ПЛАН

ВСТУП

     Ст. 19 Конституції України  вказує: правопорядок в Україні ґрунтується  на тім, що ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено  законодавством. Органи державної влади, місцевого самоврядування, їхні посадові особи  зобов'язані діяти  тільки на підставі, у границях повноважень і способом, які передбачені Конституцією й законами України.

     Тема  правопорядку та законності мною була обрана не випадково, тому що ці поняття  потребують детального вивчення, та відіграють велику роль у сучасному суспільному житті кожного громадянина України. Для дослідження обраної теми були використані джерела сучасного права.

     Актуальність  обраної теми. Стан правової сфери України доби Незалежності характеризується очевидним відставанням необхідних змін і трансформацій від суспільних потреб і, як наслідок, падінням якості правового життя. Наростання кризових явищ виявляє себе у законодавчому регулюванні суспільних відносин, де визначальною стає тенденція падіння авторитету Закону та зниження ефективності правового регулювання. Нові загрози постають у стрімкому зростанні зловживань правом (найбільш цинічним і небезпечним різновидом якого є рейдерство за участю чиновництва і суддів), яке за певними ознаками набуває стану „епідемії” і стрімко підриває „правове здоров’я” суспільства. Порушення права представниками державної влади, елітою вкрай негативно позначаються на економічних, соціальних, духовних показниках стану суспільства і, як тенденція до зростання, становлять велику загрозу для самих підвалин його існування.

     Отже, актуальність теми мого дослідження визначається необхідністю осягнення комплексу теоретичних питань, які характеризують природу, ґенезу, стан і закономірності становлення та розвитку правового порядку в умовах, в яких розгортається правове буття українського суспільства, з’ясування основних шляхів і напрямків, за якими можуть бути успішно вирішені завдання забезпечення правового порядку у контексті трансформаційних процесів, які переживають нині людство та Україна.

     Стан  правового порядку у суспільстві  є показником цивілізованості соціуму, його здатності організовувати свою життєдіяльність на засадах права, реально втілювати у повсякденну практику принципи свободи, справедливості та рівності. Та обставина, що для України немає іншого вектора розвитку, вимагає мобілізації всіх засобів розбудови й удосконалення такої моделі правового упорядкування, яка наближала б її до цивілізаційних стандартів та забезпечувала народу країни гідні умови буття.

     Мета  й завдання дослідження. Основна мета роботи полягала насамперед у розробці теоретичних основ адміністративно-правового дослідження феномена правопорядку як державно-правового явища, дослідженні з позицій адміністративно-правової науки організаційно-правового механізму й принципів формування функціональних структур, форм і методів його забезпечення для обґрунтування конкретних рекомендацій і пропозицій у цій області.

     Для досягнення зазначених цілей були поставлені завдання, що підлягають рішенню в ході дослідження:

     - провести порівняльний аналіз категорій "правопорядок", "громадський порядок", "суспільна безпека", "національна (державна) безпека", сформулювати специфіку їхнього функціонального змісту, структури й цільового призначення для забезпечення життєдіяльності держави, суспільства, особистості;

     - досліджувати можливості й основні напрямки використання адміністративного права в забезпеченні балансу публічних і приватних інтересів у сфері державного керування, забезпечення правопорядку й законності;

     - досліджувати функціональну структуру системи державно-владних інститутів України з погляду забезпечення ними правопорядку й законності в країні;

     - досліджувати специфіку адміністративно-правових форм і методів забезпечення правопорядку;

     - досліджувати правові й соціальні фактори детермінації ефективної організації системи забезпечення правопорядку;

     Об'єкт  і предмет дослідження. Об'єктом дослідження є правопорядок як системний стан соціального життя, пов'язане із правовою впорядкованістю суспільних відносин, що забезпечує реалізацію прав і законних інтересів особистості, суспільства, держави, а також суспільні відносини, пов'язані з його підтримкою й зміцненням. Предметом дослідження є суб'єкти, інститути й механізми, що використовуються державою в процесі формування й підтримки правопорядку, а також державні концепції, наукові розробки й правова практика в цій області.

