Курдська проблема та світова політика

На Східно-Анатолійське нагір'я, тобто на півночі Турецького Курдистану, «високі кряжі поєднуються з глибокими улоговинами (полонинами)». Ці території відрізняються також суворим кліматом. Взимку середня температура тут становить нижче -15 ° С, іноді падаючи до -30 ° С і нижче (у смузі Мосул - Кіркук - Ханекін, наприклад, ця температура становить +5- +10 ° С). Тут випадає також велика кількість опадів, в основному у вигляді снігу. З жовтня по квітень (іноді довше) гори Курдистану покриті стійким сніжним покривом, що також ускладнює використання військової техніки. Нерідко з причини снігових завалів від зони досяжності центральної влади відрізаються цілі райони. Тому Курдистан називають класичною партизанської країною. Цим пояснюється та обставина, що в умовах багаторазового чисельної переваги над курдами у живій силі і переважної переваги в техніці та озброєннях регулярні армії не можуть остаточно придушити опір курдських військових угруповань, які використовують переваги військово-стратегічного становища Курдистану і ведуть партизанську війну. Табори і бази ПРК, наприклад, за повідомленнями очевидців, як правило, являли собою «природні фортеці, оточені горами, або глибокі вузькі ущелини, що прикриваються численними скелями (скелястими горами)». Бази курдських повстанців обладнані також у скельних виїмках, в яких можуть сховатися сотні людей. У печерах обладнані склади зброї, обмундирування, продовольства, пекарні та інші бази логістики.

Тому не дивно, що проти налічують, за даними турецького МЗС, 3 тисячі «добре озброєних бойовиків » ПРК Туреччина була змушена тримати в південно-східних районах країні 200-тисячний військовий контингент, який безперервно вів бойові дії проти курдських формувань.

Крім того, ще одним дуже важливим чинником у військово-стратегічному становищі Курдистану є його прикордонне положення на стику кількох держав. При цьому, як відомо, державні кордони по території Курдистану історично (ще з часів османів-іранського суперництва) важко охороняють. Все це дозволяло курдським повстанцям переходити державні кордони, рятуючись від переслідувань, або використовувати сусідні частини Курдистану як тилові бази. Наприклад, турецькі військові, регулярно звинувачують Іран «в потуранні ПРК», визнають, що саме військово-географічні чинники найбільш ускладнюють боротьбу з курдськими партизанами. «Це сувора гориста земля. Там не завжди зрозуміло, де саме проходить кордон, і центральний уряд Ірану лише в незначній мірі контролює ситуацію в ряді прикордонних районів країни ». За словами офіцера турецького генштабу, «це дуже зручна країна для тероризму.

Тут безліч місць  для укриття. Долини внизу дають  можливість швидко пересуватися уздовж кордону »11. Необхідно відзначити, що саме на стику кордонів Туреччини, Сирії, Іраку та Ірану проходять найбільш високі гірські ланцюги всього Близького Сходу. Починаючи від Сілопі (висота 1478 м) на заході, на схід йде система гірських ланцюгів висотою 2500 м уздовж турецько-іранського кордону з підвищенням у центрі понад 3000 м. Район Хакяри, що знаходиться в центрі цих гірських ланцюгів і безпосередньо на стику турецько-іраксько- іранського кордону, оточений з усіх боків горами висотою не менше 3000 м, покритих вічними снігами. Крім того, гори порізані вузькими і звивистими ущелинами і покриті лісами. Турецько-іракська границя на всьому своєму протязі проходить по гірській місцевості труднопрохідною (за винятком долини Тигру і перевалу Захо). Те ж саме можна сказати і про ірано-іракському кордоні, яка на "Курдистанських відрізку» протягом кількох сотень кілометрів проходить по малодоступним гірським і пустельним районам. Прикордонна смуга уздовж турецько-іракського кордону прорізана гірськими хребтами висотою понад 2000 м. Таким чином, військово-географічна обстановка у прикордонних районах, природно, стає одним з основних факторів оперативних дій курдських військових угруповань.

