Інтеграція України в процеси міжнародної міграції робочої сили

Україна активно присутня на міжнародній арені в сфері  міжнародної трудової міграції, що зумовлено її географічним положенням, яке робить її одночасно державою походження, транзиту та призначення трудових мігрантів. Участь України в трудових міграційних процесах вимагає вирішення проблем міжнародно-правового регулювання трудової міграції, що спричиняє необхідність її взаємодії з іншими суб’єктами міжнародного права – державами та міжнародними організаціями.

Уперше з необхідністю співпрацювати з державами в сфері міжнародної трудової міграції і відповідно реалізації взятих на себе зобов’язань Україна зіткнулася в 1991 р., коли проголосила свою незалежність і стала однією з нових і найбільших держав нової Європи. Перед новоствореною державою постало багато проблем, у тому числі переходу від командної економіки до ринкової і демократизації суспільства. Також у результаті розпаду СРСР багато українців опинилося за межами України, вони поверталися назад, етнічні групи поверталися на свої історичні землі (кримські татари). Конфлікти, які виникли на Кавказі, призвели до виникнення масових потоків біженців. Це спричинило зовнішню міграцію. Необхідно зазначити, що під час існування СРСР трудова міграція здійснювалась в інші радянські республіки, то після 1991 р. основним напрямком міграції стає Чехія та Португалія.

У 90-х роках минулого століття Україна підписала низку  угод щодо зайнятості з колишніми  радянськими республіками та іншими державами. Зокрема, 1992 р. уряд Аргентини заявив про готовність прийняти певну кількість мігрантів з Східної Європи, в тому числі й з України. Протягом десяти років в Аргентину прибуло 10000 мігрантів. 29 квітня 1999 р. Аргентина й Україна підписали двосторонню угоду з питань міграції, згідно з якою українські мігранти отримали однакові права з громадянами Аргентини щодо освіти, праці, соціального забезпечення та звернення до судів. У ст. 15 Угоди було прописано положення про визнання дипломів про вищу освіту. Обидві сторони домовилися також про взаємне визнання знань.

Метою державної міграційної  політики України, в частині регулювання  трудовою міграцією є наближення до міжнародних стандартів міграційного законодавства в цій сфері, забезпечення ефективного управління міграційними процесами, соціального та правового захисту трудових мігрантів, а також забезпечення додержування їхніх прав, свобод та законних інтересів відповідно до чинного законодавства.

Політика в сфері  регулювання трудової міграції розглядається як складова державної політики у сфері зайнятості населення і має, насамперед, вирішуватись через формування сучасного, мобільного внутрішнього ринку праці.

Станом на сьогодні Україна  є стороною 13 двосторонніх міжнародних договорів у сфері працевлаштування – з Азербайджанською Республікою, Республікою Білорусь, Республікою Вірменія, Соціалістичною Республікою В’єтнам, Латвійською Республікою, Литовською Республікою, Великою Соціалістичною Народною Лівійською Арабською Джамагирією, Республікою Молдова, Республікою Польща, Португальською Республікою, Російською Федерацією.

З метою посилення  правового та соціального захисту  громадян України за кордоном, які  працюють в країнах Ради Європи відповідно до законодавства приймаючої сторони, в березні 2007 року прийнято Закон України “Про ратифікацію Європейської  конвенції  про правовий статус трудящих-мігрантів.

Реалізація положень Конвенції сприяє удосконаленню державної системи правового та соціального захисту громадян України за кордоном, які працюють в країнах Ради Європи відповідно до законодавства приймаючої сторони і дозволяє на законодавчому рівні закріпити гарантії дотримання прав і свобод українських громадян за кордоном.

У 2008 році в рамках Саміту голів урядів країн-членів СНД підписано Конвенцію про правовий статус трудящих-мігрантів та членів їхніх сімей держав-учасниць СНД.

Продовжується робота стосовно укладання двосторонніх угод у сфері  соціального забезпечення з країнами, в яких перебуває найбільша кількість  українських мігрантів, зокрема, з Польщею, Федеративною Республікою Німеччина, Грецькою Республікою, Державою Ізраїль.

Однак рух трудових мігрантів  був не тільки з України, але й  на територію держави. Базовими нормами  щодо прав трудових мігрантів стали  норми Конституції України 1996 р. У ст. 92 Конституції закріплено, що виключно законами України визначаються засади регулювання демографічних та міграційних процесів. Конституція закріпила в ст. 26, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються такими ж правами, що й громадяни України, тим самим закріпивши право іноземців на працевлаштування в Україні, поряд із правом громадян України на вільний вибір професії та місця роботи. У ст. 43 закріплено право на працю, а деякі питання трудової міграції врегульовані Кодексом законів про працю України, в ст. 8 якого записано, що трудові відносини іноземних громадян, працюючих на підприємствах, в установах, організаціях, регулюються законодавством сторони, яка працевлаштовує, та міжнародними договорами України.

