Проблема свідомості у вітчизняній психології

3

Вступ

Акутальність проблеми. Проблема свідомості – одна з вічних філософських проблем. Необхідність вивчення свідомості в природничо науковій методології зумовила виникнення психології в її сучасному статусі. Фундаментальність значення категорії свідомості в психології відображає основоположну роль психологічного фактору в розумінні, і, можливо, в регуляції біологічної і соціальної еволюції життя на певних його етапах. Практично з кожним роком з’являються нові принципіальні теоретичні і методологічні схеми аналізу і опису свідомості як загальнопсихологічного предмету. Однак досі в психології немає чіткого і одностайного визначення категорії свідомості.

Проблема свідомості пов’язана з необхідністю побудови відповідного до неї специфічного методологічного підходу, якого досі немає як в закордонній, так і у вітчизняній психології. Неспроможність спроб знайти такий підхід є системотвірною кризи теоретичної психології

Складність дослідження феномену свідомості полягає у тому, що явища свідомості, як правило, майже не підкоряються емпіричному дослідженню. Однак існування свідомості – головний і безумовний факт, і одне з основних  завдань психології як науки – підкорити аналізу стани і змісти свідомості.

Мета дослідження – розглянути філософський бік питання свідомості, описати і проаналізувати концепції свідомості в класичній вітчизняній психології, розглянути питання самосвідомості у вітчизняній психології, а також більш сучасні теорії свідомості вітчизняної психології.

Практичне значення дослядження.Розгляд цих аспектів теорії свідомості, представлених у роботі, може допомогти у подальшому розвитку проблеми свідомості.

І.Свідомість як проблема

І.1.Проблема буття і свідомості. Філософські уявлення про  свідомість

Людська свідомість – це складний феномен; вона багатомірна і багатоаспектна. Питання про природу свідомості виходить з основного питання філософії, що співвідносить категорії мислення і природи, матеріального і ідеального, буття та свідомості.  Свідомість виступає як специфічно людська форма регуляції взаємодіїї людини з дійсністю, притаманний лише людині ідеальний спосіб відтворення буття. Стосовно буття свідомість передусім характеризується  своєю пізнавальною функцією – функцією побудови образу світу, який несе в собі ступінь освоєння людиною буття.

Про значущість питання про природу образу світу свідчить поділ філософії на матеріалістичну (що визначає первинність буття) та ідеалістичну (що визначає первинність свідомості). Матеріалістична філософія прагне з’ясувати сутність, особливості, природу та походження явища. Ідеалістична – констатує те, що свідомість унікальний феномен, але залишає поза увагою з’ясування її сутності, природу та походження.

Вперше проблема ідеального була порушена Платоном. Він звернув увагу на існування надприродної субстанції – ідеї, що панує над людиною і диктує їй способи поведінки. Німецька класична філософія (Кант, Гегель, Фіхте, Шеллінг, Гуссерль[цит. з 7]), продовжуюючи ідеалістичний напрямок, вважала ідеальними всезагальні ідеї: причинно-наслідкові відношення, час і простір, математичні істини, поняття логіки, естетики, норми моралі й права.

За Гегелем, ці ідеї є проявом «об’єктивного духу», незалежного від людини, вони становлять культуру народу і через неї визначають життя людини. Саме розглядові цієї проблеми Гегель присвятив свою працю “Феноменологія духу”.

Під свідомістю феноменологія розуміє “чисту” свідомість, абстрактну, відірвану від людини, незалежну від неї. Гуссерль [цит. з 7] вважав, наприклад, що свідомість є саме таким унікальним феноменом, незалежним від людини і її суспільного середовища. Однак при цьому поза увагою феноменології залишаються такі важливі питання, як: що таке свідомість, що вона відображає, яке її походження, генезис, біологічні та соціальні передумови тощо.

За ідеалістичними теоріями ХХ століття, ідальну природу мають суспільні цінності, значення мови (Карнап, Уорф) [цит. з 7].

Згідно з дуалізмом у світі завжди існували дві самостійні субстанції — матерія і свідомість, незалежні одна від одної. Свідомість, як і матерія, є вічною, вона не виникала і не народжувалась. Відповідно відпадала й необхідність вирішення питання про її походження.

Близькою до дуалістичного трактування свідомості є концепція французького філософа, вченого і богослова П'єра Тейяра де Шардена. Він вважав, що в земній матерії була замкнута деяка маса елементарної свідомості, психічної енергії. Отже, свідомість так само первісна, як і матерія. Тому не слід дивуватися, що вона пробилась на світ із темряви підсвідомості. Ніхто, у тому числі й наші предки, не помітив появи розуму на землі, "людина увійшла у світ безшумно". Свідомість виникла "між двома індивідами": на "точковому рівні" відбулася деяка "мутація від нуля до всього". Тому конкретний механізм розуму, свідомості, на думку Тейяра де Шардена, осягнути неможливо.

