Китайсько-індійський воєнний конфлікт 1962р. та його вплив на міжнародні відносини: регіональний і глобальний аспект

З китайської сторони, основним джерелом слугували матеріали , опубліковані в періодичних виданнях  і науково- дослідних журналах КНР. Звернення до джерел зумовлено, перш за все, специфікою китайських ЗМІ, яка проявляється в тому, що, як правило,опубліковані матеріали відображають офіційну позицію Пекина як у відношенні всього зовнішньополітичного курсу КНР , так і погляди китайського керівництва на конкретні міжнародні проблеми.

Вагому роль у написанні цієї роботи відіграли  праці індійських учених Мохана Малика, Сваран Сингха. Варто відмітити журнал ”индийский вестник”, а також праці Оксфордського університету. В цих працях містяться цікаві статті про актуальні проблеми міжнародних відносин [5,18].

ВИСНОВКИ  ДО РОЗДІЛУ 1

Отже, як бачимо питання китайсько–індійського  територіально– прикордонного конфлікту 1962 року турбувало як зарубіжних, так і вітчизняних дослідників починаючи одразу ж після виникнення перших протиріч та претензій двох держав азіатського регіону.

Кожен з дослідників  по різному підходив до висвітлення  цих подій. Одні з них критично оцінювали політику Індії, а саме політику неприєднання, яка на думку багатьох була утопічною, інші зневажливо ставились до політики Китаю, його агресії в азіатському регіоні і безсумнівно покладали всю відповідальність за  виникнення конфлікту саме на Китай. З часом, коли більшість джерел стала доступною для громадськості, це питання почало розглядатися в контексті міжнародних відносин: впливу конфлікту на міжнародні відносини, її  трансформація та реакція світової спільноти на китайську агресію, а також в контексті його впливу на відносини в регіоні, що зазнали значних змін.

Останнім часом  дослідники почали приділяти більше уваги саме з’ясуванню причин виникнення конфлікту. Значного розвитку дістала думка про те, що насправді Китай  сам спровокував виникнення конфлікту через свою гегемоністську та авантюрну зовнішню політику.

Але, не дивлячись  на значну історіографію даного питання, воно все ще залишається актуальним і викликає значний інтерес у дослідників, адже ще до сьогодні цей конфлікт не є вичерпним повністю і неодмінно здійснює неабиякий вплив на відносини країн азіатського регіону.

РОЗДІЛ 2. ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ТА ОСОБЛИВОСТІ ВИРІШЕННЯ КИТАЙСЬКО- ІНДІЙСЬКОГО ПРИКОРДОННО – ТЕРИТОРІАЛЬНОГО КОНФЛІКТУ 1962 РОКУ

2.1 Геостратегічна  ситуація в регіоні

Індійсько-китайські відносини є важливому складовою життя азіатського регіону. Проте, до кінця 1980-х рр. міждержавні відносини Китаю і Індії відрізнялися взаємним недовір'ям і підозрілістю. Але завдяки тому, що два десятиліття тому почалася нормалізація індійсько-китайських відносин в цих держав з'явилася можливість зробити кроки для забезпечення більшої стабільності в Азії. Значно збільшений останнім часом потенціал Китаю і Індії дозволяє говорити сьогодні і про зростання їх впливу на світову політику. Проте між Індією і Китаєм все ще зберігаються взаємні розбіжності. Сьогодні одним з основних джерел напруженості в індійсько-китайських міждержавних відносинах продовжує залишатися невирішений  територіально - прикордонний конфлікт між цими державами, які дотримуються різних позицій щодо  питань проходження своїх державних кордонів і приналежності ряду прикордонних територій. Як вважає російський дослідник Т. Л. Шаумян, це спірне питання може виявитися «бомбою сповільненої дії» [5,49].

