Проблема свідомості у вітчизняній психології

Процес самопізнання необхідно поєднаний з різноманітними переживаннями, які в подальшому також узагальнюються в емоційно-ціннісне відношення особистості до себе [18, с.89]. Таким чином, емоційно-ціннісне відношення особистості виступає в якості другого компонента, що утворює самосвідомість. В ньому відображається власне ставлення особистості до того, що вона пізнає, розуміє, «відкриває» стосовно самої себе.

Емоційно-ціннісне відношення особистості до себе виникає на основі переживань, включених в раціональні моменти самосвідомості. В той же час переживання є необхідною умовою існування емоційно-ціннісного відношення особистості до себе, оскільки саме через них усвідомлюється ціннісний смисл для особистості власних різноманітних відношень до себе [18, с.111].

В переживанні відображається суб’єктивне відношення особистості до знаущих для неї об’єктивних явищ. Якщо у відношенні свідомості при орієнтації на світ об’єктів і явищ переживання виступає як мотиваційно-особистісний його  план, що зумовлює специфічну спрямованість і вибірковість діяльності особистості, то переживання в якості компонента самосвідомості виступає як ще більш внутрішнє явище психіки, оскільки в ньому відображається власне відношення до цього особистісно-мотиваційному плану свідомості, тобто воно опосередковується реальним контекстом життя особистості  через особистісно-мотиваційний план свідомості.

Переживання, що входять до складу самосвідомості, виникають перш за все у зв’язку з найрізноманітнішими знаннями особистості про себе, отриманими в процесі її діяльності, спілкуванні.

Результати інтегративної роботи у сфері самопізнання, з одного боку, і у сфері емоційно-ціннісного відношення – з іншої, об’єднуються в особливе утворення самосвідомості особистості – її самооцінку. Згідно з І.І.Чесноковою, основна функція самооцінки в психічному житті особистості полягає в тому, що вона виступає необхідною внутрішньою умовою регуляції поведінки і діяльності.

Завершальною ланкою процесу самосвідомості Чеснокова І.І. називає саморегулювання особистістю складних психічних актів, що входять до складу діяльності і поведінки. Під саморегулюванням поведінки розуміється така форма регуляції поведінки, яка припускає момент включеності до нього результатів самопізнання і емоційно-ціннісного відношення до себе. Діяльність, поведінка, спілкування становлять основу і змістовної сторони самосвідомості, і функціональних можливостей самосвідомості.  Ці моменти самосвідомості знаходять свій своєрідний «вихід» в регулюванні поведінки, діяльності, завдяки чому відбувається самореалізація особистості. Таким чином, саморегулювання можна розглядати як зовнішній прояв самосвідомості особистості.

На думку І.І.Чеснокової,  виділення структурних складових самосвідомості, якими виступають самопізнання, емоційно-ціннісне відношення до себе і самореглювання поведінки особистості, відстеження генезису цих складових дає можливість «зрозуміти тенденції і особливості розвитку самосвідомості, реальні форми її прояву і роль в життєдіяльності особистості» [18, с.143]

Розробкою проблеми самосвідомості також займався В.Столін [14]. Самосвідомість розглядаєтсья як така, що належить цілісному суб’єкту і слугує йому для організації його власної діяльності, його взаємовідношень з навколишніми і його спілкування з ними. Вплив структур  самосвідомості на діяльність людини може бути виражений у їх мотивуючій функції, структури самосвідомості і відповідні процеси можуть брати участь у цілеутворенні. Самосвідомість може детермінувати відношення до соціального оточення суб’єкта, впливати на розвиток особистості чи виступати в формі самоконтролю.  

Столін визначає рівневу будову самосвідомості, причому кожний рівень має складну структуру, що відображає різноманітні процеси, модальності «Я», механізми самосвідомості.

