Взаємозвязок між темпераментом та емпатією

Як механізм пізнання розглядав  емпатію М. Шелер (1923). Для нього  емпатія – не просто розділення (співучасть) емоцій іншого, а акт, направлений  на пізнання особистості іншого як вищої цінності. Він виділяв рівні  емпатії – від нищих до вищих, серед яких Einsfuhlung означало стан злиття з об’єктом емпатії, ідентифікація з його переживанням, а Mitgefuhl – участь у переживаннях іншої людини при збереженні незалежності власних переживань.

             У роботах психологів кінця XIX ст. емпатія розглядалася як властивість тварин та людини та як первинна емоція. За Т. Рібо (1897), на нижчому психофізіологічному рівні розвитку емпатія виступає як синергія (наслідування руховим прагненням), а на більш високому – як синестезія, тобто узгодженість відчуттів, переживань, які викликають схожі вчинки. Правда він відмічає, що у ряді випадків люди прагнуть позбавити себе співпереживань стражданням іншої людини. На вищому інтелектуальному рівні емпатії виникає узгодженість почуттів та вчинків, заснованих на єдності уявлень та темпераменту з об’єктом емпатії.

В. Штерн (1922) також вважав емпатію первинною емоцією, на основі якої розвиваються соціальні почуття. Він розділяє «почуття до інших» (ніжність, любов) та «почуття до інших» (співпереживання). Перші служать передумовою виникнення інших. Любов до близьких веде через наслідування та научіння до формування вміння реагувати на страждання інших людей, до розвитку альтруїстичної поведінки.

Американський психолог У. Мак-Дугалл (1889) висунув теорію походження емпатії  як стадного інстинкту емоційного реагування на емоції інших тварин, важливого  для виживання стада. У той  же час він підкреслює, що цей  прояв емпатії не тотожний формам людської емпатії – співпереживанню та стражданню. Для Мак-Дугалла емпатія – чисто афективний процес, здійснюваний за типом зараження чи індукції.

Погляди Мак-Дугалла піддали  критиці зі сторони ряду психологів. Зокрема, Олпорт звернув увагу на те, що в експериментах У. Мак-Дугалла заражалися експресивно вираженими емоціями менше 50% досліджуваних, у той час як емпатія як інстинкт повинна була проявитися у всіх. Крім того, в експериментах не було враховано ситуації експерименту, яка сама може викликати емоції.

С. Аш виділяв два типи емпатії – співпереживання та співчуття. Співпереживання – це переживання схожої емоції з об’єктом. Вона спрямована на себе та егоїстична за природою. За нею слідує реакція уникання, так як переживання негативних емоцій важко для суб’єкта. При співчутті переживання суб’єкта і об’єкта не тотожні.

Поняття емпатії першим увів у психологію Е. Тітченер, спираючись на уявлення Ліппса про вчуття як перцептивний акт. У наступні роки, увійшовши у європейські мови, цей термін набув багато лексичних і психологічних значень, багато в чому втративши свою специфіку. Так, значна частина американських робіт по емпатії відображає її розуміння як когнітивного процесу, як сприйняття та розуміння внутрішнього світу іншої людини. Менш розповсюджене розуміння емпатії як вчуття, причому тут є багато нюансів. В одних авторів емпатія виступає як вид чуттєвого пізнання об’єкту через проекцію та ідентифікацію, в інших – як спосіб поставити себе на місце іншого, передбачити його реакції, у третіх – як можливість розуміння емоційного стану іншого, чи як можливість проникати в психіку іншого, розуміти його афективні реакції.

К. Роджерс вважає, що бути у стані емпатії, значить сприймати внутрішній світ іншого точно, але без втрати відчуття «ніби-то». Це значить, що зберігається можливість у будь-який момент повернутися у власний світ переживань. Якщо цей відтінок «ніби-то» зникає, то мова йде вже про ідентифікацію з емоційним станом іншого, про зараження його емоцією та переживання її у такій же мірі по-справжньому.