 На думку іншого  російського історика Е. Д.  Степанова, в тому випадку,  якщо до керівництва Китаєм  знов прийдуть екстремістськи налаштовані угрупування, то для досягнення певної зовнішньополітичної мети вони сповна можуть використовувати питання, що залишилися неврегульованими, для чинення тиску на сусідні країни шляхом загострення обстановки на кордоні або загрози такого загострення [6,144].

Слід зазначити, що прикордонно - територіальна суперечка  — не єдине джерело розбіжностей в індійсько-китайських стосунках. Англійський історик П. Кальвокорессі  пише про комплексний характер китайсько-індійського  конфлікту, який почав розвиватися з середини минулого століття і зачіпав, окрім питань щодо проходження кордону, території Кашміру, Сиккима, Тибету, а також невеликі гімалайські держави Непал і Бутан. Даний конфлікт визначав зовнішню політику Китаю і Індії другої половини ХХ ст., його деструктивний потенціал і понині не вичерпаний повністю. І сьогодні він продовжує здійснювати активний вплив на двосторонні стосунки цих держав. Різні погляди сторін щодо проблем Тибету і Кашміру,  статусу територій Сиккіма і Аруначал Прадеш тим або іншим чином пов'язані саме з територіально-прикордонною суперечкою Китаю і Індії. Тому вирішення будь-якого з цих питань може сприяти нормалізації індійсько-китайських стосунків в цілому. У зв'язку з цим є необхідним визначити причини виникнення кожного з основних проблемних питань в стосунках Китаю і Індії, а також прослідити їх зв'язок з територіально-прикордонною суперечкою між цими державами [4,341].

Велику роль в розв’язані  індійсько-китайського територіально-прикордонного  конфлікту відіграв Тибет. Питання про автономний район (ТАР) Тибету КНР займає основне місце в китайсько-індійських стосунках. Це пов'язано з тим, що стратегічні інтереси Китаю і Індії зіткнулися, перш за все, в Тибеті .Обидві  сторони частенько розглядають проблему Тибету невіддільно від територіально-прикордонного конфлікту, оскільки врегулюванню підлягає саме кордон Індії з ТАР КНР.

Проблема статусу Тибету здійснює  вплив на індійсько-китайські  відносини з часу отримання Індією і Китаєм незалежності. Окупація армією КНР території Тибету в 1950 р. привело до того, що Індія і Китай перетворилися на суміжні держави. Це додало проблемі безпеки індійських кордонів новий вимір. Тибет, на думку індійського дослідника М. Десаї, почав представляти «значну загрозу для безпеки Індії на її північному стратегічному кордоні» [7,626].

Реакція офіційних кругів Індії на ці події була суперечливою. Значна частина індійських громадських  і політичних діячів виступила проти  приєднання Тибету до Китаю. І навіть не дивлячись на те, що під час  парламентських дебатів 6—7 грудня 1950 р. більшість членів нижньої палати індійського парламенту (Лок Сабхи) зажадали того перегляду політики Індії по відношенню до Китаю, запанувала точка зору Дж. Неру, який прагнув до розвитку дружніх стосунків з сусідньою державою і тому відмовився визнати, що китайське «звільнення» Тибету було початком китайської політики експансіонізму по відношенню до всього гімалайського регіону. Згодом різні позиції з проблеми статусу Тибету, а також спірні думки з питання проходження його південної прикордонної лінії стали причиною погіршення, а потім і виникнення напруженості в індійсько-китайських стосунках в другій половині 50-х рр. ХХ . В цей же час широкі перетворення, початі китайськими властями в Тибеті, викликали незадоволеність значної частини місцевого населення. У березні 1959 р. це привело до озброєного повстання і еміграції традиційного глави Тибету Далай Лами XIV, багатьох світських і релігійних діячів, а також тисячі інших тибетців до Індії, де вони отримали статус біженців. Реакція Китаю на ці події була різко негативною, не дивлячись на багаторазові офіційні індійські заяви про визнання Тибету частиною Китаю. В результаті вже влітку 1959 р. китайське керівництво висунуло ряд територіальних претензій до Індії, заявивши, що китайсько-індійський кордон ніколи не був встановлений офіційно. Прем'єр-міністр КНР Чжоу Еньлай в своєму листі до Дж. Неру від 8 вересня 1959 р. заявив про невизнання китайською стороною індійського трактування проходження пограничної лінії на західній і східній ділянках індійсько-китайського кордону, перш за все в Ладакхі і по лінії Макмагона [8,180].

