Направленность личности

                                                            ЗМІСТ 
 

     ВСТУП………………………………………………………………………………4

     РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ВИЯВЛЕННЯ  СПРЯМОВАНОСТІ ОСОБИСТОСТІ………………………………………………..…. 6

     1.1.Сучасні  психологічні теорії, підходи до  визначення проблеми спрямованості  особистості……………………………………………………………….6

     1.2. Психологічні особливості зарубіжного  досвіду вивчення проблеми спрямованості  особистості……………………………………………………………...10

     1.3. Поняття й сутність спрямованості особистості, основні складові спрямованості…………………………………………………………………………….14

     РОЗДІЛ 2.  ЕКСПЕРЕМЕНТАЛЬНІ ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ СПРЯМОВАНОСТІ ОСОБИСТОСТІ…………………………………………………..18

      2.1. Орієнтаційна анкета на визначення  спрямованості особистості Б.  Баса...18

     2.2. Методика «ціносні орієнтації»  М. Рокіча…………………………………..19

     ВИСНОВКИ……………………………………………………………………….23

     СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………………...25

     ДОДАТКИ…………………………………………………………………………27                         
 
 
 
 
 
 

                                                       ВСТУП 
 

     Актуальність  даної теми полягає в тому, що і сьогодні питання про спрямованість особистості, її потребах, мотивах, інтересах недарма ставиться на перше місце. Замислюючись над особливостями свого внутрішнього світу, ми вільно або мимоволі прагнемо усвідомити свої потреби й бажання, свої здатності й характер.

     Спрямованість особистості - це сукупність стійких  мотивів, поглядів, переконань, потреб й устремлінь, що орієнтують людину на певні поводження й діяльність, досягнення щодо складних життєвих цілей.

     Спрямованість особистості розглядається представниками різних  напрямків у психології, кожен з яких найповніше розкриває  певний аспект або складник цього  феномену. Так, у працях О.М.Леонтьєва зосереджено увагу на виконанні  функції спрямованості смислоутворювальним мотивом, у С.Л. Рубінштейна – динамічною тенденцією,  у В.М. М’ясищева – домінуючою тенденцією, у Н.Прангішвілі – динамічною організацією, у З.Фрейда головну роль виконує забезпечення особистісної сили “Я”, в індивідуальній психології А.Адлера – незадоволене прагнення переваги, в аналітичній психології К.Г.Юнга – формування трансцендентної функції в несвідомому, в екзистенціальної психології, зокрема у В. Франкла, – це усвідомлення цінностей людського існування і пошук сенсу індівідуального життя, у структурному психоаналізі Ж.Лакана – стан людини, що передує кризі уявлюваної ідентичності “Я”,  у А.Маслоу – тенденція самоактуалізації. 

     Метою цієї курсової роботи є розгляд теоретичної суті і методології вивчення спрямованості особистості. Показати необхідність і вигоди у визначенні спрямованості особистості. Розглянути основні принципи і методики визначення спрямованості особистості, зупинитися на їх суті.

     Об'єктом  дослідження є вивчення спрямованості особистості.

     Предметом дослідження є спрямованість особистості як сукупність різних мотивів, поглядів, ціносних орієнтацій, потреб, переконань, цілей особистості.

     Завданням роботи є:

     1. Розглянути психологічні теорії, підходи вітчизняних та зарубіжних вчених до визначення проблеми спрямованості особистості.

     2. Розглянути поняття і сутність спрямованості особистості, основні складові спрямованості.

     3.Розглянути експериментально-психологічні методики дослідження                                                                     спрямованості особистості.

     Методи  дослідження – орієнтаційна анкета на визначення спрямованості особистості Б.Баса, методика ціннісні орієнтації М.Рокича.

       Обсяг та структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновку,списку використаних джерел, 2 додатків. В тому числі 33 сторінок, 23 літературних джерел. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                                                         РОЗДІЛ 1

     ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ВИЯВЛЕННЯ СПРЯМОВАННОСТІ ОСОБИСТОСТІ 
 

     1.1 Сучасні психологічні теорії, підходи до визначення проблеми  спрямованості особистості. 
 