В. В. Бойко розглядає емпатію  як раціонально-емоційно-інтуїтивну форму  відображення, яка являється особливо витонченим засобом «входження» в психоенергетичний простір іншої людини. За допомогою емпатії «пробивається» захисний енергетичний екран партнера по спілкуванню, а для цього необхідна підвищена прохідність. Вона виникає, коли людина демонструє іншому співучасть та співпереживання. Звідси співучасть та співпереживання не значенняі не функції емпатії, а всього лише емоційний засіб досягнення мети – виявлення, розуміння, передзахоплення індивідуальних особливостей іншого, а потім вплив на нього у потрібному напрямку (добитися його довіри).

У звя’зку з таким розумінням, Бойко визначає емпатію таким  чином: «це форма раціонально-емоційно-інтуїтивного відображення іншої людини, яка дозволяє подолати його психологічний захист і пізнати причини та наслідки само прояву – властивостей, станів, реакцій – з метою прогнозування  та адекватного впливу на його поведінку. Він вважає, що непідробний щирий  інтерес до іншої особистості  як такий, до її суб’єктивної реальності – основна передумова глибокої емпатії.

Бойко виділяє в емпатії  три канали: раціональний, емоційний  та інтуїтивний. Раціональний канал  характеризує спрямованість уваги, сприйняття та мислення емпатуючого  на сутність іншої людини, на його стан, поведінку, на наявну у нього проблему. Це прояв спонтанного інтересу до нього. Емоційний канал дозволяє емпатуючому входити в емоційний резонанс з іншими – співпереживати. Інтуїтивний канал дає можливість бачити поведінку інших, спираючись на досвід, який зберігається у підсвідомості емпатуючого.

Однак нерідко емпатія  дає змінену картину внутрішнього світу іншої людини внаслідок  того, що емпатуючий без підстав  проектує на нього свої якості –  недоліки, звички, емоційний досвід, застарілі погляди, певні судження.

В нашій країні поширене більш вузьке розуміння емпатії  як емоційного стану, виникаючого в  індивіда при баченні переживань іншого. Цьому розумінню відповідає підхід з ряду американських психологів.[3, с.365]

При цьому одні вважають, що емпатія характеризується співпереживанням, виникаючим за механізмом емоційного зараження, тобто безпосередньо та неусвідомлено. Тут емпатія володіє властивістю щирості вираження своїх емоцій. Інші вважають, що в емпатії значну роль відіграє розум, раціональне сприйняття людини чи тварини, тобто співпереживання розглядають як довільну та усвідомлену емоційну ідентифікацію з іншою людиною в останньому випадку, як вважає Т. П. Гаврилова, співпереживання переростає у співчуття, яке супроводжується і прагненням до надання допомоги. Емпатія є володіє властивістю щирості вираження своїх емоцій. Л. П. Калинський та ін. вважають, що при розділенні емпатичних реакцій правильніше було б говорити про ступінь емоційного включення свого «Я» у ці реакції, ніж про різні спрямованості потреб суб’єкта. [3, с.365]

Походження емпатії багато в чому залишається загадковим. А. Адлер вважає, що вона пояснюється існуванням вродженого почуття загальності. На його думку, це космічне почуття, яке відображає зв’язок людей зі всім світо творенням, яке втілене у кожному з нас; це невід’ємна риса належності до людського роду.

Більше реальні уявлення про емпатію біологів та етологів, які бачать прояв емпатії в  альтруїстичній поведінці тварин. Найпростіша  реакція такого типу – емпатичний дистрес, який представляє собою не безпосереднє реагування на хворобливі емоційні стани іншого. Рудиментарні його форми (наприклад, коли дитина чує плач іншої дитини, теж починає плакати) являються, очевидно вродженими. Пізніше до них приєднується досвід: знаючи , що таке біль, дитина може співчувати іншим. Елементарна паралельна емоційна реакція постійно перетворюється у відносну усвідомлену, яку М. Хоффман назвав емпатичним дистресом (від слова «емпатія»). Він виділив три стадії формування емпатичної можливості у дітей.

На першій стадії ( з біля одного року) дитина хоча й усвідомлює інших людей як окрему фізичну сутність, проте ще не усвідомлює їх психічну автономію. Тому переживання іншого тотожні його власним, і, наприклад, однорічна дитина кличе на допомогу плачучому однолітку свою матір, хоча мати іншої дитини знаходиться тут же, а півторарічна дитина, для того щоб втішити печального дорослого, пропонує йому свою улюблену іграшку.

