Інтеграція України в процеси міжнародної міграції робочої сили

 

Рис. 1. Чисельність трудових мігрантів  з України в період з 2002 по 2011рр. (за даними Державного комітету статистики України)

 

 

Рис. 2. Основні країни призначення працівників-мігрантів (за даними обстеження Державного комітету статистики України 2008 р.), %

 

Також дослідники погоджуються, що основною сферою зайнятості українців за кордоном є будівництво (понад половину мігрантів). На другому місці – робота домашньої прислуги (16,3 %), далі сільське господарство, торгівля, промисловість (рис. 3).

Рис. 3. Основні сфери зайнятості працівників-мігрантів (за даними обстеження Державного комітету статистики України 2008 р.)

 

Для виїзду українських  громадян для працевлаштування за кордоном існує декілька способів. Це самостійний  пошук місця роботи, використання туристських агенцій, запрошення українських  фахівців безпосередньо іноземною  стороною, використання послуг посередницьких структур для працевлаштування за кордоном.

Структури, які  займаються посередництвом у працевлаштуванні на роботу за кордоном, щорічно надають  послуги у працевлаштуванні лише 1—2% від загальної чисельності  українських мігрантів, які працюють за кордоном. Кількість українських громадян, які користуються послугами цих структур, зростає. Так, якщо в 2000 р. кількість громадян, які працевлаштовані за кордоном за допомогою ліцензованих посередників, становила 19,9 тис. чол., то вже в 2008 р. — 61,4 тис. чол.

Значна частина трудових мігрантів з України працюють за кордоном без належних дозволів, тобто нелегально. За даними обстеження Держкомстату 2008 р., 35,1 % заробітчан мали дозвіл на проживання та роботу, 39,3 % – тимчасову реєстрацію, жодного офіційного статусу перебування за кордоном не мали 25,6 % мігрантів. Найбільше таких було в Польщі (56,2 %) та Італії (36,2 %), найменше – в Іспанії, Чехії, Португалії та Росії (рис. 4). Разом з тим унаслідок проведення у низці країн перебування міграційних амністій (Італія, Іспанія, Португалія, Греція), запровадження нового законодавства, що розширило можливості легального працевлаштування (Росія, Польща), ситуація значно поліпшилася порівняно з 1990-ми рр.

«Проте продовжує залишатися гострою проблема порушення трудових і людських прав працівників-мігрантів у зв’язку з неврегульованістю правового становища значної їх частини. Чисельність громадян нашої держави, які, починаючи з 1990-х рр. постраждали від торгівлі людьми, сягає 100 тис» [7].

У період кризи  значних змін у трудовій міграції за кордон не відбулося. По-перше, ситуація в країнах призначення залишалася сприятливішою, ніж в Україні, по-друге, хоча багато будівельників найвірогідніше втратили роботу за кордоном, проте мігранти, зайняті в таких сферах, як домашнє чи сільське господарство, транспорт здебільшого зберегли робочі місця. З відновленням економіки у сусідніх країнах, зокрема в Росії, у 2010 р. трудова міграція з України знову активізувалася. Не виключено, що погіршення економічної кон’юнктури зумовило скорочення заробітків мігрантів, втрату частиною з них правового статусу та збільшення нелегального працевлаштування.

Крім масштабів  виїзду для оцінки наслідків трудової міграції, не менш важливо з’ясувати обсяги повернення на батьківщину. Якщо погодитися із розрахунками, відповідно до яких у період 2001–2008 рр. обсяги трудової міграції зменшилися приблизно на 15 %5, а також, що найімовірніша чисельність українських трудових мігрантів за кордоном становила на початку 2000-х рр. 2,5-2,7 млн осіб, то можна припустити, що за цей період на батьківщину повернулися до 400 тис. заробітчан.

 Склад трудових мігрантів, як і їх чисельність, упродовж останніх 20 років не залишалися незмінними. Як свідчать дані Держкомстату 2008 р., чоловіки становлять більшість заробітчан – 67,2 %, жінок серед них – 32,8 %. Однак частка жінок-мігранток помітно зросла порівняно з 2001 р. (24 %). Статева структура мігрантів відрізняється залежно від країни перебування та характеру робочих місць у ній. Так, на роботу до Росії виїжджали 57 % мігрантів-чоловіків (будівництво), тоді як чверть жінок-мігранток працювали в Італії (домашні господарства).

Більшість мігрантів  – мешканці міст (55 %). Однак унаслідок  того, що сільське працездатне населення в країні менш численне, міграцією охоплено 4 % працездатних городян, тоді як селян удвічі більше (7,9 % працездатних сільських мешканців).

