Проблема свідомості у вітчизняній психології

В західній психології впродовж всього ХХ століття переважаючим поглядом на свідомість був і залишається підхід З.Фрейда [цит. з ]. Він був першим, хто намагався побудувати не філософську, а власне психологічну теорію свідомості в рамках теорії психоаналізу. Для нього базовим є протиставлення Біологічного (природнього) і Соціального в житті людини. Між цими двома началами і розміщується Свідомість.

Згідно з метапсихологічною теорією З.Фрейда, свідомість є функцією визначеної системи – Сприймання-Свідомість. Ця система знаходиться на периферії психічного апарату і приймає інформацію з зовнішнього та внутрішнього світу, а це, в свою чергу, означає, що задоволення-незадоволення виникає одночасно з оживленням мнесичних слідів.

За такого способу ідеалізації свідомість має бути двоїстою, і Фрейд вводить поняття «его» і «супер-его». Взаємодія цих двох компонентів свідомості визначає те, що буде витіснено в сферу несвідомого, а що, навпаки, буде актуалізовано і раціоналізовано.Фактично вся теорія – це обговрення тих механізмів, за якими будується взаємодія біологічного і соціального посередництвом свідомості.

З.Фрейд [9]задав задав принципіально нову психологічну метафору свідомості і психіки в цілому. Згідно з цією метафорою, психіку можна уявити як систему сполучених посудин, чи, точніше, як систему «ящиків», з’єднаних напівпроникними мембранами.

Надзвичайно важливою змістовною, фактично методологічною частиною теорії є ствердження, що психіка і свідомість не можуть бути представлені як недиференційовані цілісності. Лише завдяки наявності функціонально різних «ящиків» виникає напруга між ними як структурними компонентами, що і викликає рух і перетворення різних змістів.

При всій змістовній критиці психоаналізу «ящикова» метафора свідомості не просто збереглась, вона стала мало не єдиною в психології ХХ-го століття.

Однак в теорії З. Фрейда спостерігається певна депсихологізація внутрішніх, ідеальних відношень свідомості. Свідомість розуміється як «зв’язана організація психічних процесів». Фрейд виводить проблему свідомості за сферу власне психології: головна інстанція, що, за теорією Фрейда, представляє свідомість, - «над-я», по суті є метапсихічним [6].

В західній психології до проблеми будови свідомості після робіт З.Фрейда фактично більше не повертались, в той час як у вітчизняній психології було здійсненно не одна серйозна спроба побудови цілісних теорій свідомості.

Таким чином, вище описані теорії свідомості не є досконалими і не в змозі вирішити проблему свідомості в психології. Ці теорії, як правило, були обмежені вивченням процесів і явищ на поверхні свідомості і не були здатні проникнути в її внутрішню будову. Труднощі у вивченні свідомості полягають і у виділенні категорії свідомості як власне психологічної. На думку Лєонтьєва, «хоча колишня суб'єктивно-емпірична психологія охоче називала себе наукою про свідомість, насправді вона ніколи не була нею. Свідомість незмінно виступала в психології як щось позаположне, лише як умова перетікання психологічних процесів ... Ідея позаположності свідомості полягає у відомому порівнянні свідомості зі сценою, на якій розігруються події духовного життя. Аби події ці могли відбуватися, потрібна сцена, але сама сцена не приймає участь у них» [6, с. 25]. «Свідомість або розглядалась як атрибут, ясність суб'єктивної представленості психічних образів, переживань (інтроспективна психологія), або його структури постулювали як безпосередня, нееволюціонуюча даність (закони феноменального поля в гештальтпсихології), або взагалі проблематика свідомості виносилася за рамки психологічної науки і покладалася як епіфеномен, ілюзія наївного життєвого досвіду (біхевіоризм)» [6, с. 28].

Отже, для розкриття «таємниці свідомості» недостатньо дослідження поверхневих процесів свідомості, саму свідомість не можна розглядати лише як поле з проеційованими на ньому образами і поняттями, що споглядається суб’єктом. Свідомість потрібно вивчати як продукт становлення праці і суспільних відносин, як особливий внутрішній рух, що породжується рухом людської діяльності. Саме таке завдання стояло перед вітчизняною психологією, і саме цим вона відрізняється від західної психології.