На другій стадії (з двох-трьох  років) уже починає усвідомлювати, що інші люди мають свої емоційні стани, які не залежать від його власних. Це сприяє диференціації його емоційних  реакцій, однак прояв ним співчуття  короткочасне та прив’язане до даного моменту та ситуації.

І лише на третій стадії (між  шістьма та дев’ятьма роками) його емпатичні реакції носять характер емпатичного дистресу. [3, с. 370]

За даними А. П. Василькової (1999), для високоемпатійних характерні м’якість, дружелюбність, комунікабельність, емоційність, високий інтелект, а для низькоемпатійних – замкнутість, недружелюбність. За даними, Дж. Сальзера і Р. Бергласа, найбільш емпатійні суб’єкти в найменшій мірі схильні приписувати вину іншим людям за неблагополучні ситуації і не потребують особливих покарань за їх вчинки, тобто проявляють милосердність. П. Мартін І Т. Тумі виявили, що високоемпатійні люди проявляють себе як поленезалежні.

Л. Мерфі показано, що прояв  емпатії дітьми залежить від ступеня  близькості із суб’єктом (чужа чи близька  людина), частоти спілкування з  ним (знайома дитина чи ні), інтенсивності стимула, викликаючого емпатію (біль, сльози), попереднього досвіду емпатії. Розвиток емпатії у дитини пов'язаний з віковими змінами у його темпераменті, емоційною збудливістю, а також із впливом тих соціальних груп, у яких він виховується.

Важливу роль у формуванні та розвитку емпатії грає емоція печалі. Плач дитини викликає у матері почуття співстраждання, змушує звернути увагу на дитину, заспокоїти його. Так само спогади про печальну подію, яка була із близькою людиною, викликає співчуття до нього, бажання допомогти йому (Moor et al., 1984).

Як показали А. А. Бодалєв  і Т. Р. Каштанов ( 1975) широке коло спілкування  з ровесниками позитивно корелює  зі здатністю до співчуття.

За даними Е. Стотленда (Stotland, 1971), емпатійність залежить від порядку народження дитини та від кількості дітей у сім’ї. Перші та єдині діти у сім’ї (ПЕ) більше схильні до емпатії, якщо люди як об’єкти емпатії відрізняються від них, якщо вони залежать від них, не змагаються з ними, мають більш високий або низький статус. Чим більш виражений у ПЕ мотив особистісного успіху, тим менше виражена у них емпатійність. Пізньонароджені (ПН) переживають за людей, якщо вони схожі, мають однаковий з ПН статус, якщо відношення із об’єктом емпатії у них взаємні та рівно залежні. У ситуації суперництва ПН проявляють більшу емпатію порівняно з ПЕ.

І. М. Юсупов (1993) виявив відмінності  в емпатійності між екстерналами та інтерналами: в останніх вона вища. Він же вивчив деякі демографічні фактори, які впливають на розвиток емпатії у підлітків школи-інтернату, які приїхали навчатися у місто із сільської місцевості. Виявилося, що позитивний зв’язок з емпатією (тобто сприяла її розвитку) виявила тільки соціалізація навчаючихся, яка проходила в урбанізованих умовах. Якщо соціалізація тих, хто навчається проходила у сільських умовах, то вона гальмувала розвиток емпатії. Такий же вплив на емпатію мала і багатодітність сім’ї, у якій виховувався підліток. Крім того, було виявлено, що з віком здатність до емпатії знижується.

Заважає формуванню та прояву емпатії така риса особистості, як її егоцентризм, а також переживаючий людиною психологічний дискомфорт (тривожність, агресивність, депресія, невротизація). Грають роль і установки, які заважають емпатії: уникати  зайвих контактів, вважати недоречним проявляти цікавість до іншої людини, спокійно відноситися до переживань та проблем інших людей. Можливо, саме цими особистісними властивостями пояснюється виявлений І. М. Юсуповим факт, що тренінг емпатійності продуктивний лише з тими особами, у яких її початковий рівень не нижчий середнього.[3, с. 370]

За деяким даними, жінки  більше схильні до емпатії, ніж чоловіки. Однак Т. Г. Гаврилова (1977) показала, що дві форми емпатійної поведінки – співпереживання та співчуття по-різному проявляються у дітей різного віку та статі. Співпереживання більш характерне для молодших школярів, а співчуття – для підлітків.