Є ще, власне, релігійна точка зору на проблему свідомості, в основі якої лежить уявлення про божественне походження останньої: “свідомість дав людині Бог”. Красномовним у цьому зв’язку є висловлювання Папи Івана Павла ІІ, котрий наголосив, що “еволюція людини – це щось більше ніж гіпотеза... Тіло людини земного походження. Творінням Господа є не людське тіло, а людський дух”.

Значний крок у розумінні природи свідомості здійснює матеріалізм XVII—XVIII ст. (Ламетрі, Юм, Фейєрбах [цит. з 7]). Він відкидає ідеалістичні та дуалістичні уявлення про свідомість, розглядає її як пізнавальний образ, як відображення світу в мозку людини, як функцію особливим чином організованої матерії. Матеріалісти завжди шукали спільність, єдність між явищами свідомості і об'єктивним світом. Вони намагались духовне вивести із матеріального як первісного, визначального щодо свідомості. Ідеальне розглядається як властивість психіки конкретної людини, як суб’єктивний образ об’єктивного світу, що пов’язувався з роботою мозку. Загальні ідеї тлумачились як форма існування ідеального. Такий погляд має місце і в сучасній матеріалістичній концепції, для якої ідеальне є суб’єктивною реальністю, якісно відмінною від реальності об’єктивної. За змістом це відображення об’єктивної реальності, за способом існування – свідомість. Функціонує ідеальне завдяки здатності людини оперувати інформацією, тобто знаннями про світ. Матеріальними носіями ідеального вважаються нейрофізіологічні коди мозку [цит. з 7].

Отже, у цій концепції ідеальне ототожнюється зі свідомістю і розглядається як залежне від роботи мозку. Проте це перешкоджає розумінню  природи свідомості, яку також доведеться пояснювати з посиланням на нейрофізіологічні механізми мозку. Таким чином, психогностична проблема зводиться до психофізіологічної; рівень індивіда – до рівня організму. Проте сама свідомість є власне людською формою психіки, і її аналіз потребує засобів, відповідних рівневі, до якого вона належить. Тому її слід співвіднести з категорією ідеального, попередньо уточнивши змість останньої.

Питання про зв’язок психічного з матеріальним, про залежність психічного від матеріальних умов – це питання не тільки про пізнаваність, а й про керованість психічних процесів [9]. Таким чином, відповідь на це питання не лише дає знання про природу психічного, особливості його породження й функціонування, а й  дає змогу оволодіти  психічними явищами, керувати ними.

Як і поняття психіки, поняття свідомості пройшло складний шлях розвитку, мало різні трактування в різних авторів, проте досі ні в психології, ні в філософії немає єдиної теорії, яка б розкривала таємницю свідомості. Фундаментальне значення категорії свідомості в психології, філософії, для гуманітарних наук в цілому є безсумнівним. Ця фундаментальність відображає основоположну роль в розумінні і, можливо, в регуляції біологічної та соціальної еволюції життя на певних її етапах. Однак не варто забувати, що вихідним матеріалом для всіх планів дослідження свідомості є психологічний факт належності його людському індивіду, як вищого утворення  в людській психіці, як вищої властивості людської особистості [11]. З цього можна зробити висновок, що найбільша роль у вирішенні проблеми свідомості відводиться психології, як науці, що вивчає психіку людини.

2)Свідомість як предмет психологічного аналізу.

Необхідність вивчення свідомості в природньо науковій методології зумовила виникнення психології в її сучасному статусі. У витоків цієї нової, наукової психології стоїть французький філософ  Рене Декарт [цит. з 6]. В його ідеях  міститься той основний  постулат, з якого стала виходити психологія кінця ХІХ ст., - постулат, що стверджує, що перше, що людина виявляє в собі, - це її власна свідомість. Вільгельм Вундт, засновник якісно нового етапу розвитку психології, стверджував, що «психологія повинна вивчати стани свідомості, їх зв’язок і відношення, щоб знайти, врешті-решт, закономірності, що керують цими відношеннями» [5, с.7]. Так, «нова психологія», під впливом ідей Декарта, зробила своїм предметом свідомість.

Тим не менш, мусимо визнати, що таємниця людської свідомості так і не була розкрита. В історії сучасної психології, на жаль,надзивчайно мало конструктивних ідей і підходів до дослідження і опису свідомості як окремого психологічного феномену.

Важливе значення для розвитку уявлень про свідомість мала так звана психологія  свідомості, представниками якої були Вільгельм Вундт, Уільям Джемс, Франц Брентано, а також Едуард Бредфорд Тітченер. Представників цього психологічного напрямку більше цікавило, що і як відбувається всередині свідомості, а не побудова моделі власне свідомості.Предметом психології свідомості були усвідомлювані явища. Психологія свідомості не представляла собою цілісного підходу, скоріше вона була конгломератом декількох парадигм дослідження, що об’єднані спільним предметом і узгодженням в погляді на психологію як на науку про «безпосередній досвід». 

Уільям Джемс [7]був представником функціональної психології свідомості. Цей напрямок психології оголосив предметом психологічного дослідження фунції психічних процесів, свідомості в поведінці, в пристосуванні до середовища, до практичних ситуацій. За Джемсом, свідомість – це не структура, а процес (динамічне ціле).