Тому, розуміючи роздратування іракських курдів з приводу знаходження баз ПРК на «їх території », що є приводом для турецьких вторгнень в Іракський Курдистан, тим не менш, незалежно від оцінок подібної «військової стратегії ПРК», необхідно зазначити, що будь-яка угрупування турецьких курдів , ведуча з турецькою армією збройну боротьбу, буде змушена використовувати територію Іракського і Іранського Курдистану в якості базового тилу. У військово-стратегічному відношенні жодна сила в Турецькому Курдистані не зможе вести з Туреччиною збройну боротьбу, обмежуючись «турецької» територією.

У цьому сенсі необхідно зазначити також, що протягом багатьох років, воюючи з центральною владою, ДПК (ще з часів Мустафи Барзані) використовувала як тилу райони "турецького" Хакяри, складової з «іракським» Бахдінаном єдиний військово-географічний театр військових дій. Хакяри, де традиційно було великий вплив ДПК, мав для іракських курдів значну військово-стратегічну цінність, як би цементуючи суміжні Бахдінан і Брадост. Наприклад, боротьба за вплив на ці райони стала причиною запеклих зіткнень в кінці 70-х років між ДПК і ПСК, які представники останнього іменують не інакше як «Хакярійской катастрофою».

Крім того, під час збройної боротьби з багдадським режимом іракські курди ще з 60-х років, а також під час ірано-іракської війни використовували територію Іранського Курдистану. Нерідко в обмін на дозвіл іранської влади ДПК доводилося вести бойові дії проти ДПІК.

З цієї причини іракська влада відразу ж після розгрому курдських повстанців в 1975 р. на всьому протязі турецько-іракського кордону намагалися створити так звані безлюдні території шириною в 20-30 км, виселяючи місцеве населення і руйнуючи села. Метою Багдада було відірвати іракських курдів від турецьких та іранських, локалізувавши, таким чином, своїх курдів. Те ж саме намагалися зробити на своїх «внутрікурдскіх кордонах » Туреччина та Іран.

Іранські курди також створювали свої бази на території Іракського Курдистану, що теж не раз ставало причиною каральних операцій іранських військ. В даний час лише неможливість для іранських курдів вести збройну боротьбу з іранської військової машиною в деякому сенсі «вирішила» цю проблему.

Нездатність центральної влади повністю контролювати власні прикордонні райони, а також перманентно вживаються курдськими повстанцями військові операції з прикордонних районів суміжних держав (наприклад, дії ПРК з території Іракського і Іранського Курдистану, ДПІК - з території Іракського Курдистану, ДПК і ІБК під час ірано-іракської війни - З території Іранського Курдистану) «змушують» ці держави проводити транскордонні операції. Так, на початку 80-х років Туреччина і Ірак підписали навіть угоду, за якою турецькі війська могли переслідувати бійців ПРК, заглиблюючись на територію Іраку до 20-25 км. Хоча Іран не дозволяв Туреччини проводити операції на своїй території, Туреччина неодноразово переслідувала повстанців ПРК і бомбила їх на території Ірану, що вело до зростання напруженості в турецько-іранських відносинах.

Сильно пересічена в орографическом та фізико-географічному  відношенні територія Курдистану, як зазначалося, складається з численних  плацдармів і пануючих висот, що надає курдським партизанським загонам широкі можливість для військового маневру. Так, при вторгненні турецького спец корпусу чисельністю 35 тис. чоловік (близько 500 танків і кілька десятків літаків і вертольотів) навесні 1995 р. на територію Іракського Курдистану (що стало найбільшою «зарубіжної» військовою операцією турецьких збройних сил з 1974 р.), територія військових дій (в основному прикордонна смуга) із заходу на схід була розділена на чотири сектори (театру військових дій): 1) територія на захід від Захо; 2) Метіна; 3) Мезі, Канадарі і Басиа; 4) район Хакурк. Цей фактор викликав необхідність зосередження на турецько-іракському кордоні у повній бойовій готовності 50-тисячної турецької корпусу. При цьому час від часу окремі корпуси турецьких військ робили (роблять) каральні операції за визначеними напрямами. Так, на початку квітня 2000 р. 8-тисячний турецький корпус, просунувшись углиб Іракського Курдистану на 16 кілометрів, за підтримки важкої бронетехніки і вертольотів проводив каральні операції в районі Хакурк і хафтанів.