Основні підходи до проблеми свідомості у вітчизняній психології

1)Культурно-історична концепція Л.С. Виготського

У вітчизняній психології фактично першу певною мірою розгорнуту концепцію свідомості ми знаходимо у Л.С.Виготського [3]. Початково Л.С.Виготський намагався «вписати» свідомість в проблему поведінки і її фізіологічних механізмів. Він прагнув ствердити свідомість як справжній предмет психології і, за рахунок цього, відстояти саму психологію як науку. Праці середини 20-х років носили, скоріше, полемічний, ніж конструктивний характер, однак, і в них Л.С.Виготський формулює ряд важливих положень. Розробляючи концепцію цілісних актів поведінки, він намагався розмежувати психічні і психологічні функції: «Інакше кажучи, потрібно запитувати про...біологічне значення не психічних, а психологічних процесів, і тоді нерозв’язна проблема психіки... виявляється вирішуваною» [3]

Хоча початково Л.С.Виготський бачив цю цілісність як «цілісний психофізіологічний процес поведінки» [3, с.141], але згодом «фізіологічна» частина зникла, і на перше місце виступили власне психологічні процеси як цілісності, що об’єднують (співорганізують) систему психічних процесів і функцій, і лише в цій якості забезпечують цілісність поведінки. На цій підставі розробляється ідея психологічних систем і конструюється інструментальний метод. Подальший розвиток концепції свідомості призвело Л.С.Виготського до його структурування через значення і смисл і зумовило проблематику мислення і мовлення як центральну.

За Л.С.Виготським, свідомість – це рефлексія суб’єктом навколишньої дійсності, своєї діяльності, самого себе. "Свідомо те, що передається в якості подразника на інші системи рефлексів і викликає в них відповідь"[ 4, с. 187.] «Свідомість є як би контакт з самим собою» [там же, с.197]. Свідомість є спів-знання («со-знание»), але лише в тому сенсі, що індивідуальна свідомість може існувати лише за наявності суспільної свідомості і мови, що є її реальним субстратом.

Виготський стверджує, що досвід соціальної взаємодії
виступає необхідною умовою формування та розвитку свідомості. Сформульований Виготським, закон культурного розвитку говорить, що «кожна функція в культурному розвитку дитини з'являється на сцені двічі, в двох планах: спершу між людьми як категорія
інтерпсихічна, потім всередині дитини, як категорія інтрапсихічна». Таким чином, положення про соціальну, культурно-історичну природу людської психіки, уявлення про формування вищих психічних функцій шляхом інтеріорізації, «врощування» інтерсуб’єктних відношень в інтрасуб’єктні форми психічного, трактування свідомості як співзнання , що виступає в своїй зовнішній, екстеріорізованій формі як соціальний досвід, як людська культура, спонукали Л.С.Виготського до пошуку молярної одиниці, що дозволяє передавати соціальний досвід від суб’єкта до суб’єкта і привласнювати його. Такою одиницею, пов’язуючою ланкою процесів спілкування і узагальнення, на думку Л.С.Виготського, є значення. Прослідковуючи генезис значення від його найпростіших форм до найбільш розвинутої форми значення – наукового поняття, Л.С.Виготський тим самим досліджує становлення, онтогенез свідомості. Він формується завдяки використанню знаків в якості
психічних знарядь в процесі міжособистісного спілкування.Синонімом усвідомленості для нього виступає системність організації значень, можливість переформулювань змісту висловлювання, вираження одних значень через інші. Тобто, механізм свідомості також розуміється як означування.

Хоча Л.С.Виготський не залишив розгорнутого опису моделі свідомості, однак, саме ця проблема була центральною для його досліджень в 30-ті роки. В першу чергу, Л.С.Виготського цікавило питання онтогенетичного виникнення свідомості. Інструментальний підхід і ідея вищих психічних функцій логічно призвели до висновку, що свідомість саме й виникає в момент виникнення опосередкованих психічних функцій, як той орган, що забезпечує співорганізацію різнорідних елементів. «Свідомість визначає долю системи, як організм – функції» [3, c.157-158]. При цьому потрібно розуміти, шо свідомість знаходиться не всередині вищої психічної функції, а поза нею, як те, що забезпечує цілісність психічного процесу і опосередковуючого знака. Більше того, виникнення і розвиток вищих психічних функцій призводить до необхідності виникнення і нового способу їх співорганізації, що забезпечувала б внутрішню цілісність всього психічного життя людини. Ця фунція співорганізації і є свідомістю. Звідси випливають дві основні характеристики свідомості: цілісності і системності. 