Рівні самосвідомості необхідно пов’язуються з формами відношень з дійсністю, якими володіє людина як організм, як соціальний індивід і як особистість.  Рівень організмічної активності людини розгортається в системі організм-середовище, рівень активності людини як соціального індивіда передбачає її детермінованість соціальною діяльністю, в яку включений індивід, а активність особистості передбачає внутрішню активність по «зшиванню швів» між різними діяльностями людини.

Співвідносячи різні процеси самосвідомості з рівнями активності людини як організму, індивіда і особистості, В.В.Столін відзначає, що процеси «самовиділення і прийняття себе в розрахунок» в перцептивних і рухових актах мають важливе значення в формах активності  організму. Для розвитку самосвідомості людини як соціального індивіда є характерним: прийняття точки зору іншого на себе, ідентифікація з батьками, засвоєння стандартів виконання дій і формування самооцінки, набуття самоідентичності в рамках сімейних відношень і відношень з однолітками, формування статевої ідентичності, а пізніше і професіональної ідентичності, становлення самоконтролю тощо. Я-образ (сприйняття себе) формується на основі порівняння себе з іншими. Самосвідомість особистості характеризується виявленням своєї соціальної цінності і сенсу свого буття, формування і зміна уявлень про своє майбутнє, минуле і теперішнє [18, c.93]. Таким чином, на рівні особистості людина здатна розуміти і переживати своє Я, розуміє найближчі можливості свого розвитку як особистості. 

Відповідно до виділених рівнів самосвідомості В.В.Столін розрізняє і одиниці самосвідомості. На рівні органічної самосвідомості така одиниця має сенсорно-перцептивну природу, на рівні індивідної самосвідомості – представляє собою оцінку себе, що сприймається, іншими людьми і відповідну самооцінку, свою вікову, статеву і соціальну ідентичність, на рівні особистісної самосвідомості такою одиницею є конфліктний смисл [18, с.270]. Конфліктний смисл «Я» відображає зіткнення різних життєвих відношень суб’єкта, його мотивів і діяльностей. Вчинки суб’єкта, зумовлюючи таке зіткнення, призводять до утворення суперечливого ставлення до себе. В свою чергу, смисл  «Я»» запускає подальшу роботу самосвідомості, що проходить в когнітивних і емоційних сферах. З цього робиться висновок, що «одиниця самосвідомості (конфліктний смисл «Я») – це не лише частина змісту самосвідомості, це процес, внутрішній рух» [там же, с.116].

Таким чином, самосвідомість особистості, за В.В.Століним, є результатом діяльностей і міжособистісних спілкувань особистості і в свою чергу стає фактором, що визначає спілкування і діяльність.

Отже, був проведений аналіз концепцій самосвідомості І.І.Чеснокової та В.В. Століна як одних з найбільш значущих у вітчизняній психології.       І.І. Чесноковою було проаналізоване питання про становлення самосвідомості в контексті загальної проблеми особистості, а В.В.Столін розглядав самосвідомість як рівневу структуру, що детермінується формами відношення з дійсністю людини. Можемо побачити, що ці теорії є досить конструктивними та ґрунтовними, однак питання самосвідомості, так само як і свідомості, досі не можна вважати вирішеним.

Цілепокладаюча свідомість в працях Ю.М.Швалба

Одним з представників вітчизняної психології, хто намагався вирішити проблему свідомості у психології, є Ю.М.Швалб [16,17]. На його думку, проблема відсутності цілісної теорії свідомості в психології полягає в тому, що в більшості підходів робиться спроба «вписування» нових моделей свідомості в попередні парадигмальні рамки загальної психології. Ю.М.Швалб вважає, що для загальнопсихологічної теорії сама свідомість має виступати в якості граничної рамки, - мається на увазі необхідність і можливість побудови свідомість-центрованої психології [16 ,c.22].

