Китайсько-індійський воєнний конфлікт 1962р. та його вплив на міжнародні відносини: регіональний і глобальний аспект

«Обмін нотами і багаторазовими посланнями, особисті контакти Дж.Неру з Чжоу Еньлаєм не привели до позитивних результатів. Продовжувалися прикордонні зіткнення, порушення повітряного простору і ін. Індія звинувачувала Китай в подальшому проникненні углиб Ладакха. Так, в глибині індійської території були створені китайські військові пости, сполучені дорогами з основною китайською магістраллю в Аксай Чині. Після листопада 1961 р. індійська сторона також стала позначати свою військову присутність на схід від лінії, на яку претендував Китай, але де фактично китайської присутності не спостерігалося. У відповідь на це китайська сторона заявила про відновлення патрулювання на ділянці від Каракоруму до Конгка. Китайська тактика відносно індійських постів полягала в тому, що вони поступово оточували їх, позбавляючи можливості їх постачання навіть з повітря. Час від часу в спірних районах виникали і перестрілки. Літом 1962 р. індійська армія стала проявляти певну активність і на східній ділянці кордону, в тих районах, де зберігалися відмінності в інтерпретації місця проходження лінії Макмагона. Спроби вирішити спірні питання шляхом переговорів не увінчалися успіхом. Напруженість поступово зростала, і запобігти озброєній конфронтації сторонам так і не удалося. В цілому, згідно з індійськими даними, з червня 1955р. по липень 1962 р.в районі кордону сталося більше 30 озброєних конфліктів. Влітку і осінню кровопролитні сутички почастішали, а 20 жовтня почалося масове вторгнення китайських військ уздовж всієї пограничної лінії на західній і східній ділянках. В результаті військових дій між 1959 р. і жовтнем-листопадом 1962 р. Китай додатково окуповував більше 14 тис.кв.км території, головним чином в Аксай Чині, яку Індія вважала своєю. На деяких ділянках Китай вторгся на 80-100 км. углиб індійській території. Лише з 20 по 25 жовтня було убито 2,5 тис. индійських солдатів (дані про свої втрати китайська сторона не публікувала). Китайські війська зайняли території в передгір'ях району Каменг і в інших частинах Аруначал Прадеш і захопили всі індійські військові пости в Ладакхі. У центральному секторі і на Сиккимо-тибетському кордоні активних військових дій не було. Політична ситуація  всередині країни усе більш загострювалася. Дж.Неру у зверненні до індійського народу заявив, що над країною нависнула найсерйозніша загроза з моменту проголошення незалежності [15,389].

Масове вторгнення китайських військ на територію Індії, масштаби кровопролиття на індійсько-китайському  кордоні викликали серйозну стурбованість не лише афро-азіатських країн. Всупереч прогнозам Пекіна, Радянський Союз не підтримав свого союзника по блоку  – Китай – в його конфлікті з Індією. Москва виступила із закликами припинити вогонь і почати переговори про мирне врегулювання конфлікту. Позиція СРСР була високо оцінена в Індії.

ВИСНОВКИ  ДО РОЗДІЛУ 2

Таким чином, однією з найважливіших і складніших проблем у відносинах між Індією і Китаєм впродовж останніх 50 років  залишається невирішений  територіально-прикордонний  конфлікт, який піднімає і інші проблемні питання в стосунках двох держав. Роздутий Пекіном територіальний конфлікт з Індією з'явився результатом надзвичайно складної внутрішньополітичної ситуації в КНР, а також гегемоністської і авантюрної зовнішньої політики китайського керівництва. Прикордонний  конфлікт не слід було розглядати як чисто територіальний: у міру його ескалації він набував характеру, що усе більш заполітизовувався, і проблема дозволу його поступово переходила в сферу великої політики. Провокуючи Індію на конфлікт, китайський уряд прагнув дискредитувати миролюбивий образ Індії в першу чергу серед її сусідів і країн Азії і Африки, що розвиваються, а також змусити Індію піти на поступки в різних областях. Після викриття Індії, як країни, “провідної колишнього курс британського імперіалізму”, Китай міг би розраховувати на тісніші відносини з країнами Південної Азії і на посилення своєї ролі серед країн, що розвиваються

 У Китаї  існують різні погляди відносно  умов вирішення територіальної  суперечки з Індією. Жоден з цих поглядів не є вирішальним і домінуючим. В результаті позиція Китаю з пограничної проблеми стає менш визначеною і залишає за собою місце для торгу. Це позиція певною мірою також може грати роль батога і пряника в стосунках з Індією.

 Події останніх  років підтвердили, що позиції  Китаю і Індії зазнали певні  зміни. Державам потрібні світ  і стабільність в районі кордону,  тому вони прагнуть направляти  переговори по врегулюванню територіально-прикордонної  суперечки в русло встановлення  тісніших контактів для вирішення проблем, що накопичилися.

