Международные научно-технические отношения

Таблиця 2.1. Чисельність працівників наукових організацій за періоди

2004-2009, осіб 
 

        Найважливішим компонентом  науково-технічного потенціалу є кадрова  складова, яка являє собою всі  види науково-технічних кадрів, що здатні виробляти та реалізовувати нові науково-технічні, знаходити нові галузі застосування науково-технічних результатів (табл. 2.1).

     Аналіз  цієї складової показав, що в порівнянні з 1990 роком кількість наукових та науково-технічних працівників зменшилася на 70% з 313 тисяч осіб в 1990 році до 92 тисяч — в 2009 році (рис.2.1.).  
 
 
 
 

     Рисунок 2.1. Чисельності наукових та науково-технічних працівників в Україні з 1990 по 2009 рр.     

     Хоча  в останні роки ця негативна тенденція  не змінюється, але можна відмітити, що темпи зменшення наукового  персоналу знижуються і їх кількість  починає стабілізуватися. Дана ситуація не може не здійснити негативний вплив  на подальший можливий науково-технічний  та інноваційний розвиток країни: зменшення  висококваліфікованих наукових кадрів відповідно зменшує можливості виробляти  нові знання. Треба відмітити, що в  розвинутих країнах кількість наукових працівників збільшується в середньому на 2,5—3% щорічно. Якщо розглянути зміни  кадрового складу наукових організацій, то тут спостерігається також  тенденція до їх зменшення за всіма  категоріями: дослідники, техніки, допоміжний персонал, доктор та кандидат наук.

     Поряд із зменшенням загальної чисельності  науковців можна відмітити значне погіршання їх вікового складу. Тобто  частка найбільш активної вікової групи (30—50 років) зменшується. Цей "віковий вакуум" виник протягом кризових 90-х років, коли фінансування наукової сфери різко погіршилося, левова частка науковців була змушена займатися іншою діяльністю і в науку не повернулася.

     Попри ці негативні моменти, наявність  науковців та інженерів в Україні  дослідниками Світового Економічного форуму визначено як конкурентну  перевагу для подальшого розвитку країни (рейтинг України в 2009 році за цим  показником складає 50 місце серед 134 країн).

     На  сьогодні кількість організацій  є Україні, які виконують наукові  та науково-технічні роботи, складає 1340 одиниць, їх кількість в 2009 році зменшилася до того ж рівня, як і в 1991 році (рис. 2.2). Це свідчить про низький рівень інновативності економіки. 
 

Рис. 2.2. Кількість наукових організацій в Україні в період

з 1991 по 2009 роки 
 

     Питома  вага обсягів виконаних науково-технічних  робіт у ВВП протягом останніх років також постійно зменшується (табл. 2.2.). 
 

     Таблиця 2.2. Обсяги виконаних наукових та науково-технічних робіт протягом 1996-2009 років 

     Низька  інновативність економіки України підтверджується тим, що зменшується кількість прикладних досліджень та розробок в загальному обсязі наукових робіт. Частка прикладних досліджень за період з 1996 по 2009 рік зменшилася з 29% до 18% (на 37%), а частка розробок — з 55% до 47% (на 14,5%)

     Негативний  вплив на розвиток наукової діяльності України здійснює низький рівень фінансування даної сфери. Можна  стверджувати, що існує пряма залежність між економічним розвитком країни та рівнем фінансування наукових та науково-технічних  робіт. Тобто чим більший відсоток від ВВП країна витрачає на розвиток науки, тим більші темпи економічного розвитку. В Україні цей відсоток є дуже низьким. Протягом останніх років  даний показник не перевищує 0,4% до ВВП (в Швеції він становить 3,73%, в  Японії — 3.39%), хоча згідно Закону України "Про наукову і науково-технічну діяльність" його норма становить 1.7% .

     Треба відмітити, що в світовій практиці для  оцінки стану розвитку науково-технічного потенціалу все ширше використовуєтеся такий показник, як витрати на інновації  Вважається, що цей показник більш  комплексно відображає здатність країни до інноваційної діяльності, на відміну від витрат на НДДКР. Крім вказаних витрат, він включає в себе ще витрати на дизайн, маркетинг, чисельність зайнятих у науковій сфері, число отриманих патентів, розвиток сфери освіти.

     Якщо  проаналізувати інноваційну активність вітчизняних підприємств, побачимо, що існує постійне зниження питомої  ваги підприємств, що займаються інноваціями, з 18,0% в 2000 р році до 13% в 2009 році — й відповідно зменшення частки к промислових підприємств, що займаються впровадженням інновацій. Так, в 2009 році така питома вага складала 10,8% (в 2000 році — 14,8%). Дана ситуація є загрозливою для я економіки України з огляду нате, що глобалізаційні процеси є вимагають постійного підвищення конкурентоздатності, а в ключовим моментом підвищення конкурентоспроможності, і як відомо, є саме впровадження інновацій різного виду.