В праці Л.С.Виготського «Мышление и речь» досить чітко сформульована позиція автора з цього питання: «Свідомість розвивається як ціле, змінюючи з кожним новим етапом свою внутрішню будову і зв’язок частин, а не як сума часткових змін, що відбуваються в розвитку кожної окремої функції. Доля кожної функціональної частини в розвитку свідомості залежить від зміни цілого, а не навпаки: “зміна функціональної будови свідомості і складає головний і центральний зміст всього процесу психічного розвитку”[4, с. 215]. І тут виникає ще одна кардинальна проблема – для того, щоб в онтогенезі свідомість могла виконувати свою системоорганізуючу функцію, повинні змінюватися основи (чи способи) роботи власне свідомості.

Суттєвим аспектом онтогенезу свідомості є проблема джерел і механізмів її виникнення. Концепція Л.С.Виготського про перетворення інтерпсихічного в інтрапсихічне добре відома і була покладена в основу величезної кількості експериментальних і теоретичних праць. В той же час, якщо розглядати цей механізм з точки зору проблеми свідомості, то виникає ряд питань і труднощів, пов’язаних з розумінням інтерпсихічного. Сам Л.С.Виготський не говорив про інтеріорізацію як про привласнення предметних значень чи предметних дій. Експлікація ідей Л.С.Виготського про системно-організаційну функцію свідомості довзволяє говорити про те, що інтерпсихічним є спосіб і форма співорганізації поведінки дитини і дорослого. Очевидно, що при такому підході інтерпсихічне може існувати лише як взаємодія, що припускає активність всіх включених до нього суб’єктів.

Таким чином, метою досліджень Л.С.Виготського було розуміння свідомості, її природи, функцій, зв’язку з мовленням, словом тощо. Він стверджував, що всі психічні функції, включаючи свідомість, з’являються в спільній, сукупній дії індивідів. Подальший розвиток культурно-історичної концепції свідомості здійснювався,  в основному, за лініям уточнення законів формування і функціонування окремих психічних функцій. Ідея цілісних психологічних процесів була на довгий час забута. Впродовж наступних 50-ти років теорія свідомості розроблялась в рамках діяльнісного підходу.

2)Діяльнісний підхід у вітчизняній психології

У радянській психології склалося загальноприйняте розуміння свідомості як вищої форми психіки, що виникла в людському суспільстві у зв'язку з колективною працею, спілкуванням людей, мовою і мовленням. Цей принцип викладений у роботах С. Л. Рубінштейна, О. М. Леонтьєва [9;12;13]та ін. Сутність свідомості прийнято бачити в здатності людини до абстрактного вербального мислення, знаряддям і засобом якого є мова, що виникла в людському суспільстві, до пізнання на цій основі законів природи і суспільства. Абстрактне мовне мислення у багатьох працях розглядається як головна характеристика свідомості, з якою пов'язуються багато інших її особливостей та проявів. Однак загальне розуміння природи свідомості отримує дуже різну конкретизацію у різних авторів радянської психології.

Основні положення теорії свідомості були сформульовані С.Л.Рубінштейном в  30-40-ві роки. За С.Л.Рубінштейном, психічні явища виникають у процесі взаємодії суб’єкта з об’єктивним світом. Зв’язок психічних явищ з об’єктивною реальністю детермінує їх виникнення, фактично цей зв’язок і є основою існування психічних явищ.  На думку С.Л.Рубінштейна, свідомість за своїм смислом та сутністю полягає в усвідомленні чогось, що лежить поза її межами. Свідомість пов’язана з виділенням із життя і безпосереднього переживання рефлексії навколишній світ та на самого себе. Таким чином, свідомість завжди передбачає відношення суб’єкта до об’єктивної діяльності.

С .Л.Рубінштейн стверджує, що розвиток свідомості у людини невідривно пов’язаний з виникненням суспільно-трудової діяльності. Саме трудова діяльність змінює реальне відношення людини до навколишнього середовища, і власне розвиток цієї діяльності і зумовлює всі специфічні особливост людської психіки. Впливаючи на природу, людина почала виділяти себе з неї і усвідомлювати своє відношення до навколишнього світу та інших людей. Шляхом посередництва свого відношення до інших людей людина стала все більш свідомо відноситися і до самої себе, своєї діяльності; сама діяльність людини ставала більш свідомою, все більше піддавалась регулюванню у відповідності до поставленої мети.