      Особистість характеризується спрямованістю — стійкою домінуючою системою мотивів — інтересів, переконань, ідеалів, смаків і т. ін., у яких проявляють себе потреби людини; глибинними значеннєвими структурами ("динамічними значеннєвими системами", по Л. С. Виготському), які обумовлюють її свідомість і поведінку, відносно стійкими до вербальних впливів і які перетворяться в спільній діяльності груп і колективів (принцип діяльнісного опосередкування), ступенем усвідомленості свого відношення до дійсності: відносини по В. Я. Мясіщеву, установки по Д. М. Узнадзе, О. С. Прангішвілі, диспозиції по В. Я. Ядову та ін. Розвинена особистість володіє розвиненою самосвідомістю, що не виключає неусвідомлюваної психічної регуляції деяких важливих сторін активності особистості. Суб'єктивно для індивіда особистість виступає як його Я (образ — Я, Я-концепція), система уявлень про себе, яка визначається індивідом у процесах діяльності та спілкування, забезпечує єдність і тотожність його особистості та визначає себе в самооцінках, у почутті самоповаги, рівні домагань тощо. Образ "Я" являє собою те, яким індивід бачить себе в сьогоденні, у майбутньому, яким він хотів би бути і т. ін. Співвіднесення образу Я з реальними обставинами життя індивіда дозволяє особистості змінити свою поведінку та здійснювати самовиховання. Апеляція до самооцінки та самоповаги особистості є важливим чинником спрямованого впливу на особистість у процесі виховання. Особистість як суб'єкт міжособистісних відносин виявляє себе в трьох репрезентаціях, які утворюють єдність: по-перше, особистість як відносно стійка сукупність інтеріндивідуальних її якостей: симптомо-комплекси психічних властивостей, що утворять її індивідуальність, мотиви, спрямованість особистості (Л. І. Божович); структура характеру особистості, особливості темпераменту, здібності (Б. М. Теплов, В. Д. Небиліцин, В. С. Мерлін та ін.); по-друге, особистість як входження індивіда в простір між-індивідуальних зв'язків, де взаємини та взаємодії, які виникають у групі, можуть трактуватися як носії особистості їхніх учасників. Тим самим переборюється, наприклад, помилкова альтернатива в розумінні міжособистісних взаємовідносин або як феноменів групи, або як феноменів особистості — особистісне виступає як групове, групове — як особистісне (О. В. Петровський); по-третє, особистість як "ідеальна представленість" індивіда в життєдіяльності інших людей, у тому числі й за межами їхньої наявної взаємодії, як результат активно здійснюваних людиною смислових перетворень інтелектуальної та афективно-потребової сфер особистості інших людей (В. О. Петровський), Індивід у своєму розвитку відчуває соціально детерміновану "потребу бути особистістю", тобто реалізовувати себе в життєдіяльності інших людей, продовжуючи своє існування в них, і виявляє "здатність бути особистістю", реалізовану в соціально значущій діяльності. Наявність та особливості "здатності бути особистістю" можуть виявлятися за допомогою методу відображення суб'єктивності. Розвиток особистості здійснюється в умовах соціалізації індивіда і його виховання.

     Розглянемо  основні концептуальні підходи  до визначення особистості та її спрямованості.

     Особистістю є людина, яка має свою позицію, яскраво виражене свідоме ставлення  до життя, світогляд, до якого вона прийшла в результаті тривалої праці.Особистістю є лише та людина, яка ставиться певним чином до оточуючого середовища, свідомо встановлює це своє ставлення так, що воно проявляється в усьому її існуванні” . Загальне визначення особистості дає К. Платонов: „Особистість – це конкретна людина як суб’єкт перетворення світу на основі його пізнання, переживання та ставлення до нього”. І далі: «Особистість – це людина як носій свідомості»[17].

     Соціально-психологічне визначення поняття особистість  пропонує і Н. Коломінський, зазначаючи, що «особистість – це такий індивід, який є суб’єктом життєдіяльності, може усвідомлено виконувати соціальні функції і ролі»[11].

     Аналізуючи  поняття „особистість”, не можемо не згадати концепції  В. Мясищева, який стверджував, що особистість - складне психічне утворення, яке являє собою інтегральний психологічний потенціал, що реалізується в переживаннях і діях. Знання особистості, на думку В. Мясищева, дозволяє передбачити її вірогідні реакції (внутрішні і зовнішні) в певних умовах. Особистість характеризують домінуючі ставлення, переважно до людей, схильності, інтереси, потреби, здатність до зусиль і самовладання; витривалість у труднощах і опір зовнішньому примусу, рівень і характер здібностей і самооцінки; ідейний рівень і характер переконань [16].

     Психологічне  визначення особистості в розгорнутому вигляді дає Л. Божович: „Особистість – це людина, яка досягла певного, досить високого рівня свого психічного розвитку. Найістотніша її характеристика, коли вона справді стає особистістю, полягає в тому, що вона здатна владарювати  над випадковостями і змінювати  обставини життя згідно зі своїми цілями і завданнями; вона здатна також  свідомо управляти собою. Звичайно, ця характеристика стосується розвинутої особистості дорослої людини (і то не кожної!), але формування особистості  починається дуже рано і продовжується протягом усього життя” [3].

     Ознакою людини, завдяки якій вона стає особистістю, повинна бути певна спрямованість, її можна характеризувати саме через  цю якість. В тих чи інших висловлюваннях і найменуваннях спрямованість  у такому сенсі фігурує у багатьох авторів. Як пише А. Леонтьєв, „формування  особистості передбачає розвиток процесу  цілестворення і, відповідно, розвиток дій суб’єкта” [4]. К. Платонов визначає спрямованість особистості як один із компонентів її структури, який включає  в себе кілька пов’язаних ієрархією  форм: нахили, бажання, інтерес, світобачення, переконання. У спрямованості особистості, – підкреслює вчений, - в цілому потрібно розрізняти її рівень, широту, інтенсивність, стійкість та дієвість [17].