     Методологічною  основою дослідження  стали принципи пізнання соціальних і правових явищ (у тому числі ідей, теорій) у їхньому історичному розвитку, взаємозв'язку й взаємозумовленості з погляду теорії й практики, історії й сучасності, співвідношення общецивилизационных і регіональних особливостей. Особливе значення мав системний підхід до досліджуваних об'єктів і реалізація методологічних принципів міждисциплінарного правового дослідження.

     Теоретичною основою дослідження послужили праці вчених, що належать до різних шкіл і напрямків. Автор цієї курсової роботи використовував творчу спадщину відомих полицеистов і державознавців та й опирався на праці наступніх авторів: О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенка, О. Михайленка, Н.В.Панаріной, Решетилової Н.В. 

     Емпіричну базу дослідження склали Конституція  України, чинне законодавство, підзаконні й відомчі нормативно-правові акти, що регламентують різні аспекти забезпечення правопорядку й діяльності правоохоронних органів; зрівняльно-правовий аналіз законодавчих і інших нормативних актів.

     Наукова новизна дослідження полягає в тому, що почата спроба фундаментального теоретичного адміністративно-правового аналізу феномена правопорядку як державно-правового явища, погодженого з перспективами його зміцнення в Україні, забезпеченням балансу публічних і приватних інтересів, надійного захисту прав і законних інтересів особистості від протиправних зазіхань, сваволі й беззаконня. У курсовій роботі використаний підхід до аналізу державно-правовий, соціальних і організаційних детермінант ефективної організації забезпечення правопорядку - з позицій духовного досвіду, культурно-історичних і правових традицій української держави, погоджених із сучасними реаліями становлення й розвитку в Україні інститутів цивільного суспільства, формування передумов правової держави.

     Правопорядок  є важливою, але не єдиною характеристикою  стану громадського життя, від надійності й ефективності забезпечення якого  залежить якість життя суспільства  й конкретної людини. Не менш важливою категорією є поняття "національна (державна) безпека". Діалектичний зв'язок двох розглянутих категорій проявляється, по-перше, у практично співпадаючих предметних сферах і просторово-об'єктових рівнях, по-друге, в участі в їхньому забезпеченні фактично тих самих суб'єктів, по-третє, у неможливості нормального існування соціуму без правопорядку й безпеки. Розходження між цими категоріями складаються, по-перше, у змістовних характеристиках: правопорядок - юридичне оформлення впорядкованості соціального життя, безпека - ступінь і якість її захищеності від реальних і потенційних погроз і негативних впливів зовнішнього середовища, по-друге, у формах і методах забезпечення правопорядку й безпеки, хоча границі між ними часом досить умовні, по-третє, у джерелах виникнення погроз правопорядку й безпеці.

     Механізм  забезпечення правопорядку крім інших  критеріїв повинен відповідати  певним принципам, світоглядним установкам, що дозволяють оцінювати мети, форми  й методи його формування й зміцнення. Серед таких принципів важливе місце належить принципам соціально-моральної оцінки висунутих цілей, принципам правової й моральної оцінки характеру взаємозв'язків між цілями й засобами їхнього досягнення, організаційно-правовим принципам оцінки функціонування органів державної влади й спеціалізованих органів правоохраны.

     Досліджувані  в роботі теоретико-методологічні  проблеми адміністративного права, його предмета й структури, адміністративно-правового  опосередкування публічних і  приватних інтересів у державному керуванні як організаційно-правової форми реалізації виконавчої влади, формування й функціонування системного по своєму змісті механізму забезпечення правопорядку, шляхи й засоби дозволу коллизионных проблем забезпечення правопорядку є фундаментальними в сучасному правознавстві, а їх нове теоретичне осмислення, втілене в авторській концепції міждисциплінарного адміністративно-правового дослідження правопорядку, являють собою новий перспективний науковий напрямок, що виник на стику загальної теорії держави й права, конституційного права, адміністративного права й теории керування в сфері забезпечення правопорядку.

