Китайсько-індійський воєнний конфлікт 1962р. та його вплив на міжнародні відносини: регіональний і глобальний аспект

Також, великі зусилля  в урегулюванні індійсько-китайського конфлікту прикладали держави руху неприєднання. Цьому питанню була присвячена спеціальна нарада шести нейтральних держав (Бірма, Гана, Індонезія, Камбоджа, ОАР, Цейлон), що відбулася в Коломбо в грудні 1962 р., завдяки чому і був припинений збройний конфлікт, коли КНР прийняла рекомендацію цих країн відвести свої війська на 20 км від зайнятої нею лінії. Нарада виробила рекомендації, спрямовані на мирне вирішення прикордонних суперечок між Індією та Китаєм та засвідчила прагнення позаблокових держав до урегулювання конфліктних міжнародних питань шляхом переговорів, до розрядки міжнародної напруженості, до збереження і укріплення миру [22, 191]. Завершення прикордонної війни та припинення вогню призвело до багатьох змін і наслідків як для ворогуючих країн, Індії та Китаю, так і для світу в цілому.

3.3 Сучасний стан китайсько-індійських відносин, проблеми та перспективи

Події 2008 року показали плідні кроки на дорозі зміцнення  співпраці КНР і Індії: це і  обмін візитами на самому вищому рівні (у січні Китай відвідав прем'єр-міністр  Індії Манмохан Сингх, вперше за останніх 5 років; у червні за ним пішов міністр закордонних справ Індії Пранаб Макерджі; у вересні в Нью-Дели знаходився з візитом міністр закордонних справ КНР Ян Цзечи), і індійська гуманітарна допомога під час землетрусу в  Сичуань, і схвалення Китаєм рішення про зняття обмежень на постачання ядерного палива до Індії групою країн-постачальників, і багато інших позитивних зрушень в двосторонніх стосунках.

Проте, у відносинах між двома цими країнами до цих  пір залишається багато «підводних каменів». Основною перешкодою розвитку двосторонніх стосунків є конкуренція двох країн на регіональному і глобальному рівні. На сьогоднішній день Індія, як і Китай, прагне зайняти гідне місце на міжнародній арені відповідно до її зростаючої економічної потужності. Китай, який вже зайняв досить міцні позиції в світовій економіці і політиці, прагне зберегти статус-кво і не дати Індії змінити регіональний баланс сил, який поки складається на користь КНР, стримуючи зростання впливу останньою на глобальному і регіональному рівні [27,124].

Специфіка двосторонніх стосунків характеризується рядом  чинників, що детермінують конфліктний  потенціал:

Прикордонна дилема: У 2003 році сталися взаємні територіальні  визнання: уряд Індії визнав Тибет  невід'ємною частиною китайської території, а Китай визнав Сикким частиною Індії. Проте залишилися невирішеними питання по частині територій. Не дивлячись на  11 раундів переговорів між державами з 2003 р., КНР і Індія  не змогли остаточно вирішити територіальний диспут. Ситуація посилюється виникаючими інцидентами і заявами з обох боків. Відкидаючи можливість обміну територіями (Індія відмовляється від претензій на Аксай-чин, а КНР відмовляється від претензій на Аруначал-Прадеш), Пекін зайняв позицію, згідно якої він претендує на обидві спірні території. Територіальний диспут загострюється підтримкою Індії невизнаного уряду Далай-лами в Дарамсале.

Не дивлячись  на переговори з прикордонних питань на найвищому рівні, остаточне рішення  з даної проблеми здається віддаленим. Китай періодично  піднімає питання перед громадськістю, нагадуючи про його вимоги відносно  індійського штату Аруначал-Прадеш. Так прилюдна заява з цією метою в листопаді 2006 року, якраз, перш ніж Ху Цзінтао відвідав Нью-Дели, підняло на новий рівень диспут про наміри Китаю. Таким чином, ситуація на кордоні загалом зберігається мирною, і, отже, навряд чи приведе до військових дій, але в той же час  жодна із сторін не готова принести політичні жертви ради формального врегулювання [23].

Енергоресурси: Індія і Китай є двома найбільш швидкоплинними ринками вжитку енергії в світі. Після США, Китай споживає більше нафти, чим будь-яка інша держава. Більш того, для того, щоб задовольнити свої потреби, до 2010 року очікується збільшення імпорту нафти в два рази. Вжиток енергії  в Індії, як передбачається, зростатиме  в районі між 3.6 і 4.3 % щорік, і більш ніж подвоїться до 2030 року. Це зробить Індію третім найбільшим імпортером нафти до  2025 року.

І Індія, і Китай  збільшують потоки інвестицій в іноземні джерела енергії. Залежність від імпорту енергоресурсів робить обидві держави залежною від змін на світових ринках енергії, унаслідок чого, обидві країни проводять політику диверсифікації джерел енергоресурсів. В принципі, обидві держави позитивно відносяться до енергетичної кооперації, показником чому є співпраця  в двох або трьох міжнародних енергетичних проектах, включаючи інвестиції до Колумбії і Сирій. Проте Китай є успішнішим, ніж Індія в цьому відношенні, оскільки чіткіше використовує те, що їм надається  політична і економічна допомога для  підтримки  своїх енергетичних амбіцій. Так ці країни конкурували за енергоресурси в Казахстані, Еквадорі, Мьянмі і Анголі. У всіх випадках виграв Китай, пропонуючи не лише вищу ціну, але і надаючи економічну допомогу, інфраструктурні проекти і військову техніку, а також використовуючи дипломатичні ресурси [18,37].