Джемс [6]використовував метафору «потік свідомості», яка фіксувала динамічність психічних явищ.  На його думку, «свідомість особистості полягає  в усвідомленні потоку думки, в якому кожна частина в якості суб’єкта пам’ятає попереднє, знає відомі цим частинам об’єкти, зосереджує на деяких з них свої турботи як на своїй особистісній, і привласнює останній всі інші елементи пізнання».

Було виділено такі властивості свідомості:

1) кожний «стан свідомості» прагне бути частиною особистої свідомості;

2) в межах особистої свідомості її стани змінні;

3) будь-яка особиста свідомість представляє безперервну послідовність відчуттів;

4)деякі об’єкти свідомість сприймає охоче, інші відкидає і взагалі весь час робить між ними вибір.

У.Джемс виділяв два види станів свідомості: стійкі і мінливі.Свідомість порівнюється з життям пташки,її польотом: періоди спокійного ширяння в повітрі (стійкі стани) межуються з помахами крил (мінливі стани).

Свідомість уявляється як пристосувальний акт, що створений природою для виживання в змінних умовах. Свідомість, за У.Джемсом, не площинна картинка, а певний змінний, безперервний потік функціональних актів, зупинити який можна тільки виходячи з законів короткочасної пам’яті. Виконуючи фунцію пристосування, свідомість долає труднощі адаптації, коли запасу реакцій (рефлексів, навичок і звичок) недостатньо: фільтрує стимули, відбирає з них значущі, співставляє їх між собою і регулює поведінку індивіда. Будучи особистісно відокремленою, індивідуальна свідомість складає основу особистості як «емпірично даного агрегату об’єктивно пізнаваних речей».

Основними авторами структурної психології свідомості є Вільгельм Вундт, Едуард Бредфорд Тітченер. За В.Вундтом, головне завдання психології – експериментальне дослідження структури свідомості, аналіз її станів та змістів.  Поняття структури передбачає елементи і їх зв’язок, тому зусилля структурної школи були спрямовані на пошук вихідних складових психіки (що ототожнювалась зі свідомістю) і засобів їх структурування.

Методом структурної психології слугує аналітична інтроспекція – опис переживань в категоріях елементів свідомості.Елементами свідомості вважаються відчуття, уявлення і почуття. Опис всіх видів почуттів здійснюється в рамках трьох параметрів:

      задовлення – незадоволення;

      напруги-розрядки;

      збудження – заспокоєння.

Спираючись на результати своїх дослідів з метрономом, В.Вундт здійснює опис властивостей свідомості:

1)Обмеженість. Таким чином, свідомість вміщує обмежену кількість окремих простих вражень. Об’єм свідомості, за В.Вундтом, може дорівнювати від 16 до 40 елементів.

2)Неоднорідність. В «полі свідомості» можна виділити 2 області: центральна, найбільш яскрава і чітка область – «поле уваги», або «фокус свідомості»; за її межами знаходиться область смутної, нечіткої свідомості – «периферія свідомості».

3)Ритмічність. Окремі елементи свідомості мають тенденцію до утворення груп елементів, пов’язаних між собою. Це може бути мимовільно або керовано увагою. За рахунок групування об’єм уваги і  свідомості можуть змінюватись.

Основними процесами психіки, результатом творчого синтезу яких  і виступає свідомість, вважаються:

      процес безпосереднього відображення об’єктивної дійсності органами чуттів (перцепції),що фактично є  процесом входження якого-небудь змісту в поле свідомості;

      процес аперцепції, в результаті якої відбувається малих одиниць свідомості у великі, здійснюється організація одиниць більш високого порядку, утворення осмислених і впорядкованих сукупностей психічних елементів.

В деяких галузях психології (фізіологічна психологія) теорія Вундта досі використовується.

Таким чином, в психології свідомості був здійснений  опис загальної картини і властивостей свідомості: багатоманітності її змістів, динаміки, ритмічності, неоднорідності її поля, виміру її об’єму тощо. Однак явища свідомості вивчалися лише в описовому аспекті. До того ж, представники психології свідомості обмежувались таким вузьким колом явищ, як зміст і стан свідомості. Свідомість виступала лише як умова перетікання психічних процесів. Ідея розкладання психіки на найпростіші елементи виявилась помилковою і в результаті завела  психологію у глухий кут. Також мала значення обмеженість методу інтроспекції. Однак мусимо визнати, що психологія того періоду описала багато важливих властивостей і феноменів свідомості, що призвели до постановки багатьох досі  значущих проблем. Були задані перші наукові метафори свідомості, тому можна говорити про позитивний вплив цієї психологічної школи на розвиток теорії свідомості.

Дещо інша точка зору стосовно свідомості у представників французької соціологічної школи (Дюркгейм, Хальбвакс та ін.[цит. з 6]) Психологічна без’якісність свідомості тут зберігається, але свідомість розуміється як площина, на яку проектуються поняття, концепти, що складають зміст суспільної свідомості. Цим свідомість ототожнюється зі знанням: свідомість - продукт спілкування знань.