Проблема свідомості у вітчизняній психології

Спочатку Лєонтьєв ввів дихотомію Об’єктивний Світ – Діяльність, де саме Діяльність протистоїть природньому і стихійному, а слідом за цим ввін ввоить дихотомію Діяльність –Свідомість [цит. з 16].

Саму діяльність О.М.Лєонтьєв розглядає як те, що одночасно належить об’єктивному світу і світу суб’єктивного, свідомості, тобто, є принципіально двоїстим. Саме таке місце діяльності дозволило О.М.Лєонтьєву побудувати трьохрівневу модель: мотив-діяльність, мета – дія, операція – умови, де ліва частина кожної пари належить світу суб’єкта, а права – об’єкту.

За рахунок цих двох розрізнень він отримує і змісти свідомості, що структуруються самою діяльністю, і генезис свідомості, що визначається характером становлення і наступного оволодіння діяльністю. О.М.Лєонтьєв послідовно намагається вивести свідомість з діяльності.

Поняття мети О.М.Лєонтьєв переносить в свою психологічну теорію як одну з найважливіших категорій. Сама свідомість вводиться в структуру психічного через поняття мети. Провівши якнайглибший аналіз філогенетичного розвитку психічного, О.М.Лєонтьєв показує, що виникнення свідомості пов’язано з розділенням цілісних поведінкових актів на окремі взаємопов’язані дії різних людей [9].

Процес розвитку  свідомості початково виникає  в системі об’єктивних відношень, в якій відбувається перехід предметного змісту діяльності на її продукт. Діяльність вистпуає не просто виразником і переносником психічного образу суб’єкта. В продукті закарбовується не образ, а саме діяльність з її предметним змістом. Отже, психічний образ виявляється початково віднесеним до зовнішньої по відношенню до суб’єкта реальності, він не проектується в неї, а «вичерпується» суб’єктом з неї. Але для реалізації процесу виникнення і розвитку свідомості недостатньо лише представлення продукту діяльності перед суб’єктом, цей продукт має постати перед суб’єктом в формі об’єкта пізнання, тобто ідеально. Таке перетворення відбувається завдяки функціонуванню мови, що є результатом діяльності і засобом спілкування між собою учасників виробництва. Мова несе  в своїх значеннях той чи інший предметний зміст, що повністю позбавлений своєї матеріальності.   Таким чином, знак і його значення стають, за О.М.Лєонтьєвим, першою твірною свідомості.

Однак свідомість відображає не лише об’єктивні характеристики предметного світу, змісти свідомості так само можуть мати суб’єктний і суб’єктивний характер. Це питання вирішується Лєонтьєвим за рахунок розгортання вихідної схеми.

З одного боку, він показує, що перетворення раніше цілісних поведінкових актів на систему послідовних дій призводить до певних  надзвичайно важливих психологічних наслідків. Виконання окремої дії, що не має безпосереднього біологічного значення для суб’єкта, може стати значущім лише при її співвіднесенні з потребами індивіда і очікуваним результатом всієї колективної діяльності. Отже, індивід має визначити для себе не лише зміст своєї мети, а і смисл мети і дії, що виконується. Виходячи з цього, О.М.Лєонтьєв вводить розрізнення двох типів мотивів. Співвіднесення мети дії з власними потребами і змістом діяльності розкривається в смислоутворюючих мотивах, а співвіднесення з колективною доцільністю – в мотивах-стимулах [9].

З іншого боку, колективно-розподілений характер діяльності передбачає наявність закріплених функціональних відмінностей у відношенні різних індивідів до загального процесу і результату діяльності. Відмінність в позиціях по відношенню до загального процесу діяльності задає об’єктивну відмінність в смислі самої діяльності для індивіда. Крім цього, це відображає об’єктивні підстави наступної диференціації типів і видів діяльності і індивідуальної спеціалізації.

Виходячи з цього, А.Н.Лєонтьєв стверджує, що особистісний смисл є «значенням для себе», як усвідомлення свого функціонального місця в структурі колективної діяльності. Тому особистісний смисл   стає, за А.Н.Лєонтьєвим, другою твірною свідомості.

В результаті становлення людини як суб’єкта діяльності, сама людина починає сприймати світ через призму відноешння мета – засіб – результат. Відбуваються фундаментальні зміни будови і особливостей власне перцептивного процесу. Предметний світ втрачає свою безпосередність біологічного зв’язку з вітальними потребами організму і починає відображатися в його об’єктивних, абстрактний і узагальнених властивостях і якостях. Перцептивні процеси стають вищими психічними функціями, які характеризуються довільністю і усвідомленістю. При цьому змінюється не лише процес, а й його продукт – уявлення і образи ситуації, що виникають, стають «чуттєвою тканиною свідомості», що є, за О.М.Лєонтьєвим, третьою твірною свідомості.