     Практична значимість дослідження полягає в тому, що висновки, що втримуються в ньому, і пропозиції можуть бути використані в науково-дослідній діяльності при аналізі сучасного стану й перспектив розвитку адміністративного права, процесів формування й зміцнення правопорядку, при підготовці лекційних курсів, проведенні семінарських і практичних занять по загальній теорії права й держави, конституційному праву, адміністративному праву, адміністративної діяльності органів внутрішніх справ, основам управління в органах внутрішніх справ, прокурорському нагляду.

     Структура курсової роботи. Курсова робота складається із введення, трьох пунктів, що поєднують у собі підпункти, висновку й списку літератури.  

1. ПОНЯТТЯ ПРАВОПОРЯДКУ

     Наслідком законності є встановлення у суспільному  житті правопорядку. Правопорядок - це стан впорядкованості, організованості суспільних відносин, який складається за умов законності¹.

     Показником  стану правопорядку є дотримання і виконання правових норм, правильне  їхнє застосування. Тобто, правопорядок можна розглядати, як суму, яка складається  з правомірної поведінки кожного  окремого суб'єкта правовідносин. І  чим менше у суспільстві допускається випадків неправомірної поведінки, тобто вчиняється правопорушень, тим міцнішим є правопорядок.

     Розуміння права як функціонуючої комунікативної системи пов'язується з визначенням  його мети - створення такого суспільного порядку, суб'єкти якого задовольняють власні інтереси шляхом реалізації суб'єктивних прав та обов'язків. Суспільний порядок при цьому розуміється як система суспільних відносин, заснована на сукупності соціальних норм як засобів їх упорядкування і розвитку. Він забезпечує соціалізацію людини, наділяючи її можливістю спілкуватися за певними правилами з іншими суб'єктами. Багатоаспектність суспільного порядку обумовлює функціонування у його складі різноманітних типів порядку. Невід'ємною частиною суспільного порядку є правопорядок, який у свою чергу є результатом дії права.

     Незважаючи  на те, що категорія «правопорядок» достатньо широко використовується у чинному законодавстві, сучасна  наука ще не відпрацювала її єдиного  поняття. Одні автори визначають правопорядок як різновид суспільного порядку, що утворюється під впливом права, інші характеризують його яку засновану на праві та законності організацію суспільного життя чи як об'єктивно обумовлений стан соціального життя, що характеризується внутрішньою узгодженістю та урегульованістю системи ___________________

     1. Матеріали сайту Інтернет www.franko.lviv.ua/faculty/pravo/atg/rozdil_25.doc

правових  відносин. Найбільш відомий дослідник  проблем правопорядку академік В. Борисов визначає правопорядок як об'єктивно зумовлений стан соціального життя, що характеризується внутрішньою узгодженістю та впорядкованістю системи правових зв'язків. Л. Морозова характеризує цю категорію як засноване на праві упорядкування суспільних відносин, що є результатом здійснення принципів законності та відображається у правомірній поведінці їх учасників. Проф. О. Скакун характеризує законність як стан правової упорядкованості системи суспільних відносин, що складається в умовах реалізації законності.

     Правопорядок - це правовий стан суспільних відносин, що забезпечує їх стабільність, упорядкованість та охорону шляхом фактичної реалізації правових норм і вимог законності.

     Правовий  порядок кожного суспільства  розкривається через його ознаки, принципи, функції, зміст, форму, структуру.

     Основні ознаки правопорядку:

     1) закладається в правових нормах  у процесі правотворчості;

     2) спирається на принцип верховенства  права і панування закону в  галузі правових відносин;

     3) встановлюється в результаті реалізації правових норм, тобто здійснення законності у діяльності з реалізації права;

     4) створює сприятливі умови для  здіснення суб'єктивних прав;

     5) припускає своєчасне і повне  виконання всіма суб'єктами юридичних  обов'язків;

     6) вимагає невідворотності юридичної відповідальності для кожного, хто вчинив правопорушення;

     7) встановлює сувору громадську  дисципліну;