Взаємозвязок між темпераментом та емпатією

Французький філософ Альфред  Фулльє (1838-1912) намагався побудувати теорію темпераментів з огляду на вчення про обмін речовин в  організмі. Більша або менша активність процесів розпаду і відновлення  речовин у тканинах тіла, особливо в центральній нервовій системі (нині називають інтенсивністю обмінних процесів), зумовлює тип темпераменту. За Фулльє, в одних випадках переважає  розпад енергетичних ресурсів, в інших - відновлення. Виходячи з цього, сангвінічному  темпераментові властиві переважання  відновлення, надлишок живлення, швидка, але слабка і нетривала реакція. Меланхолійний (нервовий) темперамент  характеризується переважанням відновлення  нервової речовини, недостатнім її живленням, повільною, зате сильною  і тривалою реакцією. Холеричному  темпераменту притаманний швидкий  і сильний розпад нервової речовини, а флегматичному - повільний і  слабкий.

Фулльє найвдаліше сформулював визначення темпераменту в контексті конституціонального підходу: "Темперамент - це характерна відмінність у вродженій тілесній конституції людей, що виражається у різній мірі їх сприйнятливості, швидкості розумового процесу й сили активності. На основі темпераменту виробляється характер, причому темперамент додає характеру певного забарвлення, подібно до того, як тембр додає забарвлення голосу".

Природничо-наукову основу теорії темпераменту розробив І. Павлов у вченні про типологічні властивості  нервової системи тварин і людей. Він виокремив основні властивості  нервової системи: силу, врівноваженість  і рухливість збуджувального і гальмівного  нервових процесів. Із можливих комбінацій цих властивостей доцільно розглядати лише чотири основні, які характеризують чотири типи вищої нервової діяльності. Так, сильний, врівноважений, рухливий тип нервової системи Павлов вважав відповідним темпераменту сангвініка; сильний, врівноважений, інертний - флегматика; сильний, неврівноважений - холерика; слабкий - меланхоліка.

Павлов розумів темперамент  як загальну характеристику вищої нервової діяльності, що виражає основні природні властивості вищої нервової системи  (зазвичай силу і швидкість). Він застерігав від поширення своїх висновків на поведінку людини загалом і наголошував, що в своїх дослідах обмежувався класифікацією типів нервової діяльності тварин. Надалі психологи розробили теорії темпераменту, які грунтуються на різних основах. [10. с.106]

Конституційні теорії темпераменту

Під впливом антропологів, які звернули увагу на відмінності у будові тіла, і психіатрів, що дослідили  індивідуальні відмінності в  схильності до психічних захворювань, на межі XIX і XX ст. сформувалася концепція, згідно з якою існує зв’язок між статурою (будовою тіла) людини і властивостями особистості. Усі конституційні теорії ґрунтуються на положеннях, названих "конституційною гіпотезою": 1) будова тіла і поведінка істотно пов’язані одна з одною; 2) цей зв’язок має конституційну природу, тобто, найвірогідніше, засновану на спадковості. У широкому розумінні поняття "конституція" охоплює всі спадкові або вроджені анатомічні, фізіологічні і психічні властивості індивіда.

Організмічна  типологія К.Сіго

Конституційну концепцію, поширену серед італійських, французьких і німецьких дослідників, найповніше розробив французький лікар Клод Сіго (1869-1945). Він створив типологію, основою якої стало уявлення про те, що організм людини і його розлади залежать від середовища і вроджених схильностей. Кожній системі організму відповідає певне зовнішнє середовище, що впливає на неї. Так, повітря - джерело дихальних реакцій; їжа, що потрапляє в травну систему, - харчових; моторні реакції відбуваються у фізичному середовищі; соціальне середовище викликає різні мозкові реакції. З огляду на це К. Сіго розрізняв залежно від переважання в організмі однієї із систем чотири основні типи статури: дихальний, травний, мускульний і церебральний (мозковий).

Переважання однієї системи над  іншими призводить до специфічної реакції  індивіда на певні зміни навколишнього  середовища, завдяки чому кожному  з типів статури відповідають певні особливості темпераменту. Погляди Ciгo, як і деякі інші концепції того часу, що пов'язують статуру із психічними особливостями організму, істотно вплинули на формування сучасних конституційних теорій, які поширилися в психології темпераменту. Популярності набули ті, в яких властивості темпераменту, які розуміються як спадкові або вроджені, безпосередньо були пов’язані з індивідуальними відмінностями у будові тіла (статурі) - зростом, повнотою або пропорціями. [10, с. 109]