Співпереживання дорослим та тваринам частіше спостерігалося у  хлопчиків, а співчуття – у  дівчаток. По-відношенню ж до ровесників все виявилося навпаки: співпереживання  частіше виражалося дівчатками, а  співчуття – хлопчиками. В цілому ж ті й інші частіше співчували, ніж співпереживали. [3, с.371]

1.3 Типи темпераменту та емпатія

Говорячи про те, що ж  таке емпатія, знаходимо у психологічному словнику «Емпатія – це досягнення емоційного стану, проникнення, переживання  за іншу людину. Розуміння іншої  людини шляхом емоційного вчуття у  його переживання». [7, с. 621]

Говорячи про те, що певному  типу темпераменту емпатія властива у більшій мірі, ніж іншому, я  не маю на увазі того, що цей перший тип чимось краще іншого, так як «кожен з представлених типів темпераменту сам по собі не є ні хорошим, ні поганим. Проявляючись у динамічних особливостях психіки і поведінки людини, кожен тип темпераменту може мати свої переваги та недоліки». [7, с. 396]

Однак у дійсності для  одних типів темпераменту емпатія  більше характерна, більше виражена, ніж  в інших, а саме, я вважаю, що в  найбільшій мірі вираженістю емпатії володіють меланхоліки та холерики, а особливо меланхоліки, так як з усіх типів темпераменту саме меланхоліки та холерики є найбільш вразливими. Таку думку про взаємозв’язок темпераменту та емпатії підтверджують такі психологи як Р. С. Немов та С. Л. Рубінштейн. Ось що пише в «Психології» Р. С. Немов: «Від темпераменту залежать такі властивості особистості, як вразливість, емоційність, імпульсивність та тривожність. Вразливість – це сила впливу на людину різних стимулів, час їх збереження у пам’яті та сила реакції на них. Одні і ті ж стимули на вразливу людину мають великий вплив, ніж на недостатньо вразливу. Вразлива людина, крім того, довше пам’ятає відповідні впливи та довше зберігає реакцію на них. Та й сила відповідної реакції у нього значно більша, ніж у менш вразливого індивіда. Емоційність – це  швидкість та глибина емоційної реакції людини на ті чи інші події. Емоційна людина надає велику значимість тому, що відбувається з нею навкруги. У нього набагато більше, ніж у неемоційної людини, виражені все можливі тілесні реакції, пов’язані з емоціями. Емоційний індивід – це той, який майже ніколи не буває спокійним, постійно знаходиться у владі якихось емоцій, у стані підвищеного збудження чи, навпаки, пригніченості. [7, с. 401]

А ось що по цьому питанню  знаходимо в «Основах загальної  психології» С. Л. Рубінштейна: «Темперамент людини проявляється перш за все у  його вразливості, яка характеризується силою та стійкістю того впливу, яке вразливість має на людину. Залежно від особливостей темпераменту, вразливість в одних людей  буває більш, в інших, менш значимою: в одних ніби хтось, за словами  А. М. Горького, «всю шкіру з серця  здер», настільки вони чуттєві до кожного враження; інші – «безчуттєві», «товстошкірі» - дуже слабо реагують на оточуюче. В одних – вплив слабкий чи сильний, - який справляє на них враження, поширюється з великою, в інших -  з дуже малою швидкістю у більш широкі шари психіки. Нарешті, у різних людей залежно від особливостей їх темпераменту буває різною й стійкість враження; в одних враження й дуже сильне – виявляється дуже нестійким, інші довго не можуть від нього позбавитися. Вразливість – це завжди індивідуальна відмінна у людей різного типу темпераменту афективна чуттєвість. Вона значно пов’язана з емоційною сферою, і виражається у силі, швидкості та стійкості емоційної реакції на вразливість». [16, с. 483]