РОЗДІЛ 3. ВПЛИВ КИТАЙСЬКО-ІНДІЙСЬКОГО КОНФЛІКТУ 1962 Р. НА МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ В СВІТІ

3.1 Вплив конфлікту на міжнародні відносини на регіональному рівні.

Закономірно, що в подальші роки відносини між КНР та Індією підтримувалися лиш на мінімальному рівні та практично звелися до обміну багаточисленними нотами протестів.

До початку 70-х  рр. державні відносини між КНР  та Індією залишалися в тому стані, до якого їх призвела прикордонна  війна 1962 р. Спроби індійського керівництва врегулювати їх не досягли мети, так як китайське керівництво на ці ініціативи відповідало мовчанням. Водночас китайська пропаганда притримувалася основної лінії – давала уявлення про Індію як про країну, що знаходиться в стані розпаду, та всіляко перебільшувала її економічні труднощі. Органи масової інформації Китаю публікували критичні статті і коментарі, що стосувалися внутрішньополітичних і внутрішньоекономічних проблем Індії, які розцінювалися індійською стороною як втручання в її внутрішні справи. Здобуття Індією допомоги з боку СРСР і США Китай розглядав як «зраду» ідей неприєднання. Індійська сторона звинувачувала Китай в порушенні загальноприйнятих норм міжнародних відносин, принципів мирного співіснування і умов угоди 1954 р. [16,290]

Всіляко прагнучи встановити свою гегемонію в регіоні  пекінські лідери вбачали в Індії  свого основного суперника, який перш за все заважав Пекіну нав’язувати  свої концепції руху неприєднання. Політика Китаю по відношенню до Індії  ставала все більш ворожою. Маючи на меті дискредитувати зовнішньополітичний курс Індії в очах Південноазійських держав, китайське керівництво прагнуло до загострення відносин між країнами субрегіону та нав’язувало їм уявлення, ніби то з допомогою Індії Радянський Союз здійснює в Південній Азії цілі, ворожі цьому регіону.

Індійське ж  керівництво не бажаючи ворогувати зі своїм найбільшим сусідом, прагнуло послабити тяжкість економічного та психологічного тягаря, пов’язаного  із здійсненням ряду оборонних заходів. Індійська влада не раз заявляла про бажання вести переговори з КНР, підкреслюючи, що налагодити індійсько-китайські відносини неможливо лиш зусиллями однієї сторони [17, с.363].

Індійсько-китайський конфлікт вплинув на загальну розстановку  сил в Південній Азії. Він привів до зближення між Китаєм і Пакистаном, в якого залишалася своя неврегульована суперечка з Індією із-за Кашміру. Загострення цієї суперечки спричинило серйозні озброєні зіткнення в серпні 1965 року. Настання і контрнаступи сторін відбувалися в серпні - вересні, потім фронт стабілізувався. Ситуацією спробував скористатися Китай, що пред'явив Індії ультимативну вимогу ліквідувати її зміцнення на північному кордоні. Проте китайському тиску на Індію перешкодили СРСР і США.

Черговий виток  конфлікту між Індією і Пакистаном завершився помітним послабленям останнього. Індія надала усіляку допомогу і підтримку Бангладеш, хоча і не могла вирішити складних економічних проблем нової держави. На цьому етапі у виграші виявилися Індія і Радянський Союз, що укріпили свої позиції в Південній Азії. Поразка  Пакистану послаблювала вплив в регіоні Китаю і США ,тих держав, що його підтримували  , що відповідно сприяло зближенню між Вашингтоном і Пекіном і їх прагненню до політичного реваншу. На становище в Південній Азії почала здійснювати вплив   динаміка п'ятикутника, що склався: Індія – Пакистан – СРСР – Китай – США [18,37].

Пережита Індією принизлива військова поразка не дала Пекіну очікуваного ним ефекту. Більш того військовий успіх Китаю обернувся падінням його міжнародного престижу. Китай не міг не рахуватися з фактом провалу минулої політики по відношенню до Індії, котра не призвела до її ізоляції на міжнародній арені та росту впливу КНР на країни, що розвиваються, і на південноазійському субконтиненті, - навпаки, база для пекінських інтриг в Південній Азії значно звузилася завдяки покращенню радянсько-індійської дружби та співробітництва. Тепер Пекін не міг розраховувати на те, що він буде і далі говорити з Делі з позиції сили.

Тому, у 1980 р. китайське керівництво виступило з відкритою пропозицією щодо врегулювання існуючої між Індією та Китаєм територіальної проблеми, пообіцявши визнати індійським штат Аруначал Прадеш на південь від Гімалайського хребта. Таким чином перед всім світом була виявлена необґрунтованість пекінських стверджень протягом десятиліть, що територія на  південь від Гімалайського хребта – одвічно китайська територія, за яку китайська армія воювала у війні 1962 р. В обмін на обіцянку визнати індійським штат Аруначал Прадеш Пекін запропонував Делі визнати приналежність йому Аскайчін, що був захоплений китайськими збройними силами в середині 50-х рр. Однак пекінський “компроміс” був з обуренням відкинутий в Індії [19, 402].