Отже, О.М.Лєонтьєв підкреслює, що філогенетично виникнення  свідомості як особливого психічного феномену можливо лише в умовах особливої колективності, а не в індивідуальній психіці. Поза системою відношень і опосередкувань, що виникають в процесі становлення і розвитку суспільства, поза самою суспільною свідомістю існування індивідуальної психіки в формі свідомих явищ неможливо. О.М.Лєонтьєвим виділяє три структурних елементи свідомості: чуттєва тканина свідомості, значення і особистісний смисл. Звернення до діяльності як до властивої людині формі існування дозволяє включити в широкий соціальний контекст вивчення основних психологічних категорій (образ, дія, мотив, відношення, особистість), які утворюють внутрішньо зв’язану систему.

Недоліком концепції Лєонтьєва є те, що свідомість в ній постає лише в функції відображення і повністю втрачає свою активну, породжуючу функцію.

Концепція О.М.Лєонтьєва набула свого розвитку в працях Ф.Е. Василюка і В.П.Зінченка.

Ф.Є. Василюк [2] запропонував модель свідомості у вигляді «психосеміотичного тетраедра» Він доповнює  три твірних свідомості – чуттєву тканинку образу, смисл і значення – дома новими: предметним змістом образу і словом-знаком. В результаті виходить психсеміотичний тетраедр, в якому вищеперераховані компоненти свідомості є вершинами, що з’єднані ребрами. Керівну і об’єднуючу роль в тетраедрі грає чутєва тканина образу, що, знаходячись всередині нього, об’єднує і опосередковує інші твірні. Подальші роздуми автора моделі приводять його до усвідомлення переваг моделі, запропонованої Лєонтьєвим, в порівнянні з моделлю, що прийнята в нейролінгвістичному програмуванні. Компоненти свідомості, виділені О.М.Лєонтьєвим, з не меншим успіхом, ніж уявлення нейролінгвістичного програмування про репрезентативні системи, можуть використовуватися в роботі психотерапевта.

Найбільш розгорнута і обґрунтована сучасна концепція свідомості представлена в роботах  В.П.Зінченка [8]. Активна, породжуюча свідомість береться їм в якості основи життя особистості і вчинку. З самого початку свідомість визнається не менш значущою, ніж діяльність, і весь аналіз зосереджений на їх вхаємодії і взаємозв’язку. «Категорія свідомості, так само як і категорія діяльності, суб’єкта, особистості, належить до числа фундаментальних і разом з тим граничних абстракцій. Завдання будь-якої науки, що претендує на вивчення свідомості, полягає в тому, щоби наповнити її конкретним онтологічним змістом і смислом. Адже свідомість не лише народжується в бутті, не лише відображає, і, отже, містить його в собі... у відображеному чи викривленому світлі, а й творить його» [8, с.17].

Вирішуючи завдання онтологізації свідомості, автори виділяють п’ять функцій свідомості: відображальгу, породжуючу (творчу, креативну), регулятивно-оціночну, рефлексивну  і духовну.Це дозволяє розглядати свідомість як «функціональний орган індивіда», відтворюючи ідеї цілісності. В той же час свідомість постає як складно структурований і композиційно організований об’єкт.

Виділяють чотири компоненти:

а)біодинамічну тканину живого руху і дії;

б) чуттєву тканину образу;

в) значення;

г) смисл.

Вони  утворюють двохрівневу структуру. Нижній рівень отримав назву «буттєвого», і його утворюють біодинамічна тканина разом з чуттєвою тканиною образу. Верхній рівень  - «рефлексивний» - утворений значенням і смислом.

Описуючи особливості функціонування цієї структури, автори вказують, що значення не є чимось однорідним, вони генетично і функціонально пов’язані з іншими компонентами. Окрім того, можливі взаємні трансформації значень і смислів.

Виділяють також три загальних властивості свідомості:

1)доступність спостереження компонентів структури;

2) відносність розділення шарів (рівнів)

3) гетерогенність компонентів структури свідомості.

Якщо говорити про доступніть спостереження компонентів свідомості, то можна виявити певні відмінності  в цій доступності. Спостереження біодинамічної тканини і значення є доступним  сторонньому спостерігачу,  а також різним формам реєстрації та аналізу, в той час як чуттєва тканина і смисл лише частково відкриті для самоспостереження. Сторонній спостерігач може робити висновки про них лише на основі непрямих даних, як-то: поведінка, продукти діяльності, вчинки, звіти про самоспостереження, витончені експериментальні процедури тощо.

Відносність у розділенні шарів (рівнів) свідомості полягає у тому, що рефлексивний шар свідомості одночасно є подійним, буттєвим. В свою чергу, буттєвий шар не лише зазнає впливу рефлексивного, а й сам вихідними формами рефлексії.

Гетерогенність компонентів структури свідомості по суті є наявністю у рефлексивного і буттєвого шарів свідомості спільного культурно-історичного генетичного коду, що закладений в соціальній предметній дії, якій притаманні породжуючі властивості. Саме така гетерогенність і зумовлює деяку спорідненість рефлексивного і буттєвого шарів.

На основі описаної структури свідомості здійснюється і компонування «презентованих свідомості світів»: «Світ ідей, понять, життєвих наукових знань співвідносний зі значенням як твірної рефлексивного шару. Світ продуктивної, предметно-практичної діяльності співвідносний з біодинамічною тканиною руху і дії як твірної буттєвого шару. Нарешті, світ уявлень, уяви, культурних символів і знаків співвідносний з чуттєвою тканиною як наступної твірної буттєвого шару свідомості» [там же, с.32].