У даний час досить гостро стоїть в Україні проблема реадмісії іноземних осіб. Це питання  не може розглядатися окремо від легальної  трудової міграції, яка, у свою чергу, сприймається в комплексі з питаннями  протидії нелегальній трудовій міграції. Щорічно український кордон перетинають майже 40 млн. іноземців. Із них більше мільйона залишаються в Україні, переважно нелегально. Було укладено низку міжнародних угод із цього питання, які стосуються зобов’язань держав щодо здійснення реадмісії осіб, які не виконують чи більше не виконують правові вимоги стосовно в’їзду чи перебування на території держави запитуючої Договірної Сторони. Суть цих договорів зводиться до такого: запитуюча держава негайно та без будь-яких спеціальних процедур здійснює реадмісію осіб, які підлягають реадмісії та які, відповідно до результатів перевірки компетентними органами, не є громадянами держави запитуваної Сторони. Реадмісії підлягають особи, які:

– мають громадянство держави запитуваної Договірної Сторони, одночасно не маючи громадянства держави запитуючої Договірної Сторони чи будь-якої іншої держави;

– будь-коли до їхнього  в’їзду на територію держави запитуючої Договірної Сторони мали законне  постійне місце проживання на території  держави запитуваної сторони та не мають постійного місця проживання в третій країні;

– підлягають чинному  наказу про депортацію згідно з національним законодавством держави запитуючої Договірної Сторони.

У 2007 р. Україною також  підписано міжнародний договір  з ЄС про реадмісію, який було ратифіковано 15.01.2008. В ньому зокрема зазначено, що з метою більш ефективної боротьби з нелегальною імміграцією, будучи занепокоєними значним посиленням діяльності організованих злочинних угруповань у сфері незаконного перевезення нелегальних мігрантів, а також бажаючи запровадити за допомогою цієї Угоди та на основі взаємності швидкі й ефективні процедури ідентифікації та безпечного й організованого повернення осіб, які не виконують умов, передбачених для в’їзду на територію України або однієї з держав-членів ЄС та перебування на ній, або припинили виконувати такі умови, а також полегшити транзитний проїзд таких осіб, керуючись духом співробітництва, враховуючи, що у випадку необхідності Україна й держави-члени ЄС докладатимуть усіх зусиль для повернення громадян третіх країн та осіб без громадянства, які незаконно в’їхали на їхню територію, до держав їхнього походження або постійного проживання з урахуванням необхідності дотримання прав і свобод людини, а також з урахуванням того факту, що співробітництво між Україною та Співтовариством у галузі реадмісії та спрощення взаємних поїздок громадян становить взаємний інтерес.

Як уже зазначалося, механізм імплементації міжнародно-правових норм містить не тільки нормативну, але також і інституційну складову, тобто органи держави, які компетентні щодо забезпечення виконання державою своїх міжнародних зобов’язань. В Україні інституційна система імплементації міжнародно-правових норм у сфері міжнародної трудової міграції тільки почала формуватися.

A priori міжнародні договори в сфері прав людини належать до самовиконуваних договорів і не підлягають трансформації на національно-правовому рівні. З огляду на те, що права трудящих-мігрантів і членів їх сімей безпосередньо випливають із загальних прав людини і їх міжнародно-правового забезпечення, особливу увагу на внутрішньодержавному рівні необхідно приділити не нормативному, а інституційному механізму їх реалізації. Інституційна і нормативна системи реалізації міжнародно-правових норм у сфері дослідження тільки почали формуватися в Україні. Відповідно, розглянуто інституційно-правові засади консульського захисту трудящих-мігрантів з України, з урахуванням міжнародно-правових зобов’язань.

Рада Національної безпеки  та оборони України у своєму рішенні від 7 листопада 2008 року «Про виконання рішення Ради національної безпеки і оборони України від 15 червня 2007 року «Про напрями державної міграційної політики України та невідкладні заходи щодо підвищення її ефективності» визначила напрями державної міграційної політики та органи відповідальні, за реалізацію цієї політики, відповідно це і є основа інституційної системи реалізації (імплементації) норм у сфері міжнародної трудової міграції.