Індійський  океан: У Індійському океані переплітаються питання  економіки і безпеки. Оскільки обидві нації імпортують велику кількість  енергії і розвивають торгівлю, захист своїх інтересів в Індійському океані стає все більш і більш важливим. Вже приблизно 70 % індійського імпорту нафти надходить з Персидської затоки через Індійський океан; Китай, як очікується, досягне цього рівня до 2015 року. До того ж Індійський океан є ключовою ареною для американо-індійської співпраці, включаючи періодичні спільні військові навчання. Індія в даний час має найзначнішу азіатську військово-морську присутність в цьому регіоні. Тоді як головні інтереси безпеки Китаю знаходяться  на заході Тихого океану, Індія стурбована тим, що Китай створює умови для доступу в Індійський океан за допомогою інвестицій в новий порт Гвадар на пакистанському побережжі на заході і  Кокосові острови в Бірмі на сході. Індія спостерігає з обережністю за цим оточенням; Китай же, у свою чергу, одночасно побоюється того, що озброєні сили Індії і її відношення, що розширюються, із Сполученими Штатами можуть бути загрозою для китайських транспортувань через Індійський океан [24,32].

Економічна  сфера: Економіки обох держав відрізняються швидкими темпами зростання. Обидві держави достатньо активно співробітничають у сфері торгівлі, підтвердженням чого стало те, що двостороння торгівля досягла 38 млрд. доларів США в 2007 році (у період з січня по липень 2008 року двосторонній товарообіг склав  33,52 млрд. доларів США). Більш того, до 2010 року очікується, що  даний показник досягне відмітки в 60 млрд. доларів США, а не 40 млрд. доларів США, як передбачалося раніше. В даний час Китай є найкрупнішим торгівельним партнером Індії. Як би там не було, торгівельний баланс є нерівномірним. Торгівельний дефіцит Індії складає 6.8 млрд. доларів США, при цьому Індія експортує в основній  сировині,  тоді як імпортує головним чином готові китайські товари. В світлі цих проблем Індія обмежила потік китайських інвестицій в стратегічно важливі сектори економіки. В результаті в інвестиційних стосунках склався дисбаланс на користь Індії. Так Індія вклала в економіку КНР 130 млн. дол. США, а китайські інвестиції в індійську економіку склали 50 млн. дол. США.[,]

Озброєні сили: між двома державами існує  взаємна стурбованість збільшенням  військового бюджету. Проте хвиля  поглиблення співпраці торкнулася і цієї сфери.  У 2007 році  індійські  і китайські озброєні сили послали  по 100 солдатів для участі в 9-денних об'єднаних озброєних ученнях на південному заході Китаю. Передбачається, що наступні спільні учення будуть проведені в Індії цього року.

Щорічні спільні  військові обговорення також  стали феноменом в нинішньому розвитку китайсько-індійських стосунків. В той же час Індія частіше і в більшому масштабі бере участь в спільних ученнях  із Сполученими Штатами і з іншими азіатськими країнами. Що стосується учень  з Китаєм, то вони є важливим засобом для Індії артикулювати свою  позицію по забезпеченню своєї безпеки як дружню відносно всіх регіональних акторів [25,160].

Азіатське Сусідство: Хоча Індія і Китай стверджують, що  між ними розвивається співпраця, вони часто мають  кардинально  протилежні позиції по регіональних проблемах, більш того вони мають  різні регіональні цілі. Індія не хоче домінування однієї держави  в  Азії, і, в той же час, намагається збільшити свою азіатську присутність і роль у вирішенні ширшого кола питань. Китай, з іншого боку, кінець- кінцем, бачить себе як  безперечного лідера в Азії, і вважає за краще сприймати Азію як декілька окремих субрегіонів - Південна Азія, Південно-східна Азія, Північна і Північно-східна Азія - з Китаєм як центральним гравцем у всіх них, і лише визнаючи істотну роль Індії в Південній Азії. Ці різні амбіції і концепції виявляються в несумісності китайських і індійських цілей в регіональних організаціях. У 2005 році, Китай став спостерігачем в Асоціації Регіональної Співпраці Південної Азії (SAARC). У свою чергу Індія співробітничає з Асоціацією країн Південно-східної Азії (АСЕАН) і є членом Регіонального Форуму АСЕАН (ARF) і, не дивлячись на протиборчі зусилля Китаю, членом Східноазіатського Саміту. Індія також є спостерігачем в Шанхайській Організації Співпраці, де також натрапляє на непримиренну позицію КНР по членству. Проте, майбутнє регіональної ролі Індії в Азії залежатиме не лише від стосунків Індії з Китаєм, але і від того, як добре Індія і інші азіатські країни бачать їх  інтереси і знаходять загальні траeкторії розвитку [26,80].