Пізніше багаторазові зіткнення  на кордоні переросли в бойові дії восени 1962 р., в результаті яких КНР зайняла декілька великих  районів, які Індія вважала і до цих пір вважає своєю територією. Кордон між Китаєм і Індією став проходити  по так званій «лінії фактичного контролю», багато хто з ділянок якої є джерелами індійсько-китайських протиріч. Озброєний конфлікт 1962 р. був безпосередньо пов'язаний з Тибетом і територіально-прикордонною суперечкою, а також визначив розвиток китайсько-індійських стосунків на десятиліття вперед. Згідно зауважень  ряду дослідників, в 1960—начале 1980-х рр. поліпшення індійсько-китайських стосунків багато в чому стримувалося симпатією Індії до питання про самовизначення Тибету.

Процес вирішення індійсько-китайськоъ територіально-прикордонної суперечки ускладнюється ще і тим, що приблизно одна п'ята частина кордону КНР на західній ділянці — це кордон Китаю з територією Кашміру. Даний район є спірним з 1947 р., і питання про його приналежність не врегульоване до цих пір. Тут знаходиться точка перетину державних інтересів Індії, Китаю і Пакистану, тому прикордонне врегулювання на цій ділянці стосується  також пакистано - китайських відносин, що може ускладнити дорогу до досягнення домовленостей [9,107].

У 1953 р. і в подальші декілька років в КНР були опубліковані атласи, які разом з територіями  індійського Північно-східного прикордонного  агентства (СВПА) і Бутана включали в межі Китаю також частину Кашміру (Ладакх). В цей же час Ладакх був об'єктом індійсько-пакистанської суперечки . Більш того, в 1957—1958 рр. через Ладакх Китаєм була проведена стратегічно важлива дорога,яка сполучала Синьцзян-Уйгурський автономний район (СУАР) з Тибетом. Таким чином, КНР в однобічному порядку змінив положення, що існувало на китайсько-індійському кордоні . У 1963 р., в розпал конфлікту з Індією, Китай підписав тимчасову прикордонну угоду з Пакистаном, відповідно до якої останній отримував частину території індійського штату Джамму і Кашмір, зайняту Китаєм в ході війни 1962 р. На думку Б. Садху, ця угода блокувала будь-яку майбутню можливість примирення для Індії і Пакистану. Невирішена суперечка довкола Кашміру робить значний вплив як на індійсько-китайські, так і на пакистано - індійські стосунки [2,203 ].

 Вагому роль в територіально-прикордонній суперечці Індії і Китаю відіграє також питання про статус територій Сиккима і Аруначал Прадеш, який тісно зв'язаний і з проблемою Тибету. Предметом серйозного занепокоєння Індії залишається небажання китайської сторони визнати Сикким (колишнє гімалайське князівство, що знаходилося під протекторатом Індії і приєднане до неї в 1975 р.) і Аруначал Прадеш (індійський штат, на території якого заявляє претензії Китай) як складові частини Індії . Сикким має важливу стратегічну значущість — він розташований між Бутаном і Непалом, де північно-східні індійські штати з'єднуються з останньою частиною країни. Ця ділянка Гімалаїв легко доступна і називається деякими дослідниками «воротами до Тибету» . В умовах жорсткого індійсько-китайського протистояння 1960–1970-х рр. Сикким розглядався індійською стороною як потенційна жертва експансіоністської політики Китаю. Для забезпечення ефективнішого контролю над своїми територіями Індія в 70-х рр. ХХ ст.  почала перетворення статусу своїх північно-східних районів, які межували з Китаєм і Бірмою.