На початку XX ст. почалися дослідження темпераменту, які зводилися до психологічного опису властивостей темпераменту, абстрагованого від будови і функцій організму. Однією з перших була теорія нідерландських психологів Герардуса Хейсмана (1857-1930) та Едварда Вірсми. Вони розробили спеціальний опитувальник, що містив 90 питань, і за його допомогою обстежили майже 2500 осіб (дорослих і дітей). На підставі отриманих даних вони зосередилися на таких основних біполярних характеристиках темпераменту:

1. емоційність – неемоційність. Цю властивість визначають вимірюванням частоти і сили емоційних реакцій на ситуації, що їх спричинюють;
2. активність – пасивність. Підставою для оцінки цієї властивості є активність у праці, навчанні чи вдома, спосіб проведення дозвілля (активний – пасивний), ставлення до обов’язків (виконує завдання негайно – відкладає їх на потім);
3. первинна функція вторинна функція. Люди з розвиненою первинною функцією сильно і негайно реагують на стимули навколишнього середовища, причому ефект цих реакцій швидко згасає. Індивіди з вторинною функцією на подразник спочатку реагують слабо, потім реакція поступово посилюється і зберігається тривалий час. Осіб такого типу часто називають персеверативними (англ. Perceverance – стійкість, наполегливість, завзятість). [10, с. 118].

Інший дослідник, Г.-Ю. Айзенк (1916-1997) прагнучи вдосконалити типології Кречмера і Юнга, запропонував розглядати типології цих учених як систему координат. Першу її вісь утворює об’єкт - су’бєктна орієнтація(від максимальної екстраверсії до максимальної інтроверсії); другою координатою є шкала «норма – патологія». Середні величини патології (психічних відхилень) утворюють неврози, сильні психози. Третя координата шкала «маніакально-депресивний психоз – шизофренія». Середина цієї шкали представлена нормальними психічними станами. Для одного типу темпераменту такими станами є сингонія (мінімально виражена циклотимія) і власне циклотимія, для іншого дистонія та шизотимія. Середні величини психічних відхилень утворюють, відповідно, істерію та психастенію, а максимальні – маніакально –депресивний психоз і шизофренію. Четверта координата утворена типами будови тіла: пікнічною, атлетичною і лептосоматичною. З огляду на опис поведінки екстравертів, інтровертів, осіб з високим і низьким нейротизмом Г.-Ю. Айзенк побудував свою модель типів темпераменту. Тип темпераменту є одним з чотирьох квадрантів при перетині двох ортогональних шкал: «екстраверсія – інтроверсія» і «емоційна стабільність – лабільність». Перша шкала характеризує індивіда з боку «відкритості» зовнішньому світу, друга – з боку його емоційної стійкості. Поєднання емоційної стійкості з екстраверсією Г.-Ю. Айзенк ототожнював із типом сангвініка, емоційної лабільності й екстраверсії – холерика, емоційної стійкості й інтроверсією – флегматика, а емоційної лабільності й інтроверсією – меланхоліка. Концепція Г.-Ю. Айзенка підвела фізіологічну основу під психологічні типи К.- Г. Юнга. Важлива її перевага в тому, що всі психологічні прояви – нормальні й патологічні – розглянуто як континуум значень, а не як крайні групи. Однак і в цьому разі одна з координат, що належить до типів будови тіла, залишається дискретною. [10, с.122].

І. Павлов разом із загальними типами (темпераментом), властивими людині і тваринам, розрізняв спеціальні типи, характерні тільки для людини, оскільки вони вони відображають співвідношення між першою (образною) і другою (мовно-мислительною) сигнальними системами: художній, розумовий, змішаний.

Художній тип вирізняється яскраво вираженою схильністю до образно-емоційного мислення. Це не означає, що у нього не розвинене словесно-логічне  мислення. Люди цього типу надзвичайно  гостро, яскраво, повно і безпосередньо  сприймають дійсність (вони, наприклад, здатні ясно, іноді до галюцинації, уявляти собі предмети і явища), у  них розвинена уява, добре виявлені здатність відтворювати дійсність  у художніх образах, картинність  мови (що властиво багатьом артистам, художникам, музикантам).

Розумовий тип відзначається  підвищеною схильністю до словесно-логічного (абстрактного) мислення, здатністю  до аналізу і систематизації, реагування не стільки на конкретні явища, скільки  на їх узагальнення. Перша сигнальна  система в нього розвинена, просто абстрактне мислення переважає над  образним.

Змішаний тип має ознаки як художнього, так і розумового типів. [10, с.129].