В цілому, КНР  зацікавлена в розвитку стабільних стосунків з Індією в контексті своїх головних зовнішньополітичних пріоритетів. Індія також прагне підтримувати нормальні стосунки з Китаєм, що визначається пріоритетністю вирішення внутрішніх завдань. Позитивним кроком є те, що, не дивлячись на гостру пограничну проблематику, обидві країни намагаються не ставити її на пріоритетне місце, що не робить її перешкодою для розширення взаємодії по основних питаннях. За останній час стосунки між двома країнами відрізняються явною динамікою поліпшення і поглиблення, політичний і соціальний розрив зменшується, і двосторонні стосунки   стають менш емоційними,   ніж ще десятиліття тому [27,120].

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 3

Протягом другої половини XX століття китайсько-індійські  стосунки складалися досить драматично: за динамічним підйомом і позитивним розвитком початку і середини 50-х рр. послідувало їх різке послаблення в кінці десятиліття, спровоковане прикордонно-територіальною суперечкою в Гімалаях. Військові зіткнення на кордоні 1962 р. стали віхою, що позначила період тривалого заморожування дипломатичних контактів, сплеску націоналізму, проявів взаємного недовір'я і відчуженості. Тенденція, що намітилася в кінці 80-х рр., до відновлення добросусідських стосунків між двома великими азіатськими державами не змогла стерти з пам'яті індійців і китайців відгуки цих сумних подій, і сьогодні ключові напрями політики Китаю в Південній Азії (ЮА) і Азіатсько-тихоокеанському регіоні (АТР) як і раніше привертають до себе пильну увагу індійських аналітиків.

В той же час, процес відновлення китайсько-індійських стосунків є досить складним, причому  велику трудність для обох сторін представляють бар'єри психологічного характеру. Хоча з моменту китайсько-індійської прикордонної війни 1962 р. минуло майже п'ятдесят років, в Індії — як в суспільних колах, так і в середовищі професіоналів-політологів — як і раніше зберігається прохолодне, якщо не сказати підозріле, відношення до Китаю. Проте час все ясніше показує безперспективність індійсько-китайського протистояння: в Індії немає ні матеріальних ресурсів, ні політичної зацікавленості для його продовження. У індійському суспільстві все частіше стали роздаватися голоси про те, що слід дати Китаю новий шанс довести свої добрі наміри відносно індійського народу. Китай, зі свого боку, демонструє готовність проводити миролюбну і конструктивну зовнішню політику і вітає ідею економічного співробітництва з Індією, що надає закликам прибічників поліпшення стосунків з КНР зростаючу вагу і змушує зайвий раз задуматися “непримиренних” з числа індійських радикалів і націоналістів.

Прикордонне питання (особливо проблема Аксай-Чина) залишається  важливою темою у відносинах Індії  і Китаю. Судячи з їх заяв, обидві сторони переконані в глибокій обгрунтованості  своїх претензій на стратегічно значимі для Китаю північно-східні райони Ладакха (38 тис. км2) і не схильні йти на які-небудь політичні поступки один одному. Як визнають китайські і індійські експерти, проблема кордонів є принципово нерозв'язною. Проте ні Індія, ні Китай не зацікавлені в новій озброєній конфронтації і вважають за краще шукати мирне рішення пограничного питання шляхом переговорів.

ВИСНОВКИ

  Суперечності  та непорозуміння виникають у  світі щодня, але характер приводу  до війни вони, як правило, набувають лиш в середовищі нестабільності – політичної, економічної, соціальної та воєнної, порушення балансу інтересів і прав учасників міжнародних відносин.

          В контексті китайсько-індійських  відносин, в зазначених хронологічних  межах, спираючись на нововідкриту джерельну базу та історіографічний аналіз, а також виділивши конструктивні сюжети проблеми за темою курсової роботи ми дійшли до наступних висновків:

• Поява, становлення та розвиток китайсько-індійських відносин переконливо підтверджує можливість мирного співіснування на засадах рівноправ’я та досить плідної співпраці між державами з різними суспільно-політичними ладами.
• Історична спільність народів Індії та Китаю, що тривалий час підпадали під іноземне панування, стала основою для вироблення стратегії у їх зовнішній політиці.
• Погіршення індійсько-китайських відносин викликане рядом факторів, серед яких особливе місце займають тібетська проблема та нечітка демаркація кордонів, що і призвело до збройного зіткнення.
• Через використання кожною країною своєї системи аргументації відносини між Індією та Китаєм носять антогоністичний характер, однак при наявності доброї волі можуть бути врегульовані мирним шляхом.
• Збройний конфлікт на кордоні здійснив негативний вплив не тільки на китайсько-індійські відносини, а й на міжнародну обстановку в цілому.
• Не зважаючи на те, що збройний конфлікт був певною мірою врегульований, сторони й ще досі вважають одна одну геополітичними суперниками в боротьбі за лідерство в Азії, що призводить до уповільнення процесу нормалізації їх відносин.
• На межі ХХІ століття саме небезпека загострення протистояння між Індією і Китаєм може стати головним дестабілізуючим фактором на континенті.