     Визначаючи  зміст спрямованості, А. Асмолов  пише: „...спрямованість являє собою  об’ємну описову характеристику структури особистості. Для того, щоб її розкрити, необхідно перейти від принципу аналізу структури особистості за елементами до принципу аналізу за одиницями і вичленити вимоги до одиниць аналізу структури особистості” . У працях Б. Теплова спрямованість особистості розглядається як значима характеристика психології особистості, котра проявляється у її схильності до певної діяльності. Б. Додонов у структурі особистості виокремлює емоційну спрямованість. Він вважає, що емоції виконують основну функцію в характеристиці особистості, і визначає такі типи спрямованості: альтруїстичну, комунікативну, глоричну, праксичну, пугнічну, романтичну, гностичну, естетичну, гедонічну, акзитивну.

     Слід  зупинитися на тому, який психологічний  зміст включає в себе поняття  спрямованості. Так, за своєю генезою  це особливості психіки, котрі виникають  у більшості випадків як результат попередньої роботи мислення [17].

     Спрямованість особистості у багатьох наукових працях розглядається у зв’язку  з провідною діяльністю певної категорії  людей.

     Аналізуючи  праці Л. Божович, доходимо висновку, що спрямованість особистості є  її головним структурним компонентом  як система домінуючих потреб і мотивів, що визначає вибірковість ставлень та активності особистості. Основними  проявами спрямованості є потреби  і мотиви, ціннісні орієнтації, рівень домагань, перспективи й цілі особистості. Л. Божович вказує: Спрямованість особистості є результатом наявності у людини певної структури її мотиваційної сфери. В процесі життя у дитини поступово формуються мотиви, які набувають для неї провідного значення і тим самим підпорядковують собі усі інші мотиви. Наявність стійких домінуючих мотивів поведінки і діяльності дитини і створює спрямованість її особистості”. Розглядаючи стійку структуру поведінки дитини, Л. Божович включає в неї стійку систему відношень, тобто певну систему спонук. Виховання стійких форм поведінки залежить як від правильної організації поведінки дітей, так і від сформованості мотивів, які її забезпечують [3].

     Л. Божович виокремлює такі основні  види ставлень: ставлення до себе; до оточуючих людей; до колективу і  суспільства; ставлення до справи. Цим  основним видам ставлень відповідають види спрямованості, які визначаються трьома групами мотивів: колективістичними, особистісними, діловими [3].

     На  думку Л. Божович, найглибшою, фундаментальною  для моральної характеристики особистості  є характеристика її спрямованості  з точки зору ставлення людини до себе і суспільства. Саме ця спрямованість  надзвичайно суттєва для формування особистості дитини в цілому. Далі, коли спрямованість сформувалась або почала формуватися, вона стає інтегруючою основою усієї психічної діяльності індивіда. Зрозуміло, що якою б не була сильною спрямованість, вона не виводить індивіда за межі його суспільного буття. В спрямованості знаходять своє втілення домінуючі мотиви, тому вона завжди дієва, тобто вміщує в себе прагнення до діяльності, яка завжди розгортається в суспільстві [17].

     Слід  відзначити, що цілі, яких прагне людина, з часом можуть стати її мотивом. А ставши мотивом, вони, у свою чергу, можуть трансформуватися в особистісні  характеристики і якості. Тому таким  важливим є створення моделі гуманістичної  спрямованості, завдяки якій така якість, як гуманізм стане особистісною якістю соціального педагога і допоможе зрозуміти інших людей, допоможе надати ефективну підтримку особистості, що формується. 
 

     1.2. Психологічні особливості зарубіжного досвіду вивчення проблеми спрямованості особистості.

     Окремі  питання теми спрямованості особистості  розглядалися в таких теоріях: психоаналіз  З. Фрейда, індивідуальна теорія особистості  А. Адлера, аналітична психолога К. Юнга, когнітивна психологія Д. Келлі, гештальтпсихологія та інші школи.

     Психоаналіз. Згідно з цією теорією рушійною силою, мотивами поведінки людини в соціумі  є несвідомі біологічні потяги та інстинкти. її засновник, відомий австрійський психолог і психіатр Зиґмунд Фрейд (1856-1939), вважав, що душевний стан людини зумовлюється співвідношенням несвідомого (інстинктів, потягів, імпульсів) і свідомого, яке є результатом впливу соціального  оточення. Боротьба між ними завжди драматична і призводить до конфліктів людини із суспільством.

     З. Фрейд був переконаним біологічним  детерміністом. Він вважав, що всі  прояви людської активності (дії, думки, почуття, прагнення) підпорядковуються  певним законам і детерміновані  могутніми інстинктивними силами, в  особливості сексуальним інстинктом.

     Розвиваючи  вчення Фрейда, швейцарський психолог і психіатр Карл-Густав Юнг (1875-1961) розглядав  особистість як складне структурне явище, що поєднує в собі індивідуальне  несвідоме і колективне несвідоме. Змістом колективного несвідомого  є apxe - наділені енергетичною силою  певні загальні форми уявлень, що у процесі Індивідуального життя  наповнюються особистим емоційним та образним змістом [21].