     Крім  цього, серед тих інновацій, що впроваджуються, основний наголос робиться на освоєння виробництва нових виробів, хоча зараз пріоритетним завданням перед  економікою країни і стоїть розробка нових технологічних процесів, а  особливо ресурсозберігаючих. Хочемо відмітити, що основними джерелами  фінансування технологічних інновацій  на промислових підприємствах є  власні джерела. Державна частка фінансів в цьому процесі дуже незначна — на рівні 2,8—3,0%. На цей час в  Україні зареєстровано близько 300 технологій, розроблених повністю або  частково за рахунок бюджетних коштів.

     Хоча  в країні й створюється значна кількість зразків конкурентоспроможної продукції та сучасних технологій, інформація про дані технології надається  керівникам підприємств та потенційними інвесторам, але їх використання в  суспільному виробництві дуже обмежене. Це свідчить про нескоординованість дій організацій, що займаються науковими розробками та реальними потребами вітчизняних підприємств у нових технологіях.

     Розвиток  інноваційного потенціалу країни також  характеризується наявністю інноваційної інфраструктури. Необхідно відмітити, що на даний момент часу стан сформованої інноваційної інфраструктури є незадовільним. На кінець 2008 року в Україні діяло лише 24 інноваційних центри, 28 науково-навчальних центрів, 11 інноваційних бізнес-інкубаторів, 5 центрів Інновацій та трансферту технологій, 23 центри комерціалізації інтелектуальної власності, 21 науково-впроваджувальне підприємство, 19 регіональних центрів науково-технічної та економічної інформації, 10 інноваційно-технологічних кластерів.

     Отже, незважаючи, ще на доволі високий науково-технічний  потенціал, ринок високотехнологічних  продуктів в Україні залишається  майже на нульовому рівні.

     Які ж причини цього явища, що заважає  розвитку високих технологій в Україні, адже наша держава у складі СРСР мала доволі високі позиції у розвитку новітніх технологій, і на сьогоднішній день у нас ще залишилась потужна  база науково-технологічного потенціалу.

     Виділяються такі проблеми, що перешкоджають ефективному розвитку високотехнологічних ринків України:

     1. Відсутність позитивних зрушень  у галузевій структурі української  економіки;

     2. Відсутність механізмів правового  регулювання високотехнологічного  сектору економіки;

     3.Недостатня  конкурентоспроможність на зовнішніх  ринках українських технологій;

     4. Обмеженість доступу приватного  капіталу до високотехнологічного  сектору економіки України . Зокрема, левова частка підприємств авіаційної та ракетно-космічної галузей, галузей точного приладобудування, радіоелектроніки, обчислювальної техніки належать до об'єктів державної форми власності. Через відсутність вітчизняного й іноземного приватного капіталу в статутних фондах підприємств обмежується доступ високотехнологічних підприємств до фінансового ресурсу та ефективного менеджменту;

     5. Відсутність системи венчурного  фінансування не дозволяє консолідувати  внутрішні ресурси для спрямування  у високотехнологічні галузі.. Ринок  венчурного капіталу в Україні  становить близько 400 млн. дол.  США. Для порівняння в Росії,  де діють 60 власних венчурних  фондів, сума венчурних інвестицій  перевищує 5 млрд., дол. США);

     6. Низька активність вітчизняних  підприємств у створені на  договірній основі високотехнологічних  об'єднань для реалізації окремих  науково-виробничих проектів за  участі українських підприємств  та провідних компаній інших  країн. Серед них можна виділити  лише ті, що працюють в авіаційній та ракетно-космічній галузях (наприклад, українсько-російські СП "Міжнародний авіаційний проект АН-140" "Міжнародний авіаційний проект АН-148"; українсько-російсько-казахстанський консорціум (ЗАО) "Космотрас".

     7. Відсутність системи податкових  стимулів впровадження нових  технологій.

     Інтеграція  науково-технічної сфери в процеси  економічної і соціального розвитку суспільства означає формування системи інститутів, які створюють  могутні сили для нововведень, що сприяють створенню ринків наукомісткої продукції. Формування національної науково-технічної  моделі розвитку передбачає створення  інноваційної інфраструктури. Ця структура  в Україні представлена лише одним  типом інституційних інститутів – технопарками.

        Істотне збільшення впровадження розробок НАН України  пов‘язане із створенням технологічних  парків: «Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка і  сенсорна техніка», «Інститут електрозварювання  імені Е.О. Патона», «Інститут монокристалів», оскільки технопарки дозволяють при  недостатньому державному фінансуванні використовувати механізми цільового використання коштів при виконанні інноваційних проектів. Інноваційна і інвестиційна діяльність технопарків базується на матеріально-технічній та виробничій базі їх учасників (наукових лабораторій, інженерно-конструкторських  відділів, дослідних виробництв). Отже технопарки є не лише механізмом зв‘язку між наукою та виробництвом але й необхідним засобом стимулювання високотехнологічних наукових досліджень (рис. 2.3).

На рисунку 2.3. показано динаміку впровадження науково-технічних розробок в економіку України за 2000–2009 роки.