Австрійсько-німецький психолог Отто Гросс (1877-1920) одним із перших почав  вивчати відмінності способів реагування людей на певні подразники. При  дослідженні психопатій він виокремив первинні функції (безпосередні реакції на стимуляцію) і вторинні (пов’язані з відновленням затрат на первинну функцію).  Типологічні особливості людської поведінки були пов’язані зі співвідношенням первинних і вторинних функцій, вважав О. Гросс: якщо первинна функція інтенсивна, тобто людина реагує глибоко емоційно, то і на відновлення  буде потрібно більше сил, що вимагає наявності тривалої вторинної функції. Такі люди повільніше переробляють інформацію і довше її зберігають. Якщо ж людина реагує не сильно, то і відновити сили вона може швидше; у таких людей швидкість реагування і переключення уваги істотно вища. Отже, формально не використовуючи цих понять, О. Гросс першим звернув увагу на темпорально-енергетичні характеристики людської діяльності (пізніше їх вивчали Я. Стреляу, Г. Хейманс і Р. Ле Сенн).

Я. Стреляу запропонував вивчати роль темпераменту в пристосуванні  людини до умов її життя і діяльності. Виходячи з положення І. Павлова  про роль темпераменту в адаптації  людини до навколишнього середовища і ґрунтуючись на понятті Д. Хебба  про оптимальний рівень збудження, він розробив регулятивну теорію темпераменту. Фундаментальними характеристиками темпераменту, які перебувають в  антагоністичних відносинах, Стреляу  вважає реактивність (величина реакцій  людського організму у відповідь  на дії, чутливість і витривалість або  здатність до роботи і активність (інтенсивність і тривалість поведінкових актів, обсяг виконуваних дій) за певної величини стимуляції. В уявленнях  Я. Стреляу про темперамент відсутні характеристики емоційності. Його теорія має у своїй основі такі положення:

1. Індивідуальні відмінності формальних характеристик поведінки – інтенсивність (енергетичний аспект) і час (темпоральний аспект) є відносно стабільними.

2. Темперамент характеризує за якостями інтенсивності і часу не тільки людей, а й усіх ссавців.

3. Темпераментні характеристики є результатом біологічної еволюції і тому повинні мати генетичний базис, який разом із середовищ ними впливами визначає індивідуальні прояви темпераменту.

Із дорослішанням індивіда і під дією зовнішніх середовищ  них умов темперамент, вважає Я. Стреляу, частково може змінюватися. [2, с.133].

Російський учений В. Мерлін досліджував окремі прояви темпераменту – темпераментні властивості. Мерлін вважав, що поняття «темперамент»  має бути не передумовою, а наслідком  розроблення теорії темпераменту, тому спочатку слід описати ознаки, за якими  можна відрізнити темперамент від  інших індивідуальних психологічних  особливостей.

Основною ознакою темпераменту він вважав зумовленість його властивостями  нервової системи. Як властивості темпераменту вчений виокремив такі особливості, що:

• регулюють динаміку психічної діяльності загалом;
• характеризують особливості динаміки окремих психічних процесів;
• мають стійкий характер упродовж тривалого часу;
• перебувають у закономірному співвідношенні, яке характеризує тип темпераменту.

Отже, ознаками темпераменту є його вродженість, стабільність прояву, вплив на динаміку психічної діяльності людини, наявність певного комплексу властивостей, що зумовлює тип темпераменту. Крім того, властивостями темпераменту він вважав особливості емоційно-вольової сфери. [10, с.134].

В. Русалов уважав, що темперамент  можна визначити за мовною поведінкою людини. Найлегше діагностувати перепади інтонацій, тривалість висловів, частоту  звернень до партнера, легкість приєднання до бесіди, персеверації (мимовільне повторювання фраз, слів), гучність голосу, плавність  і легкість мовлення, швидкість відповідей, паузи-зупинки, використання вигуків, присутність граматичних порушень і новоутворень.

Отже, більшість сучасних підходів зосередженні на розумінні  темпераменту як характеристики загальної  активності і менше зважають на емоційність. [10, с.135].

Теоретично обґрунтованою  сучасною концепцією, на думку багатьох дослідників, є вчення про темперамент, яке розвиває школа В. Русалова. Згідно з ним, темперамент – психосоціобіологічна категорія, одне з незалежних базових утворень психіки, що визначає багатство змістових характеристик людини. Темперамент не тотожний особистості загалом, яку формує сукупність усіх форм соціальних зв’язків і відносин людини та індивідуальності. Він формується під впливом конституції під час певних дій, у яких людина бере участь з дитинства. Йдеться про психобіологічну детермінацію, оскільки темперамент задається властивостями нервової системи і виражається в психологічному образі людини.