Завданням, що ставив перед собою Ю.М.Швалб у своїх теоретичних дослідженнях, було побудування моделі цілепокладаючої свідомості [16, с.3]

Одним з постулатів підходу Ю.М.Швалба, яким він керується при створенні моделі свідомості, є ствердження про те, що свідомість є інстанцією, що відображає світ, і, одночасно, породжує його. Відображення і породження є двома основними функціями свідомості, або відношеннями, що пов’язують свідомість людини і світ. [16,с.23]

Вихідною антитезою відображуючої свідомості вважається відношення Свідомість-Світ, де Світ представляється індивіду в своїх окремих і фрагментарних формах – Ситуаціях.

З точки зору Ситуації, весь зміст свідомості є ніщо інше, як відображення сукупності життєвих ситуацій індивіда. З точки зору Свідомості, ситуація є ніщо інше, як умови існування, структуровані у відповідності до змісту уявлень свідомості.

І Ситуація, і Свідомість підкоряються, на думку Ю.М.Швалба[17,с.24], принципу організованостіщо передбачає структурованість елементів, їх відносну внутрішню несуперечливість, функціональну цілісність і просторово-часову обмеженість.

Вихідною антитезою породжуючої свідомості є відношення: Свідомість – Культура.

З точки зору Культури, всі форми свідомості (індивідуальної, групової) є кінцевим продуктом трансляції культури. Якщо ті чи інші форми культури ніяк не виявлені і не транслюються, тобто не включаються в живі діяльонсті реальних людей, то ці форми стають «мертвими» компонентами культури. І Культура, і Свідомість існують за загальними принципами виразності і трансльованості [17, с.27].

Ю.М.Швалб припускає, що теоретична модель свідомості може будуватися як двохшарова, тобто такак, що складається з двух окремих моделей: моделі породжуючої свідомості і моделі відображуючої свідомості [17,с.27].

Говорячи про модель породжуючого відношення свідомості, Ю.М.Швалб наголошує на тому, що опосередковуючою ланкою в системі відношень Свідомість – Культура виступає Діяльність. За Ю.М. Швалбом, для свідомість-центрованої психології виявляється універсальним способом вираження змістів свідомості в формах культури і, в той же час, механізмом перетворення форм культури в універсалії змістів свідомості [17, с.28]

Цілепокладання виступає психологічною умовою і початковою ланкою розгортання діяльності, але при цьому не є психічним процесом в традиційному розумінні[17, с.30].

Результатом діяльності є деякий смисловий об’єкт (опредмечений смисл), який характеризується деякою новизною, культуродоцільністю виразної форми, осмисленістю ідеї і відчужуваністю від суб’єкта. Смисловий об’єкт набуває культурного значення лише якщо він стає предметом особливих дій інших людей, - предметом оцінювання.

Отже, загальна послідовність руху від свідомості до культури може бути виражена наступним чином: зміст свідомості (ідея, замисел) – цілепокладання – предметно-перетворююча діяльність – смисловий об’єкт – оцінювання – культурне означування – елемент культури [c.30].

Універсальним соціокультурним механізмом «переведення» форм культури в змісти свідомості ввважаються всі форми навчальної діяльності [17, c.31].

Ю.М.Швалб робить висновок, що породжуючим потенціалом можуть володіти лише ті змісти свідомості, які відтворюються в самій же свідомості через механізм навчальної діяльності [17, c.33-34].

В базовій моделі відображуючого відношення свідомості Свідомість і Ситуація пов’язані через ціледоцільну поведінку, що виступає опосередковуючою ланкою при русі від ситуації до свідомості і від свідомості до ситуації.

За Ю.М.Швалбом, для свідомість-спрямованої психології ціледоцільна поведінка виявляється універсальним способом структурування і регуляції ситуації, і, в той же час, механізмом перетворення ситуативних конструктів образи-зразки буденної свідомості [17, с.34].

