Взаємозвязок між темпераментом та емпатією

 

ВСТУП

Актуальність

На тлі загальнолюдських фізичних і психічних особливостей у кожної людини помітно виокремлюються індивідуальні особливості, які позначаються на її житті, поведінці, діяльності.

Фізичні індивідуальні особливості  – це конституція організму, його фізіологічні процеси: гуморальні, ендокринні, нервові. У кожному окремому організмі  ці процеси відбуваються своєрідно, хоча у них є багато спільного  для всіх людей, що зумовлено антропогенезом, тобто походженням і розвитком  людини.

Психічні індивідуальні  особливості виявляються в різній швидкості реакцій, порогах чутливості, у властивостях уваги, пам’яті, спостережливості, кмітливості, інтересах. Особливо яскраво  вирізняються люди за індивідуальними  здібностями: музичними, образотворчими, спортивними, художньо-літературними.

Індивідуально-психологічні особливості – неповторна своєрідність психіки кожної людини. Природною  передумовою індивідуальних особливостей людини є передусім спадкові та природжені біологічні особливості будови та функцій організму. Дитина народжується з властивими їй конкретними задатками, на грунті яких за життя залежно від умов виховання розвиваються й формуються притаманні певному індивіду будова та функції організму, особистіне психічне буття.

Індивідуальні особливості найяскравіше виявляються в темпераменті, характері та здібностях, у пізнавальній, емоційно-вольовій діяльності, потребах та інтересах. Особливості їх прояву залежать від виховання дитини. Індивідуальні риси характеру, як свідчать дослідження, досить яскраво виявляються вже в дошкільному віці.

Темперамент (від лат. temperare – змішувати в належних співвідношеннях, підігрівати, охолоджувати, уповільнювати, керувати) характеризує динамічний бік психічних реакцій людини – їх темп, швидкість, ритм, інтенсивність. На однакові за змістом і метою дії подразника кожна людина реагує по-своєму, індивідуально. Одні реагують активно, жваво, глибоко емоційно, довго переживають вплив подразника, а інші – спокійно, повільно, швидко забуваючи про те, що на них впливало. Деякі люди надто ефективно реагують на події, на ставлення до них – спалахують гнівом, діють агресивно, а дехто в цьому разі виявляє боязкість, не чинить жодного опору там, де він потрібний. Отже, темперамент можна визначити як індивідуальну особливість людини, що виявляється в її збудливості, емоційній вразливості, врівноваженості та швидкості перебігу психічної діяльності.

Вплив цих індивідуальних особливостей на поведінку, особливо мимоволі, має велике значення.

Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність дослідження  курсової роботи.

Теоретико-методологічною основою курсової роботи є гуморальна теорія темпераменту Гіппократа та Галена, конституціональні теорії темпераменту Кречмера та Шелдона, фізіологічні концепції П. Павлова, Б. М. Теплова і Нєбіліцина, теорія темпераментів А. Фульє, організмічна типологія К. Сіго, типологія темпераментів К.-Г. Юнга, Г.-Ю. Айзенка, регулятивна теорія темпераменту Я. Стреляу, теорії темпераментів В. Мерліна, В. Русалова, напрямки у вивченні емпатії Т. Липпса, М. Шелера, Т. Рібо, С. Аша, В. В. Бойко, В. Штерна, теорія про походження емпатії У. Мак-Дугалла та ін.

Об’єктом  дослідження курсової роботи є емпатія, як властивість особистості.

Предмет дослідження – взаємозв’язок між типом темпераменту та емпатією.

Мета  - дослідення взаємозв’язку між різним типами темпераменту та схильністю до емпатії.

Для вирішення мети ставимо  такі завдання:

• визначити поняття темпераменту та емпатії, розглянувши різні підходи;
• теоретично вивчитити взаємозв’язок типів темпераменту з емпатією;
• розробити та провести власне емпіричне дослідження;
• сформулювати висновки.

Практичне значення курсової роботи полягає у можливості наукового використання результатів дослідження. Використати дослідження можна при роботі психолога та соціального педагога.

  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ I. ТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ ТЕМПЕРАМЕНТУ ТА ЕМПАТІЇ

 

1. Поняття темпераменту. Розвиток поглядів на визначення темпераменту. Типи темпераменту. Екстраверти та інтроверти

 

Темперамент – це стійке об’єднання індивідуальних особливостей, пов’язаних з динамічними, а не з  інформативними аспектами діяльності; ті індивідуальні особливості, які у найбільшій мірі залежать від природних можливостей людини.