Китайсько-індійський територіально-прикордонний конфлікт триває і досі, тому  майбутнє відносин між цими двома країнами багато в чому залежить від готовності пекінського керівництва відмовитися від гегемоністських устремлінь та стати на шлях вирішення прикордонного питання з Індією в дусі справжнього добросусідства та “п’яти принципів мирного співіснування”, з урахуванням законних інтересів один одного.

3.2 Глобальний аспект китайсько-індійського прикордонного конфлікту 1962 р.

Глобальний  характер конфлікту визначається багатьма факторами, серед яких важливу роль відіграє ступінь втручання нерегіональних, перш за все, великих держав. Індія в 60-і — 70-і роки була однією  з держав, яка притримувалась руху неприєднання. Одночасно вона претендувала на провідну роль в Південній Азії.  Певною мірою Індія постійно прагнула триматися на відстані від протистояння двох наддержав. Це пояснювалося перш за все прагненням здійснювати самостійний зовнішньополітичний курс і не влізати в орбіту їх безпосереднього впливу. Країна, яка розвивалася досить динамічно, володіла колосальним потенціалом і могла в перспективі претендувати на роль однієї з провідних світових держав, не хотіла "зв'язувати собі руки" різними угодами, які могли б стати перешкодою на тернистій дорозі в число сильних світу цього [20, 189].

Узагальнивши  історичний досвід приходимо до висновку, що саме у конфлікті на китайсько-індійському кордоні дипломатія США вбачала нові можливості для шантажу й тиску для того, щоб покінчити з нейтралізмом Індії, яку вони й без цього піддавали систематичним нападам, руками самих індійців. В той самий час як ззовні на Індію тиснули імперіалістичні держави, всередині самої Індії реакційні сили вбачали в конфлікті з Китаєм зручний привід для антикомуністичної кампанії, для боротьби за кардинальні зміни в усій внутрішній, а потім і зовнішній політиці країни.Особливе місце в розрахунках імперіалістичних держав по відношенню до Індії займали спроби розпалити ворожнечу між Індією та КНР. []

Цікаво, що після  перших зіткнень на китайсько-індійському кордоні, які відбулися ще в серпні 1959 р. США зайняли на перший погляд неоднозначну позицію. Країна в обличчі державного секретаря Г. Картера виступила з заявою, що виглядала, як об’єктивний, неупереджений підхід: США стверджували, що з огляду на заплутаність питання про демаркаційну лінію Макмагона важко без детального вивчення встановити, хто правий в даній суперечці. Такою позицією хотіли “покарати” Індію за відмову приєднатися до воєнних блоків, продемонструвати їй переваги військових угод з США.

Позиція США  по відношенню до конфлікту Індії з Китаєм об’єктивно схвалювала його розширення. Тому його загострення в період карибської кризи восени 1962 р. викликало тріумфування в імперіалістичному таборі. Західні держави вирішили зробити все можливе, щоб не втратити зручної нагоди, скористатися ним для підриву міжнародного авторитету країн соціалістичної системи [20,396].

Позиція Радянського  Союзу в значній мірі перешкоджала планам пекінського керівництва  під час китайсько-індійського  конфлікту (1962 р.). Вельми показово було те, що Радянський Союз в цьому конфлікті обережно, але досить явно підтримав Індію. Підписання 9 серпня 1971 р. Договору про світ, дружбу і співпрацю між Індією і СРСР, розширення радянсько-індійських контактів в політичній, торговельно-економічній і, головне, у військовій областях ( ініціативи СРСР відносно Індії були багато в чому обумовлені різким погіршенням радянсько-китайських стосунків в 1960х роках )значно укріпили її військовий потенціал, позиції в південно-азіатському регіоні і на світовій арені в цілому». У озброєному конфлікті, що вибухнув в 1971 р., з Пакистаном Індія отримала переконливу перемогу, яка навіть привела до розпаду Пакистану і появи на світовій карті держави Бангладеш.

 Позиція Москви сприяла подальшому погіршенню стосунків між СРСР і КНР. СРСР першим надав Індії вагому допомогу в створенні важкої промисловості в держсекторі. Важливим був радянський вклад в посилення обороноздатності Індії. В цілому, взаємодія з Радянським Союзом сприяла зміцненню економіки Індії, укріплювало її міжнародні позиції, допомагало відобразити спроби тиску з боку різних зовнішніх сил. Присутність взаємного інтересу в стосунках обох країн відзначали і зарубіжні дослідники. Професор Дартмутського коледжу (США)  Ч. Мак-Лейн пише, що «починаючи з 1955 року не було жодного серйозного спаду в радянсько-індійських відносинах» , а колишній пакистанський чиновник, що працював потім в наукових центрах Англії і США Р. Чоудхурі, називав цей період «безпрецедентною ерою індійсько-радянської дружби і взаєморозуміння» [21,43].