Запропонована В.П.Зінченком концепція свідомості є, безумовно, найбільш проробленою в сучасній психології. Окрім того, вона спирається на надзвичайно обширний експериментальний матеріал і є хорошою моделлю, що описує і пояснює багатоманітність психологічних фактів від функціонування зорової системи до актів діяльності. Однак вона містить ряд внутрішніх протиріч і зовнішніх обмежень.

Звертаючи  свою увагу на такі, Ю.М.Швалб [16, с. 19] в першу чергу відзначає, що деклароване «звільнення» свідомості від універсуму діяльності так і не здійснилось. Введення компонента «біодинамічна тканина живої дії і руху» в цьому відношенні нічого не зімінило (хоча в інших аспектах це було дуже важливим моментом), свідомість так і залишилася включеною в діяльність як її фрагмент.

По-друге, Ю.М.Швалб підкреслює, що свідомість залишилась фіксуючо-відображуючою, а не породжуючою інстанцією. «В концепції свідомості міститься явне протиріччя між набором функцій, що приписуються свідомості, і якісними характеристиками структурних елементів. Питання про те, як ця структура забезпечує реалізацію цих фуннкцій, взагалі не розглядався і, на нашу думку, в поданій концепції не може бути вирішений» 

По-третє, є незрозумілими принцип предметного наповнення твірних свідомості.Збенетежує розрив «світу ідей, понять» і «культурних символів і знаків» і їх віднесення до різних твірних.

Розроблюючи концепцію свідомості, В.П.Зінченко постійно стверджує значущість споглядання як того процесу, що протистоїть універсалізму діяльності. Більше того, впродовж ряду років він активно стверджує наявність особливого органу – «ока душі» - і, тим не менш, ні те, ні ніше не потрапило до структури свідомості.

Далі В.П.Зінченко активно підтримує і проводить ідею спонтанності розвитку свідомості, її здатності до миттєвих трансформацій. Однак, власне твірні свідомості є такими, що вони не здатні до спонтанності і трансформацій. В деякому плані виключення складає твірна «смисл»:людина може практично миттєво втратити смисл чого-небудь чи переосмислити що-небудь, однак і цей факт є сумнівним.

Незважаючи на всі критичні зауваження, необхідно визнати, що концепція В.П.Зінченка є певною мірою обґрунтованою і дійсно є спробою вийти за межі діяльнісною парадігми. Безсумнівно, в свідомості має існувати така структура, яка б в своєму власному механізмі функціонування містила б можливість трансформації і спонтанності, тобто виходила за власні межі.

Свідомість і самосвідомість

Усвідомлення людиною світу не зводиться до відображення лише зовнішніх об’єктів. Фокус свідомості може бути спрямований й на самого об’єкта, на його власну діяльність, його внутрішній світ [Трофімов]. Таким чином, феномен самосвідомості полягає у тому, що людина здатна свідомо сприймати і  відноситися не лише до об’єктивної реальності навколо неї, а й до самої себе.

Розробкою питання самосвідомості займалися як закордонні, так і вітчизняні дослідники. Однією з концепцій вітчизняної психології є концепція Чеснокової І.І. [18] . Самосвідомість в психічній діяльності особистості  розглядається як «особливо складний процес опосередкованого пізнання себе, розгорнутий у часі, пов’язаний з рухом від одиничних ситуативних образів через інтеграцію подібних багаточисленних образів в цілісне утворення – в поняття власного Я як суб’єкта, відмінного від інших суб’єктів»[Чеснокова, с.89].

За Чесноковою І.І., самосвідомість виявляється в нерозривній єдності своїх окремих зовнішніх процесів, якими є:

      самопізннаня;

      емоційно-ціннісне відношення особистості до себе;

      регуляція поведінки особистості.

Самопізнання розглядається як початкова ланка і основа існування і проявлу самосвідомості. Воно відбувається шляхом опосередкованого пізнання: в процесі взаємодії з зовнішнім світом людина пізнає його, а разом з цим пізнає і себе.

За І.І. Чесноковою, самопізнання як і будь-яка інша форма пізнання не призводить до кінцевого, абсолютно завершеного знання,  і людина в якості об’єкта пізнання є невичерпною. Відносність знань людини про себе зумовлена постійними змінами у часі реальних умов життєдіяльності і самої людини.

Умовно процес самопізнання можна розділити на два основних  рівні:

1.      Самопізнання через різні форми співвіднесення самого себе з іншими людьми. Внутрішніми прийомами такого самопізнання є самосприймання і самоспостереження.

2.      Самоаналіз і самоосмислення, що включаються в самопізнання на його більш чи менш зрілих стадіях. Співвіднесення знань про себе відбувається не в рамках «Я і інша людина», а в рамках «Я і Я», коли людина вже оперує  готовими знаннями про себе, певною мірою сформованими, отриманими в різний час і в різних ситуаціях.

Основна складність самопізнання полягає у тому, що в ньому  суб’єкт пізнання  є одночасно і об’єктом пізнання.