Стилі сімейного виховання в повній та неповній сім’ї

                                                         

ДНІПРОПЕТРОВСЬКий університет 

ім. Альфреда Нобеля 

КАФЕДРА праКТИЧної ПСИХОЛОГІЇ 
 
 

 
 
 

КУРСОВА РОБОТА 
 

    на  тему______________________________________________

    ____________________________________________________ 

 
 
 
 
 
 

Дніпропетровськ – 2011 
 
 

                                             ЗМІСТ 

 
 
 
 

                                                       ВСТУП 

     Міцна і щаслива сім’я – основа міцної держави, соціального, економічного розвитку суспільства, народження та виховання здорового покоління людей, які складатимуть майбутнє нашого суспільства. Реформи, що проводились в Україні протягом 90-х рр., не обминули сім’ю, і неоднозначно відбились на ній, призвели до значних змін її життєдіяльності. Багато сімей внаслідок краху традиційної з боку держави підтримки, не змогли пристосуватись до нових соціально-економічних умов. Становлення нових для країни ринкових відносин спричинило глибоку диференціацію доходів сімей, їх масове зубожіння, а також погіршення стану здоров’я людей, зменшення середньої тривалості життя, зниження якості інтелектуального потенціалу населення. Сім’я, її нові економічні, політичні та громадські статуси, система принципово нових взаємин між подружжям, перебувають на стадії формування, що дезорганізує життя сімей, негативно позначається на  стабільності шлюбів, руйнує усталені морально-етичні норми і традиції. Посилюється конфліктність в сім’ї – між подружжям, батьками і дітьми як наслідок їх економічної, правової і моральної незахищеності. Знижується роль сім’ї у соціалізації й вихованні дітей.

      Сім'я  – це заснована на шлюбі або кровній спорідненості мала група, члени якої пов'язані спільністю побуту, взаємною моральною відповідальністю та взаємодопомогою; в ній виробляються сукупність норм і зразків поведінки, що регламентують взаємодію між подружжям, батьками та дітьми, дітей між собою.                 Сімейне виховання – більш-менш усвідомлювані зусилля, що робляться старшими членами сім'ї, спрямовані на те, щоб молодші члени сім'ї відповідали наявним у старших уявленням про те, якою повинна бути і стати дитина. Сім'я, будучи  першим і найбільш значущим фактором соціалізації дитини, являє собою систему соціальних відносин, заснованих, в першу чергу, на кровну спорідненість її членів і обумовлених спільністю побуту, взаємною моральною відповідальністю і взаємодопомогою, що і характеризує її як певну соціальну ситуацію розвитку. Значущість сім'ї як провідного чинника соціалізації обумовлюється її впливом на формування особистості дитини, у тому числі його потреб, мотиваційної сфери, системи відносин до себе і оточуючих людей. Сім'я формує інтелектуальні та емоційні основи особистості, дає дитині перші уявлення про життя в суспільстві, про добро і зло, вводить у світ цінностей, які визнаються і реалізуються даної родиною в її повсякденному житті. Зрештою, в сім'ї формуються основні моральні уявлення і моральні принципи. Таким чином, кожна окрема сім'я являє собою певну систему соціальних відносин, якість яких і обумовлює ту чи іншу соціальну ситуацію розвитку дитини в сім'ї.

     Однією  з кризових соціальних ситуацій розвитку є і неповна сім'я, в першу  чергу, в силу переважання негативних результуючих впливів на особистісний та соціальний розвиток дитини.

     Традиційно  неповною визнається сім'я, в якій тільки один з батьків проживає з дітьми, та виконує постійні сімейні функції та обов'язки.

     Для повноцінного розвитку особистості  дитини в родині мають складатися сприятливі умови, які безпосередньо залежать від сформованих в сім'ї дитячо-батьківських відносин. З одного боку, головною характеристикою батьківського ставлення є любов, яка визначає довіру до дитини, радість і задоволення від спілкування з ним, прагнення до його захисту та безпеки. З іншого - батьківське ставлення характеризується вимогливістю і контролем. У цьому конфлікті полягає одна з найсильніших протиріч дитячо-батьківських стосунків у сім'ї.

     Проблемами  розвитку сім’ї, шляхами удосконалення  її існування займалося чимало вчених як у нас на Україні, так і у  цілому світі. Основні теоретичні та методологічні напрями цієї проблеми відображені у працях А. Макаренка, В. Сухомлинського, Р. Скульського, І. Беха, Т. Алєксєєнко, В. Гапонова та ін. Питання дитячо-батьківських відносин, розглядалися А.І. Захаровим, B.C. Мухіною та ін. Проте і на сьогодні дана проблема потребує подальшого вивчення.

     Об’єкт  дослідження: сімейне виховання як психолого-педагогічний феномен.

     Предмет дослідження: особливості стилю сімейного виховання в повних та неповних сім’ях.

     Мета  дослідження: виявити особливості стилю сімейного виховання в повній та неповній сім’ї.

     Згідно  мети було поставлено такі завдання:

1. Обґрунтувати теоретичні засади сучасного сімейного виховання.
2. Виявити стилі сімейного виховання та їх особливості в повній та неповній сім’ї.

     Базисом аналізу впливу стилю виховання в повних і неповних сім'ях послужили фундаментальні науково-теоретичні принципи і підходи до вивчення проблеми, розроблені в працях А. Н. Леонтьєва, С. Л. Рубінштейна, Б.М. Теплова, Д. Б. Ельконіна, В. В. Давидова та ін. вітчизняних психологів.