Слідом за працею в процесі спільної трудової діяльності виникає мовлення, що стає найсуттєвішим стимулом розвитку людського мозку і свідомості. Завдяки мовленню індивідуальна свідомість людини збагачується результатами суспільного досвіду.

С.Л.Рубінштейн наголошує на тому, що психічна діяльність людини не обмежується свідомістю. Функцією свідомості, як і психічного взагалі, він називає «регуляцію» поведінки, приведення її у відповідності до потреб людей і об’єктивних умов, в яких вона – поведінка – здійснюється.

  В структурі свідомості було виділено два компоненти. З одного боку, свідомість визначалась через пізнавальну функцію, але лише як відображення дійсності. «Свідомість – це усвідомлення буття...Свідомість, теоретична свідомість людини в її специфічній відмінності від психіки взагалі – це убраний в форму слова, тобто такий, що має ту саму будову, що  і мовлення, опосередкований суспільними відношеннями пізнавальний снаряд, включений в буття і звернений на нього» [12, с.149].

З іншого боку, виділяється «практична свідомість», яка є відношенням індивіда до буття. «Свідомість – це не лише відображення, а й відношення, не лише пізнання, а й оцінка»[12, с.23].

В основних визначеннях С.Л.Рубінштейна можна помітити певні внутрішні протиріччя. Фактично першу складову свідомості – відображення – він звів до мовленнєвого мислення, а друга складова – відношення – виражена в «життєво значущих переживаннях», взагалі не вміщується в рамки свідомості. Однак в праці «Человек и мир» була представлена зовсім інша концепція свідомості і людини в цілому. С.Л.Рубінштенй виділяє чотири типи відношень людини до світу: пізнавальне, естетичне, етичне і дієве. По відношенню до естетичного і етичного вводиться принципіально новий елемент в структурі свідомості – споглядання, що розглядається в функції дієвого об’єкта.

Етичне відношення виводиться з естетичного і визначається як «одухотворення», що протистоїть утилітарно-прагматичному і цільовому. «Елемент споглядання, сприймання того, що є насправді... є основою етичного відношення однієї людини до іншої. Основою цього відношення є не використання людини як засобу для досягнення тієї чи іншої мети, а визнання її існування як такого» [12, с.349].

Таким чином, С.Л.Рубінштейн виділяє три структурні елементи свідомості: пізнання, що здійснюється через мовленнєве мислення; споглядання, що визначає осягнення світу; дію, що виражається через систему знань і уявлень. Надзвичайно вижливим є ще один «поворот» в цій концепції свідомості. С.Л.Рубінштейн виділяє два шари свідомості через спосіб існування людини. «Перший – життя, що не  виходить за межі безпосередніх зв’язків, в яких живе людина... Тут людина вся всередині життя, будь-яке його відношення – це відношення до окремих явищ, але не до життя в цілому... Другий спосіб існування пов’язаний з появою рефлексїі» [12, с. 351]. Це розрізнення  буденного і рефлексивного шарів чи типів свідомості в поєднанні з трьома структурними компонентами утворює складну композиційну схему. Однак вона опиняється відірваною від системи  мотивів і емоцій, а також від власне вольової поведінки особистості. Частково це пояснюється тим, що сам Л.С. Рубінштейн описав лише призначення структурних елементів свідомості, але не дав картини їх функціонування. На жаль, ця концепція свідомості не була сприйнята і осмислена у вітчизняній психології.

Широкого розповсюдження і визнання набула концепція свідомості О.М.Лєонтьєва. Його погляди на проблему свідомості багато в чому продовжують лінію Л.С.Виготського. А.Н.Лєонтьєв вважає, що свідомість в усій її безпосередньості – це картина світу, що відкривається суб’єкту; картина, в яку включений і сам суб’єкт, і його діїі та стани.  

О.М.Лєонтьєв здійснив спробу розкриття принципу цілісності свідомості на основі ідей марксистської філософії про центрально значення діяльності в розвитку людини і суспільства. Згідно з положеннями марксизму, свідомість представляє собою якісно нову форму психіки і вперше виникає у людини в процесі становлення праці і суспільних відношень. Таким чином, свідомість початково є суспільним продуктом.