Основним завданням  виконавчої влади в особі Кабінету Міністрів України є забезпечення реалізації положень Концепції державної міграційної політики України з урахуванням необхідності розробки і впровадження законопроектів:

– про основні засади державної міграційної політики України;

– про внесення змін до Закону України „Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства“;

– про біженців та осіб, які потребують допоміжного та тимчасового  захисту в Україні та ін.

На сучасному етапі  Кабінет Міністрів України зобов’язаний вжити необхідних заходів з оптимізації  системи державного управління у сфері міграції, розглянути питання щодо доцільності утворення центрального органу виконавчої влади з питань міграції, діяльність якого буде спрямовуватися і координуватися Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ України. Зараз Уряд України бере активну участь у формуванні двостороннього регулювання питань реадмісії осіб. Зокрема, саме за участю Кабінету Міністрів України було підготовлено та підписано відповідні угоди з такими країнами:

Кабінет Міністрів України  займається питаннями реалізації Угоди між ЄС та Україною про реадмісію осіб від 18.06.2007. Зокрема, саме Кабінет Міністрів України утворив Українську частину Спільного комітету з питань реадмісії (Розпорядження кабінету міністрів України № 557-р від 02.04.2008 ) як це передбачено Угодою між Україною та ЄС про реадмісію осіб. Також було прийнято Розпорядження № 879-р. від 25.06.2008 „Про підписання Угоди про фінансування проекту зовнішньої допомоги ЄС“, „Надання допомоги у питаннях, пов’язаних з реадмісією, та супутні заходи у рамках Місії EUBAM“. Угода про фінансування проекту зовнішньої допомоги ЄС „Надання допомоги у питаннях, пов’язаних з реадмісією, та супутні заходи у рамках Місії EUBAM“ була підписана Директором Бюро співпраці „EuropeAid“ Європейської Комісії 05.05.2008 та надіслана Українській стороні для опрацювання та підписання. Реалізацію цієї угоди покладено переважно на Держприкордонслужбу та Держмитслужбу. При цьому загальну відповідальність за реалізацію угоди бере на себе Міністерство економіки України як національний координатор проекту.

Помітну роль у виконанні  конституційного обов’язку держави  щодо захисту громадян, які перебувають за кордоном, відіграє Міністерство закордонних справ, дипломатичні та консульські представництва України. З 2005 р. при МЗС діє Центр допомоги громадянам України за кордоном, до завдань якого належить співпраця з правничими структурами, збирання інформації та моніторинг проблемних питань у сфері захисту прав працівників-мігрантів, аналіз міжнародного та національного законодавства держав, де зафіксовані порушення прав громадян України, тощо. Центр надає правові консультації працівникам-мігрантам, інформує про порядок оподаткування, страхування, пенсійного забезпечення у країнах перебування, відшкодування збитків, завданих працівникові під час роботи, виплати компенсацій.

Питаннями реалізації міжнародних  зобов’язань України в сфері  дослідження займаються також Міністерство внутрішніх справ України, Адміністрація  Державної прикордонної служби України. Зокрема, за участю цих державних органів здійснюється виконання договору між Україною та Грузією щодо реадмісії осіб (Протокол між Міністерством внутрішніх справ України, Адміністрацією Державної прикордонної служби та Міністерством внутрішніх справ, Міністерством юстиції Грузії про виконання Угоди між Кабінетом Міністрів України та Виконавчою владою Грузії про приймання і передачу осіб (реадмісію), які перебувають на територіях держав незаконно вiд 25.03.2005) .

Оскільки державне регулювання  трудової міграції розглядається як складова політики зайнятості, головним органом, що забезпечує її реалізацію, є Міністерство праці та соціальної політики України, яке здійснює ліцензування господарської діяльності з посередництва у працевлаштуванні за кордоном та забезпечує контроль за додержанням ліцензійних умов, бере участь у підготовці та укладанні міжнародних договорів у сфері трудової міграції, здійснює моніторинг трудової міграції тощо.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ 

 

 

Разом із сезонними та маятниковими робітниками чисельність українських трудових емігрантів сягає 5 млн. Загалом трудові мігранти становлять 5,1% населення України працездатного віку.

Серед трудових мігрантів  переважають чоловіки, інтенсивніше до міграцій залучається сільське населення, що є наслідком значно гіршої ситуації з працевлаштуванням та вибором місця роботи у сільській місцевості.

Основними країнами призначення  українських заробітчан є Російська  Федерація, Італія, Чеська Республіка, Польща, Угорщина, Іспанія та Португалія. Загалом майже всі трудові міграції здійснюються до країн СНД та ЄС.