Обширність Курдистанських гірських просторів, що простягаються на протягом кількох сотень кілометрів, робить контроль цих гірських територій вкрай скрутним. Проте історично міста Курдистану у військово-політичному відношенні контролюються центральними властями держав, до складу яких входить територія Курдистану. Це обумовлено тим, що в містах сконцентровані їх основні військові сили, де більш зручне географічне положення і дороги, що ведуть до міст, надають можливість використовувати всі види військової техніки. Так, аналізуючи військово-стратегічне становище міст Іракського Курдистану, необхідно відзначити, що всі великі міста з фізико-географічної точки зору практично не захищені. Ербіль знаходиться на висоті менш ніж 800 м, мосульських район - на висоті до 300 м (місто Мосул розташований на висоті 223 м), Кіркук і Ханекін - на висоті 200-300 м. Сулейманія також вкрай вразлива від нападів з півдня і лише на північному сході прикрита горами. Тільки Захо і Дохук щодо прикриті з півдня відповідно горами Чия Бекер, і Алкош висотою кілька понад 1 000 м. Навіть на піку могутності Демократичної партії Курдистану під час конфлікту з центральним урядом у 60-х роках «ДПК контролювала практично весь Північний Ірак», «за винятком міст », хоча її війська загрожували навіть Кіркук, і частина нафтових установок біля Кіркука і Айн-Залу (район Мосула) також перебувала під її контролем». Помічники Масуда Барзані відкрито визнавали: «Ми не можемо утримати міста. Ми не можемо звертатися з ракетами "земля-земля», вертольотами, бойовими літаками і важкою артилерією ». «Курди захопили величезну кількість боєприпасів, але не змогли їх використати, оскільки пешмерга, що представляють собою самопожертвователей, завжди були партизанами, бійцями гір ..., що тримають автомат Калашникова та пару патронташів». Розуміючи це, Масуд Барзані заявляв: «Ми не хочемо взяти міста ... пешмерга мають незначний досвід боїв на вулицях міст і тому мало боролися за захист міст». Керівництво ПСК з Дамаска також заявляло, що курди тактично залишили Кіркук, Ербіль і Дохук «з метою уникнути нових жертв серед цивільного населення». І в конфлікт серпня-вересня 1996 р., коли за «запрошення» лідера ДПК Масуда Барзані урядові війська увійшли на територію Іракського Курдистану і зайняли Ербіль, Талабані заявив, що не боротиметься за відновлення контролю над цим містом. За його словами, «Ербіль не має важливого (военно-стратегіческого. - Н.М.) значення і знаходиться на рівнині, що дуже зручно для іракських танків», відзначивши, що «Сулейманія в цьому відношенні не схожа на Ербіль».

Таким чином, можна  виділити два основних фактори вразливості  військової тактики курдів: «курди використовують партизанські способи  ведення боїв у горах. Боротьба в  містах і рівнинних районах потребує іншої військової тактики. Іншим чинником є брак боєприпасів і техніки, і навіть коли ми захопили безліч танків і вертольотів, ми не були навчені застосовувати їх. Ми тільки позували на них », - говорили іракські курди. Проте бойові загони ПРК ефективно використовували невеликі переносні зенітно-ракетні системи, перш за все російські «Голки» і «Стріли», які вважаються легкими, простими в обігу і разом з тим досить надійними. У меншій кількості використовувалися американські «Стінгер». Це не раз дозволяло курдським повстанцям збивати турецькі вертольоти.

Ситуація з контролем над містами з боку центральної влади та гірських просторів - курдами аналогічна положенню в Османській імперії. «Турецька влада сильна вздовж головних шляхів, що перетинають Курдистан і поблизу від міст з гарнізонами, але Хейкарійскій округ, внутрішність Таврських гір і, особливо, Дерсу до цих пір мало підкоряються турецької влади»19. Таким чином, історично склався такий військовий баланс, коли центральна влада контролюють міста і великі населені пункти, а курдські військово-політичні сили панують в горах.