У 1975 р. Сикким з «союзної території» був перетворений в індійський штат. Це було зроблено для того, щоб унеможливити виникнення будь-яких зачіпок що могли б  стати причиною  «сиккимської проблеми» в майбутньому. Приєднання Сиккима, на думку китайського ученого Сунь Сяовеня, істотно поліпшило стратегічне положення північної частини Індії: вона не лише захопила надзвичайно зручне місце для наступу і відступу, але й забезпечила певну безпеку в неспокійному індійському Ассаме. У Делі ж приєднання Сиккима розглядалося як важливий крок в зміцненні стабільності і безпеки в північно-східних провінціях Індії і посиленні її присутності уздовж кордонів з КНР . В той же час засудження Китаєм приєднання Сиккима і критика політики Нью-Делі по відношенню до Бутану розцінювалися індійським урядом як  небажання Пекіна дозволити Індії зайняти місце лідера на континенті, яке належить їй по праву [10,430].

2.2 Причини  та етапи розгортання конфлікту

Основна проблема територіального розмежування між  двома країнами пов'язана з тим, що лінія індійсько-китайського  кордону проходить по лінії високих  гірських хребтів Землі – Гімалаїв і Каракоруму. Демаркація кордону в цьому сильно пересіченому високогірному регіоні – справа технічно украй складна. Крім того, невирішеності прикордонного питання у відносинах Китаю і Індії сприяли ряд причин політичного характеру, головними з яких є наступні:

1. Тривала пасивність в даній сфері британських колоніальних властей Індії і керівництва Китаю (спочатку імперського, потім – гоминьданівського)
2. Наявність в гімалайському регіоні ряду формально незалежних держав (королівства Непал і Бутан, князівство Сикким, до 1950 р. – Тибет), що тривалий час складали своєрідний буфер, що розділяє території Китаю і Індії [13,402].

«В ході багатолітньої  полеміки між Індією і Китаєм з  прикордонної проблеми кожна із сторін використовує свою систему аргументації і інтерпретує одні і ті ж історичні  факти і документи в прийнятній для себе формі, внаслідок чого їх трактування часом носить діаметрально протилежний характер». Якщо китайська сторона свого часу стверджувала, що «історично законного визначення пограничної лінії ніколи не існувало»[11,с.351], то індійська, у свою чергу, вказувала, що «вся лінія кордону визначена або договорами і угодами, або традицією, хоча на місцевості не завжди демаркована».

Проголошення незалежності Індії (1947 р.) і утворення Китайської Народної Республіки (1949 р.) поклали початок активній і незалежній зовнішній політиці цих держав. У нових історичних умовах прикордонне питання не могло залишатися поза увагою керівних сил обох країн. Каталізатором загострення індійсько-китайської пограничної суперечки сталі їх дії, направлені на зміцнення своїх позицій в Гімалаях. «Уряд Індії в 1949-1950 рр. приступив до здійснення заходів, направлених на закріплення в договірному порядку тих стосунків з гімалайськими районами, які утворилися ще в колоніальний період. Так, 9 серпня 1949 р. в Дарджилінгі був підписаний договір між Індією і Бутаном, відповідно до якого  уряд Бутану погоджувався «слідувати» порадам Індії в питаннях зовнішніх стосунків», зберігаючи автономію у внутрішніх справах; Індія переймала на себе зобов'язання надавати Бутану значну економічну допомогу. 5 грудня 1950 р.в Гангтокі Індія і Сикким підписали договір, згідно якого Сикким проголошувався «протекторатом» Індії, що користується «автономією у внутрішніх справах». Непал практично ніколи не входив до складу британської колоніальної імперії, а як би знаходився під її «тінню». Підписаний 31 липня 1950 р. індійсько-непальський договір визнавав суверенітет, територіальну цілісність і незалежність Непалу. Договір передбачав, що обидва уряди «інформуватимуть» один одного про які-небудь розбіжності і нерозуміння, які можуть виникнути в кожного з них з їх сусідами. Того ж дня відбувся взаємний обмін листами, в яких вказувалося, що кожна держава не допустить загрози безпеці іншому з боку агресора, а в разі виникнення подібної загрози прийматиме ефективні контрзаходи».