Темперамент – індивідуальна  характеристика суб’єкта зі сторони динамічних особливостей його психічної діяльності: інтенсивності, швидкості, темпу, ритму психічних процесів і станів.

До властивостей темпераменту відносять:

1. індивідуальний темп і ритм психічних процесів;
2. ступінь стійкості почуттів;
3. ступінь вольового зусилля. [1, с. 483]

Виділяють три сфери прояву темпераменту: загальна активність, особливості  моторної сфери та властивості емоційності.

Питання щодо основної функції  темпераменту, яка лежить в основі типології темпераментів, поки що не вирішене, і про це можна лише  висловлювати попередні уявлення. Так, можна вказувати на значення темпераменту для регуляції динаміки психічної діяльності, яка забезпечує оптимальну життєдіяльність індивіда, і збереження основних життєвих констант організму. Важливий аспект має і енергетичний аспект функції темпераменту: такі його властивості, як емоційність і активність, - особливо «енергомісткі» характеристики психіки.

У більшості класифікацій і теорій темпераменту присутні два  його компоненти – активність і  емоційність. Активність поведінки  характеризує ступінь енергійності, цілеспрямованості, швидкості, або навпаки, повільності, інертності; емоційність – особливості протікання емоцій, почуттів, настроїв та їх якість: знак (позитивний, негативний) і модальність (радість, горе, страх, печаль, гнів та ін.). Одним із критеріїв віднесення до того чи іншого темпераменту виділяють рівень порогу сприйняття. [1, с.484].

Темперамент належить до первинних  форм об’єднання різних процесів і властивостей людини, завдяки яким і складається особистість. Будучи однією із ранніх за походженням і простих за структурою форм вищого психічного синтезу, створюючою індивідуальні властивості людини, він особливо тісно пов’язаний із конституцією організму, яка створює основу темпераменту. Однак і він сам – передумова та основа особистісних утворень більш високого порядку – таких, як характер та ін. Однак він не просто опорний шар, а органічна складова для багатьох вищих інтегральних характеристик особистості. Тому не випадково характерна для темпераменту енергетична інваріантність: різні динамічні характеристики психіки, оскільки вони визначаються темпераментом, знаходяться між собою у відношеннях взаємодоповнювальності та компенсації так, що їх спільний «енергетичний» потенціал як би залишається постійним. Так, підвищена емоційна збудливість ніби доповнюється та компенсується розвитком орієнтовних внутрішніх, розумових дій та обмежується об’ємом спілкування, що знижує кількість та природну вагу емоційно значимих оцінок дій індивіда зі сторони оточуючих. [1, с.485].

Розрізняють власне темперамент, як певне стійке поєднання психодинамічних властивостей, які проявляються в діяльності та поведінці, та його органічну основу. Відомі три основні системи пояснення її суті, з яких дві перші мають лише історичний інтерес:

1. гуморальна – пов’язувала стани організму зі співвідношенням різних соків (рідин), у зв’язку з чим виділялися чотири типи темпераменту: сангвінічний, холеричний, меланхолічний, флегматичний (Гіппократ, Гален та ін.); ця термінологія стала широко вживаною;
2. конституціональна – походить із відмінностей та конституції організму – його фізичної будови, співвідношення його окремих частин, різних тканин (Кречмер, Шелдон);
3. типи темпераменту пов’язуються з діяльністю центральної нервової системи.

Тип темпераменту тісно пов’язаний з вродженими анатомо-фізіологічними особливостями  вищої нервової діяльності. Темперамент відносно стійкий і мало піддається змінам під впливом середовища і виховання, але він змінюється в онтогенезі. Можливі певні прижиттєві зміни показників темпераменту, пов’язані з:

1. умовами виховання;
2. з перенесеними у ранньому віці хворобами;
3. з особливостями харчування;
4. з гігієнічними та загальними умовами життя.

Темперамент не характеризує змістову сторону особистості (спрямованість мотиваційної сфери, ціннісні орієнтації, світогляд) і не визначає безпосередньо певні властиві риси особистості. Проте його властивості можуть і сприяти, і протидіяти формуванню певних рис особистості, бо темперамент може модифікувати значення факторів середовища та виховних впливів, від яких у певній мірі залежить формування особистості. [1, с. 485].

Вчення про темперамент  має давню і важку історію. Темперамент завжди пов’язувався з органічними основами чи фізіологічними особливостями організму.

Виділяють психологічне та фізіологічне вчення темпераменту.