Ще одним важливим фактором військового аспекту курдського питання є залучення центральної влади в інші конфлікти, в результаті чого відбувається відволікання значної частини збройних сил, задіяних проти курдів. Наприклад, у другій половині ірано-іракської війни ДПК і ПСК у результаті відволікання основної частини іракських військ на південному фронті встановили контроль над значною частиною Іракського Курдистану. Курдські військово-політичні сили стали контролювати райони, розташовані уздовж магістралі, що сполучає Ірак з Туреччиною. При цьому не виключалася можливість блокування повсталими проходить по цих районах нафтопроводу Кіркук - Юмурталик, за яким експортувалося більше половини кіркукской нафти, що викликало жорстокі каральні операції урядових сил, посилених авіацією і артилерією і виселення понад півмільйона людей з охоплених повстанням районів. У нічний час курдські повстанці контролювали також найбільші міста Іракського Курдистану - Кіркук, Ербіль і Сулейманію. Курдські військово-політичні сили, «використовуючи свій шанс, розуміли, що ірано-іракська війна представляє як максимальну можливість для досягнення їхніх цілей, так і максимальну небезпека». Однак припинення війни, яка надає курдським військово-політичним силам можливість одержувати якусь допомогу і забезпечувати таким чином виживання в умовах нерівності сил з центральною владою, традиційно є передвісником призупинення цієї «допомоги» з боку зовнішніх сил і почала центральною владою жорстоких каральних операцій щодо « своїх »курдів. Так, Джалал Талабані у липні 1988 р., оцінюючи можливі наслідки для курдів від припинення бойових дій між Іраком і Іраном, в ході яких іракські курди отримували допомогу від Ірану, а іранські - від Іраку, що дозволило партіям Іракського Курдистану відвоювати частину території, розумів , що урядові війська завдадуть потужного удару по курдських позиціях (аналогічну тривогу висловлював один із лідерів іранських курдів Е. Хоссейні). Відразу ж після припинення війни Багдад направив війська з південного фронту в Курдистан, і ДПК, і ПСК були вибиті в гори з контрольованих ними південних районів Курдистану. Як зізнавалися в найближчому оточенні Талабані, «іракський наступ на південну частину було порівняно успішним. Ми втратили, щонайменше, половину території і виявилися вибитими в суворі гори на кордоні з Іраном ». Ті ж джерела повідомляли, що в залишених районах курди дотримуватися тактики «бий і біжи». Курди стали жертвами ірано-іракського «світу». Через 24 години після припинення бойових дій з Іраном Ірак став атакувати курдів. Ніколи раніше курди не вели настільки широкомасштабну війну. До кінця ірано-іракської війни партизани здійснювали напади на нафтові установки поблизу Кіркука. Територія площею не менше 10 тис. кв. км була оголошена «звільненою зоною». «Курдські пешмерга мали безліч баз, найчастіше в декількох кілометрах від таких великих міст, як Захо і Дохук в« звільнених зонах », пролягли разом з коридорами від іранської до сирійського кордону Іраку. Вони проникали глибоко в рівнинні райони, здійснюючи партизанські операції аж до Кіркука і регулярно по кілька годин блокували ключову трасу Багдад - турецький кордон. На думку західних спостерігачів, «курди, які є чемпіонами Близького Сходу за кількістю повстань проти центральної влади  використовують в основному тактику, за допомогою якої вони завдали поразки древнім грекам». Відсутність військової стратегії, аналізу співвідношення сил, стихійність виступів і неготовність до військово-політичних змін особливо характерні були під час весняного повстання після звільнення Кувейту коаліцією багатонаціональних сил. Слідом за повстанням шиїтів на півдні країни, що давало курдам надію на відвернення урядових сил у цей регіон, і, по суті, провокаційним закликом президента США Джорджа Буша до курдів виступити проти диктатури Саддама Хусейна в курдських районах розгорнулося стихійне повстання, яке уособлювало накопичилася за багато роки соціально-психологічну ненависть до режиму Саддама Хусейна і в цілому до політики уряду країни на придушення курдів, але не було ретельно підготовленої акцією. Масуд Барзані зізнався, що «для нас швидка перемога була б сюрпризом», а Джалал Талабані зазначав: «Ми не очікували, що республіканська гвардія була все ще в такому хорошому стані». Крім того, ще одним чинником нищівної поразки курдів стала та обставина, що, залишаючи міста і йдучи в гори, пешмерга потрапляли, на відміну від умов опору 60-х років, в значно складнішу ситуацію, оскільки до цього часу багато гірські села були знищені і обезлюжени, що позбавляло курдів можливості проводити операції в сільській місцевості, традиційно є основною опорою повсталих.