     Теоретична  значущість дослідження полягає в тому, що в ньому здійснено аналіз сучасних проблем сімейного виховання; розкрито особливості виховання дитини в повній і неповній сім’ї; виявлено наявність різних стилів сімейного виховання в повних та неповних сім’ях.

     Практична значущість дослідження: отримані на підставі теоретичного аналізу матеріали щодо сучасних проблем сімейного виховання, особливостей виховання дитини в повній і неповній сім’ї та стилів сімейного виховання у досліджуваних сім’ях можуть бути використані під час підготовки майбутніх психологів, проведення сімейного консультування, для роботи практичних сімейних психологів.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Розділ 1 Теоретичні засади сучасного сімейного виховання  

                                  1.1.  Сім'я як чинник виховання

      
          Сімейне виховання – усвідомлювані зусилля, що робляться старшими членами сім'ї, які спрямовані на те, щоб молодші члени сім'ї відповідали наявним у старших уявленням про те, якою повинна бути і стати дитина, підліток, юнак.  

     На думку Л.М. Фрідман, сімейне виховання – це система виховання та освіти, що складається в умовах конкретної сім’ї та силами батьків і родичів.

          Зміст, характер і результати сімейного виховання залежать від ряду характеристик сім'ї, в першу чергу, від тих особистісних ресурсів, які в ній є.

     Особистісні ресурси, з одного боку, визначаються складом сім'ї (наявність обох батьків  або одного з них, старших братів і сестер, близьких родичів, включених в сімейне життя, бабусь, дідусів, тіток, дядьків та ін.), а з іншого (і головним чином), такими характеристиками старших членів сім'ї, як стан здоров'я, характер, рівень і вид освіти, індивідуальні інтереси, смаки, ціннісні орієнтації, соціальні установки, рівень домагань та ін.

          Одна з найважливіших характеристик – ставлення старших до молодших і до їхнього виховання як до своїх безумовних життєвих цінностей, від чого залежить міра їх участі у вихованні. Наявні в родині особистісні ресурси можуть доповнюватися в певні періоди залученням до виховання няні, репетиторів і домашніх вчителів, гувернерів.

     Особистісні ресурси, зокрема рівень освіти старших  членів сім'ї, їх соціальний статус, ціннісні орієнтації, рівень домагань, впливають на цілі і стиль сімейного виховання.

     Цілі  виховання в сім'ї можуть бути дуже різними за спектром, змістом і за характером: За змістом цілі можуть бути суто інструментальними, спрямованими на досягнення конкретних результатів, або доповнюватися певними духовно-ціннісними складовими.

          Перше, що характеризує сім'ю як фактор виховання, це її виховне середовище, в якій природно організується життя і діяльність дитини. Відомо, що людина вже з дитячого віку розвивається як істота соціальна, для якої середовище є не тільки умовою, але й джерелом розвитку.

         На думку А. Н. Леонтьєва взаємодія дитини із середовищем, і насамперед із соціальним середовищем, засвоєння нею "створеної людством культурою" відіграють першочергову роль у її психічному розвитку, становлення її як особистості.       

          Сімейна середовище, будучи для дитини першої культурної нішею, багатогранна, вона включає в себе соціально-поведінковий, інформаційне оточення дитини. Батьки в більшій чи меншій мірі створюють середовище виховання (наприклад, забезпечують гігієнічні умови, повноцінне харчування; набувають відповідні іграшки, книги, кімнатні рослини, акваріум та інші засоби виховання; дбають про позитивні приклади та зразки поведінки). Від того, як організована середовище виховання, залежать методи впливу на дитину, їх ефективність для  її розвитку.

     Уміння  батьків надати цільову спрямованість  тієї чи іншої соціальної ситуації перетворює її в педагогічну ситуацію, коли фактором виховання стає буквально  все: інтер'єр приміщення, розташування предметів, ставлення до них, події  сімейного життя, традиції та звичаї та багато іншого.

     Як  вважає А.В. Петровський, «продумане виховне середовище, олюднене домашнє середовище – це багатюща їжа для розвитку почуттів, думок, поведінки дитини. Соціальні цінності й атмосфера сім'ї визначають, чи стане вона виховної середовищем, ареною саморозвитку і самореалізації дитини» [14, c. 73-74].

     До  найважливіших принципів сучасного  сімейного виховання дослідники відносять:

     Принцип цілеспрямованості. Виховання як педагогічне явище характеризується наявністю соціально-культурного орієнтира, який являє собою й ідеал виховної діяльності, і її передбачуваний результат.

     Принцип науковості. Протягом століть домашнє  виховання ґрунтувалося на життєвих уявленнях, здоровий глузд, традиції та звичаї, які передаються з покоління в покоління [18, c. 217-220].

          Принцип гуманізму, поваги до особистості дитини. Суть цього принципу полягає в тому, що батьки повинні приймати дитину як даність, такою, якою вона є з усіма особливостями, специфічними рисами, смаками, звичками безвідносно до яких би то не було зовнішнім еталонам, нормам, параметрам і оцінками. Не завжди дитина відповідає тим ідеальним уявленнями про неї, що склалися у свідомості її батьків. Але необхідно визнати самобутність, унікальність і цінність особистості дитини на даний момент її розвитку. А це значить прийняти її індивідуальну своєрідність і право проявляти своє "Я" на тому рівні, якою з допомогою батьків вона досягла.