Психологічне вчення про  темперамент: підхід до темпераменту, характерний для цього вчення – іти від аналізу тільки поведінкою. При визначенні темпераменту, як правило, не фігурує ознака вроджених чи органічних основ, а головне навантаження –  на ознаці «формально-динамічних властивостей поведінки», які абстрагуються із цілісних поведінкових актів. Проте  тут визначається значна трудність: ця ознака теж не дозволяє однозначно вирішити питання про коло конкретних властивостей, які потрібно віднести до темпераменту. А тенденція розширяти коло таких властивостей призводить до змішування темпераменту з характером і навіть з особистістю.

Фізіологічне вчення про  темперамент: протягом давньої та важкої історії про темперамент він  завжди пов’язувався з фізіологічними особливостями організму. Одна з  найбільш серйозних спроб підвести під темперамент фізіологічну базу, пов’язана з іменами І. П. Павлова, Б. М. Теплова і Небиліцина. Першопочатково  ця концепція називалась вченням про типи нервової системи, пізніше – вченням про властивості нервової системи. Зберігається впевненість, що динамічні властивості поведінки, які проявляються у темпераменті, мають фізіологічну базу – деякі особливості функціонування фізіологічних структур. Питання про те, які ці структури та особливості, інтенсивно досліджується. Існують різні думки про те, з якими саме особливостями організму потрібно пов’язувати темперамент – зі спадковими чи просто фізіологічними, які можуть формуватися і прижиттєво. Тут мається на увазі принципова трудність: до сьогодні не встановлено що у плані поведінки є проявом генотипу (відноситься до темпераменту), а що – результат прижиттєвих нашарувань (відноситься до характеру). [1, с. 485].

Найдавнішу теорію темпераменту розробив давньогрецький лікар Гіппократ (460 - прибл. 377 тис.рр. до н. е.), який пов’язував типи темпераменту з гуморальним фактором - співвідношенням між чотирма рідинами (кров, жовч, чорна жовч і слиз, або лімфа, флегма), які циркулюють у людському організмі. На основі Гіппократової теорії поступово сформувалося вчення про темперамент, згідно з яким існує чотири типи темпераменту. Залежно від переважання тієї або іншої рідини в організмі людина має відповідні темпераментальні характеристики: оптимістичну, життєрадісну (сангвінічну) вдачу мають ті, у кого більше крові; сумні і пригнічені (меланхоліки) люди, у яких переважає чорна жовч; дратівливі й збудливі (холерики), у яких дуже багато світлої жовчі; апатичні, байдужі (флегматики) люди, що мають більше за інших в організмі мокроти (флегми).

Назви типів темпераментів (сангвінічний, холеричний, флегматичний і меланхолійний) з’явилися пізніше і пов'язані з іменами римських лікарів, що жили кілька сторіч опісля і розвивали Гіппократові уявлення про змішування рідин. Один із них, Клавдій Гален (130-200), запропонував першу розгорнуту класифікацію темпераментів, що ґрунтувалася на гуморальних ідеях Гіппократа про "красис" (темперамент) і включала 13 типів темпераменту. На його думку, переважання жовтої жовчі свідчить про холеричний (грец. chole - жовч) темперамент, крові - про сангвінічний ( лат. sanguis - кров), чорної жовчі - про меланхолійний (грец. melas(melanos) - чорний і chole - жовч), а слизу - про флегматичний (грец. phlegmа - слиз). Психологічні характеристики темпераменту давніх лікарів практично не цікавили. Вони вивчали організм і навіть окремі органи. Наприклад, Гален говорив про темперамент окремих органів: серця, печінки, мозку.

У середні віки, з виникненням  алхімії, з'явилися спроби пояснити темпераменти переважанням у тілі алхімічних елементів: солі, сірки, ртуті, навіть ефіру  й повітря.

Розвиток анатомії і фізіології в епоху Відродження сприяв появі  нового напряму пояснення типів темпераменту, їх стали пов’язувати з особливостями будови тіла. Наприклад, деякі вчені основою поділу темпераментів крім фізичних властивостей крові вважали відмінності тканин і ширини просвіту судин. Легка кров, пухкі тканини і помірно розширені судини, на їхню думку, полегшують перебіг життєвих процесів і породжують сангвінічний темперамент. За значної щільності тканин кров затримується в судинах, пульс робиться сильнішим і швидшим, загальна теплота тіла зростає, що зумовлює виникнення холеричного темпераменту. За щільної крові й вузьких судин у тканині виникає тільки рідка, водяниста частина крові, що спричинює флегматичний темперамент, який характеризується малою теплотою і блідим кольором шкіри. Нарешті, щільна, темна кров з вузькими порами тканин і широким просвітом судин є причиною утворення меланхолійного темпераменту.