зміненому вигляді ЄР в Штутгарті (19 червня 1983) приймає, не дивлячись на досить обережну позицію Англії, Данії та Греції, Декларацію про Європейськиї Союз. В свою чергу, Ф.Міттеран висунув пропозицію заснувати спеціалізовані Агенції, що фінансувалися б зацікавленими країнами-членами і сприяли б розвитку тих напрямків спільної політики, в яких вони зацікавлені (енергетика, промисловість, навколишнє середовище). Фактично це була концепція міжурядового співробітництва, що отримала назву "карточна Європа". 14 лютого 1984 р. згідно ініціативи Альтьєро Спінеллі, що очолював одну із комісій Парламенту, останній схвалює проект договору про Європейський Союз, який значно посилював ролю Комісії та владу Парламенту. Оскільки, відверто мова йшла про об'єднання федеративного типу, цей проект також не був схвалений. Таким чином, практично на протязі п'ятнадцяти років з моменту проведення самміту в Гаазі в грудні 1969 р. Європейське співтовариство розглядало прямо протилежні за характером та змістом проекти, які так і не змогли наблизити його до реального політичного союзу.