Хоча першими  працювати за кордоном почали мешканці прикордоння, з часом міграція рівномірніше поширилася територією всієї держави. Однак регіональні диспропорції збереглися. Найвищими показниками щодо охоплення міграцією по країні відзначається Захід, де за кордоном працюють 13,2 % працездатного населення. З центру виїжджають на роботу до інших держав 3,8 %, зі Сходу – 3,2 %, з Південного регіону – 2,6 %, а з Північного – 1,4 % працездатних громадян.

Вік трудових мігрантів  поволі зростав. Якщо за дослідженням Держкомстату 2001 р. середній вік заробітчан становив 34,6 року, то за даними обстеження 2008 р. – 36,7 року. Жінки, які мігрують, дещо старші, ніж чоловіки: їхній середній вік становить 37,9 року проти 36,2 у чоловіків.

Не залишилися незмінними також освітні характеристики трудової міграції за кордон. У 1990-ті рр. на заробітки до зарубіжних країн першими виїхали високоосвічені особи, які виявилися мобільнішими, оскільки мали більше інформації, володіли мовами тощо. За даними обстеження Держкомстату 2001 р., повну вищу освіту мали 18,8 % трудових мігрантів. У 2008 р. серед останніх було виявлено 13,5 % з таким рівнем освіти, адже умови працевлаштування фахівців в Україні поліпшилися. Важливо зазначити, що освітній рівень трудових мігрантів поступається рівню освіти зайнятих в Україні.

Разом з тим, якщо серед чоловіків-мігрантів  вищу освіту мали 11 %, то серед жінок – майже 20 %. Це пов’язано як із менш сприятливою ситуацією для фахового працевлаштування жінок в Україні, так і з потребами ринку праці зарубіжних країн у послугах із догляду та піклування, де переважно працевлаштовуються жінки.

Якщо раніше більшість мігрантів намагалися зберегти, бодай формально, трудові відносини в Україні, сприймаючи роботу за кордоном як вимушений і тимчасовий період у трудовому житті, то на сьогодні сформувався стійкий прошарок заробітчан, які розглядають трудову міграцію як основну діяльність і джерело доходу. Причому жінки частіше, ніж чоловіки, не перебували у трудових відносинах на батьківщині до виїзду.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. УКРАЇНА ЯК ДЕРЖАВА ПРИЗНАЧЕННЯ ТРУДОВИХ МІГРАНТІВ ТА ПРОБЛЕМА НЕЛЕГАЛЬНОЇ МІГРАЦІЇ

Що стосується імміграції в Україну, то, за даними Всесвітнього банку, Україна посідає четверте місце в світі за кількістю прийнятих мігрантів. За різними оцінками в Україні проживає близько 4 млн іноземців. Але це стосується лише легальної міграції. Нелегальну ж виміряти кількісно практично неможливо.

В Україну в’їжджає з  метою міграції в два рази більше людей, ніж виїжджає. Такі дані повідомляє Державна  служба статистики. За підсумками 2011 року в Україну іммігрувало 31,7 тис. осіб. При цьому офіційно виїхало  за кордон в пошуках кращого життя  в два рази менше – 14,6 тис. осіб. Найбільш популярні серед іноземців – Київ, Одеська та Донецька область, а також Крим.

Офіційні дані Державного комітету статистики України  щодо чисельності трудових мігрантів  в Україну в період з 2002 по 2011рр. представлені на рис. 4.

 

Рис. 4. Чисельність трудових мігрантів в Україну в період з 2002 по 2011рр. (за даними Державного комітету статистики України)

 

Спостерігається усталена тенденція в розподілі мігрантів, що прибувають до України, за країнами походження. В міграційних потоках до України домінують вихідці з країн СНД (77,5%). Ця тенденція пояснюється історичною та культурною близькістю до інших східнослов’янських народів (росіян та білорусів) та стійкими міграційними моделями, сформованими ще за часів СРСР. Після початкового обміну громадянами, який призвів до репатріації етнічних українців з інших республік колишнього Радянського Союзу, інтенсивність переміщення мігрантів з та до інших пострадянських країн поступово спала.

З 2003 року громадяни Російської Федерації беззмінно ведуть перед у статистичних даних: на них припадає близько 40% реєстрацій перебування строком понад 6 місяців. Інші етнічні групи є значно менш чисельними, дані про в’їзд їх представників демонструють значні коливання. Громадяни країн СНД і надалі превалюють серед іммігрантів, хоча водночас спостерігається динамічне зростання масштабів імміграції з держав інших регіонів. Останнім часом помітно збільшився приплив вихідців з Китайської Народної Республіки (7,2% у 2008 році порівняно з 3,7% у 2006 році), Туреччини (з 1,6% у 2003-2006 роках до 5,3% у 2007-2008 роках), Ірану (з 1,2% до 2,8%) та Сирії (з 1,6% до 2,7%).

Якщо розглянути якісний склад прибулих, то останній упродовж останніх років майже стабільно  складається з кількох категорій:

1. Громадяни інших держав - країн СНД, які на момент розпаду Радянського Союзу працювали за контрактами в районах з екстремальними умовами праці на територіях сучасної Росії, Казахстану, Туркменістану тощо.