Уряд КНР, у свою чергу, «приймав заходи як військового, так  і політичного характеру: у 1950 р. на територію Тибету були введені  підрозділи Народно-визвольної армії  Китаю, а 23 травня 1951 р. в Пекіні було підписано «Угоду між Центральним народним урядом Китаю і місцевим урядом Тибету про заходи щодо мирного звільнення Тибету», що проголосило національну автономію Тибету «під загальним керівництвом Центрального народного уряду» КНР. Таким чином, Китай і Індія прийшли в безпосереднє зіткнення на значних ділянках гімалайського кордону»[12,35].

 «З початку 1950-х  років в Китаї почали публікуватися  географічні карти, на яких  значна частина території Індії,  а також Сикким, Бутан, Непал  і деякі інші території були  позначені як китайські. Близько 130 тис. кв.км території в Аксай Чині і в районі лінії Макмагона були включені до складу району Тибету Китаю і провінції Синьцзян. Публікації подібних карт продовжувалися і після підписання угоди 1954 р., у тому числі і в додатку до підручника для середніх шкіл «Коротка історія сучасного Китаю» . «Вже в липні-серпні 1954 р. вперше відбувся обмін нотами, в яких уряд Китаю звинуватив Індію в проникненні її озброєного загону на територію району Тибету Китаю в районі перевалу Нитки. Індійська сторона у відповідь стверджувала, що її загін знаходився виключно на території, належній Індії, і звинуватила китайську сторону в тому, що чиновники Тибету спробували пересікти кордон Індії»[13,407].

«Протягом 1955-1958 рр. китайські  загони неодноразово проникали в райони Аксай Чин і за лінію Макмагона. У 1958 р. в журналі № 95  «Китай в ілюстраціях» була опублікована карта, на якій значні райони сусідніх держав включалися до складу китайської території. Індійський уряд виразив у зв'язку з цим протест в ноті від 21 серпня 1958 р.». Крім того, стурбованість уряду Індії викликало будівництво дороги, почате Китаєм в районі Аксай Чин. «Обмін нотами і листами з проблеми індійсько-китайського кордону продовжувався багато місяців». «Нарешті, в листі на ім'я індійського прем'єр-міністра від 23 січня 1959 р. Чжоу Еньлай вперше офіційно заявив, що індійсько-китайський кордон ніколи не був формально визначений, що не існує жодних договорів і угод, підписаних центральним урядом Китаю і урядом Індії, відносно кордону між двома країнами».

10 березня 1959 р. тривала  незадоволеність Тибету політикою  китайських властей вилилася  в повстання. Після придушення  виступу військами КНР, релігійний  лідер Тибету Далай-лама і більше 6 тисяч Тибету бігли через  високогірні перевали на територію Індії і інших гімалайських держав. Події в Тибеті різко ускладнили індійсько-китайські стосунки, а рішення індійських властей прийняти у себе біженців «породило різкий протест китайської сторони»[14,218]. У 1959р .на індійсько-китайському кордоні з’являються перші серйозні озброєні зіткнення. Ситуацію не удалося переламати в ході офіційного візиту до Індії прем'єра Держради КНР Чжоу Еньлая в квітні 1960 р. В ході зустрічі китайський керівник запропонував уряду Індії своєрідний обмін: «визнання Китаєм лінії Макмагона як міжнародний кордон в обмін на згоду Індії на збереження за Китаєм зайнятої ним на той час території в Аксай Чині». Дж.Неру, а услід за ним інші члени індійського уряду, відмовилися прийняти запропоновану схему.