Таким чином, курдські повстанці традиційно діють проти центральної влади невеликими групами (до 30 осіб), що мають лише легке озброєння. Тільки при здійсненні особливих операцій кілька подібних груп об'єднувалися в формування по 200-300 чоловік. Більш великі угруповання курдські партизани не створюють, побоюючись бути легко виявленими і знищеними ударами авіації і артилерії.

Дрібними групами і загонами курдські повстанці діють досить успішно. Однак при проведенні операцій із захоплення великих населених пунктів вони діють не завжди успішно. Незважаючи на величезний бойовий досвід, навички управління з'єднаннями оперативного характеру у курдів відсутні. Висока індивідуальна підготовка курдів не гарантує, що просте арифметичне додавання відмінних індивідуальних якостей бійців створить хороші частини. Тут вступають у справу зовсім інші закони збройної боротьби. Можна сказати, що курди є хорошими тактиками, дуже посередніми керівниками підрозділів оперативного ланки і відверто слабкими стратегами. Цьому значною мірою сприяє і відсутність у них професійного військового та військово-технічної освіти та повстанський характер сполук. Крім того, незважаючи на ведення повномасштабних боїв, курди на відміну від багатьох інших повстанських рухів так і не почали застосування авіації, артилерії і танкових з'єднань. Навіть у такому локальному в порівнянні з курдсько-іракським або курдсько-турецьким конфліктами грузино-абхазькому конфлікті абхазька сторона, яка не має на відміну від курдів великого досвіду ведення бойових дій, дуже скоро почала використання трофейних танків, хоча, звичайно, чималу допомогу їй у цьому надали професіонали розваленої радянської армії.

Численні Курдістанські театри військових дій можна проаналізувати також з точки зору виявлень інтенсивності збройних конфліктних ситуацій і сопротівленческого потенціалу діючих на їх території курдських військово-політичних сил. Основними чинниками цього аналізу, крім військово-і фізико-географічних характеристик районів ТВД, є геополітичні, етнодемографічний (частка курдського населення, наявність інших етнічних груп, щільність населення) і морально-психологічні (традиційно інсургентние регіони, що мають довгу традицію опору, наприклад, Сулейманія ) фактори. Наприклад, з геополітичної точки зору особливе значення має територія центру Курдистану («Великого Хакяри») на стику турецько-іраксько-іранського кордону, що дозволяє курдським військово-політичним силам використовувати сусідні держави в якості тилу. Так, починаючи з 60-х років курдське визвольний рух в Іраку використовувало прикордонні Іракському Курдистану райони Туреччини як тилу і баз логістики. Важливість турецького району Хакяри щодо Південного Курдистану, крім цього, полягає, з військово-стратегічної точки зору, також у тому, що він виходить до його обом регіонам - Бахдінану і Сорану. Тому, наприклад, відразу ж після створення ПСК Джалал Талабані намагався створити свої бази в цьому районі, тому що лише через Хакяри ПСК міг би переправити до Соран придбане в Сирії та інших арабських країнах зброю. Однак ДПК і Барзані, традиційно мали великий вплив у цьому районі, не допустили ПСК у Хакяри. У той же час цей крайній південно-східний регіон Туреччини панує над стратегічно важливим для Південного Курдистану Равандуз, які є її військово-стратегічним центром. Равандуз забезпечує «змичку» Бахдінана і Сорана. Відсутність контролю над Равандуз фактично ділить Південний Курдистан на дві частини, причому в усіх відношеннях. Тому традиційно Багдад надає великого значення захоплення цього району. У цьому відношенні досить цікавим є досвід війни в Іраку в 1961 р. У період початку бойових дій Равандуз знаходився під контролем центральної влади, і територія збройної боротьби в Курдистані була розділена на дві частини. Північно-західний фронт, яким керував Мустафа Барзані, включав райони Барзан, Зіраб, Амаду, Дохук, Захо, тобто район Бахдінана, а Південний фронт під командуванням генсека ДПК Ібрагіма Ахмеда і члена Політбюро ДПК Джалала Талабані включав Ербіль, Сулейманію, Кіркук і Ханекін , тобто регіон Сорана. Поки Равандуз залишався під контролем Багдада, сили курдських повстанців виявлялися роздробленими. Така локалізація надавши Іраку значні переваги у веденні військових дій. І лише після звільнення Равандуз сили обох фронтів з'єдналися.