2. Вимушені переселенці з тих країн, де з різних причин склалися форс-мажорні обставини. Так, ще на початку 1992 р. Україна прийняла близько 60 тис. чоловік із Молдови з районів бойових дій. Кілька тисяч прибуло також із Грузії, Вірменії, Таджикистану та інших країн, де відбувалися військові конфлікти та перевороти.

3. Особи, які тимчасово легально працюють в Україні без спеціального дозволу. Цю нечисленну групу складають: представники зарубіжних компаній, насамперед, транспортних; працівники закордонних мас-медіа, акредитовані в Україні; працівники аварійно-рятувальних служб та деякі інші.

4. Особи, які легально прибувають в Україну для постійного або тимчасового проживання з метою працевлаштування або навчання. Серед них значну частину складають бізнесмени (у першу чергу, торговці), фахівці з різних галузей, викладачі (насамперед, мовники), студенти.

5. Нелегальні мігранти, які використовують Україну як транзитну державу на шляху до Західної Європи. На превеликий жаль, наші співвітчизники - мешканці прикордонних регіонів в умовах економічної кризи і хронічного безробіття часто не просто сприяють, але й організують нелегальне транспортування мігрантів, отримуючи за кожного винагороду від кількох сотень до кількох тисяч доларів США. У свою чергу, це є фоном і чинником кримінальної торгівлі людьми, транзиту зброї, наркотиків. Усе це значно погіршує і без того важку криміногенну ситуацію в державі. Більше того, це впливає на санітарно-епідеміологічні аспекти безпеки нації, адже багато з нелегалів є носіями дуже небезпечних захворювань, таких, як СНІД, малярія, туберкульоз тощо.

Незаконна міграція вже  давно набула транснаціонального характеру. Проблема ця для нашої країни є  особливо актуальною – адже в силу свого географічного положення  вона виступає своєрідним транзитним мостом, що поєднує Азію та Європу.

Масштабам нелегальної міграції в Україні сприяють:

-   толерантність та лояльність візової політики України;

-   відсутність відповідних законодавчих актів для організації контролю за діяльністю юридичних і фізичних осіб, які запрошують в Україну іноземців;

- наявність економічних чинників, що створюють умови для розширеної мережі посередників нелегальної міграції на території України;

- можливість безконтрольного пересування, тривалого нелегального проживання та працевлаштування;

-   відсутність налагодженого механізму депортації іноземців з України, які нелегально прибули або перебувають на території України.

Небезпечний розвиток міграційних  процесів в Україні, насамперед нелегальної  міграції, зумовлений багатьма соціально-політичними  чинниками. Найважливіші серед них:

- правова неврегульованість питань імміграції і міграції, відсутність низки адміністративно-контрольних правових режимів, аргументованих обмежень на в’їзд іноземців в Україну;

-  соціально-політична й економічна нестабільність у деяких суміжних з Україною державах, наявність збройних конфліктів в окремих з них;

- недостатнє фінансування і слабка організаційна та профілактична робота органів регулювання міграційних процесів, у тому числі правоохоронних органів; «прозорість» північних і східних кордонів України;

- низький рівень життя і соціальної захищеності населення України загалом та західних прикордонних областей зокрема.

«Остаточно не визначено механізми ефективної протидії нелегальній міграції та запобігання її негативних виявів. Завдяки зусиллям правоохоронних органів більшість мігрантів-нелегалів затримуються в Україні. Але невідпрацьованість механізмів депортації і постійна відсутність коштів для цього (висилка одного нелегалу обходиться державі від однієї тисячі доларів США і вище), призводять до того, що мігранти роками знаходяться в Україні як дешева робоча сила для нечистоплотних бізнесменів, а нерідко й поповнюють ряди бомжів та злочинців. Канали нелегальної міграції також можуть використовуватися представниками злочинного світу для транспортування наркотиків, зброї, бойовиків тощо» [8].

3. НАСЛІДКИ ПРОЦЕСІВ МІЖНАРОДНОЇ МІГРАЦІЇЇ РОБОЧОЇ СИЛИ ДЛЯ УКРАЇНИ

 

Трудова міграція має  як негативні, так і позитивні  наслідки.

Негативними наслідками трудової міграції можна вважати:

- депопуляція населення каїни;

- погіршення якості виховання дітей в родинах трудових мігрантів (соціальне сирітство або проблема ще одного втраченого покоління), розпад сімей;

- відтік кращого трудового потенціалу України;

- злочинність і корупція;

- політичний аспект;

- трудові мігранти переважно зайняті на роботах, що мало сприяють підвищенню їх кваліфікації, набуттю навичок, потрібних для майбутньої продуктивної діяльності на батьківщині.