Якщо ми розглядаємо рух змістів від свідомості до ситуації, то опосередковуючою ланкою виступатимуть всі форми організаційно-регуляторної поведінки, що забезпечують трансформації ситуації у відповідності з уявленннями свідомості. А якщо розглядатимемо рух від ситуації до свідомості, то опосередковуючою ланкою будуть виступати всі форми адаптивної поведінки, що забезпечують прийняття індивідом ситуації [17, с.34-35].

Ю.М.Швалбом визначено наявність трьох типів продуктів свідомості, що відповідають критеріям інтенціональності , виразності і транслювальності: символ і міф; схема і модель; живий образ і метафора. Символ і міф виникають як результат здатності до осягнення світу. Схема і модель є результатом реалізації конструктивної здатності. Образ і метафора є результат породжуючої здатності [17, c.16-17].

Ю.М.Швалб співвідносить ці здатності визначеними психічними функціями: здатність до осягнення - зі спогляданням, конструктивна здатність співвідноситься з мисленням, а породжуюча здатність – з продуктивною уявою.

Таким чином, свідомість розглядається як перетікання трьох взаємопов’язаних процесів: Споглядання – Мислення – Уява.

Цікавими є погляди Ю.М. Швалба стосовно самосвідомості [17, с.79-80].

За Швалбом Ю.М.,самосвідомість виникає в умовах рефлексивного відображенні базових процесів свідомості на свої власні продукти [17, с.80].

Споглядання символів і міфів в індивідуальній свідомості призводить до осягнення їх вищого смислу. Фактично це вищий рівень самовизначення особистості, рефлексивне самовизначення особистості.Осягнення смислу власних символів і міфів є встановленням власного символу віри.

В мисленні утворюються норми і правила (схеми), за якими повинно здійснюватися «правильне» мислення. Мислення про мислення є нічим іншим, ніж методологічна рефлексія, продуктом якої є логіка.

Образи уяви створюють спеицфічну «вторинну» реальність, що є абсолютною можливістю по відношенню до первинної реальності – буття. Коли ж самі образи стають об’єктами, з приводу яких розгортається процес продуктивної уяви, то ми отримуємо абсолютну можливість буття образів. Саме звернення уяви на образи і метафори є функція художньої рефлексії, і в ній виникає те, що можна назвати «чистим мистецтвом».

Таким чином, в структурі цілепокладаючої свідомості Ю.М.Швалб [17, с.80-81] виділяє три шари:

1.      Породжуючий, утворений здатностями до осягнення, конструюваня і породження, які реалізуються в процесах споглядання, мислення і уяви. Ці базові процеси і їх продукти виступають підставами для трьох форм цілепокладання: самовизначення особистості, задачі і смисла.

2.      Інтерпретаційний, утворений шістьма функціями, що виникають при зверненні кожного базового процесу на продукти інших базових процесів. Вони попарно додаткові і забезпечують внутрішню зв’язність і цілісність свідомостію

3.      Рефлексивний шар. Утворений базовими психічними процесами при їх оберненні на свої власні продукти. Таким чином, видіялється три типи рефлексії: самовизначальна рефлексія, методологічна рефлексія і художньа рефлексія. Їх продукти складають площину самосвідомості, що виступає в ролі вищої регулятивної інстанції як по відношенню до самої свідомості, так  і по відношенню до життєдіяльності особистості.

Отже, Ю.М.Швалб тісно пов’язуває поняття свідомості з діяльністю і розглядає свідомість у системі відношень Ситуація – Свідомість – Культура; він визначає структуру свідомості за допомогою психологічних процесів, які могли б забезпечити вказані відношення свідомості до ситуацій, до культури, до поведінки і діяльності. Така теорія орієнтована на побудову концепції цілепокладання з опорою на парадигматику свідомості. Новизна цієї теорії полягає у спробі вивести питання свідомості за межі діяльнісного підходу, який досі залишається домінуючим для більшості психологічних досліджень, і у прагненні побудувати свідомість-центровану психологію.