Тенденції зміни довіри українського населення до інститутів влади

     Вплив  причин,  пов`язаних  з  особливостями  політичних  партій,  що  були утворені в Україні від початку 1990-х  років, є більш очевидним. На наш  погляд, головна  причина  полягає  в  тому,  що  громадяни  не  бачить  у  політичних партіях  виразників своїх інтересів. Більшість  громадян вважають що ці інститути  служать  інтересам  фінансових  і  бізнесових  структур (53,7%),  партійних  лідерів (43,1%) чи державної  влади (28,3%).  При цьому частка тих, хто вважає, що партії служать  інтересам  виборців,  зменшилася  з 13,8%  у 2001р.  до 3,8%  наприкінці 2005р. [10, 20]. Відповідно, в цей період найбільше  зросла частка респондентів, які вважають,  що  партії  служать  інтересам  партійних  лідерів (з 30,5%  до 43,1%).  Переважна  більшість  громадян  вважають,  що  українські  політичні  партії  не

виконують свої функції у суспільстві [11, 31].  Можна  припустити,  що  негативне  ставлення  громадян  до  партій  можна  вважати  наслідком  їх  відірваності  від  інтересів  пересічних  громадян,  дуже значного  впливу  фінансово-промислових  груп  на  їх  діяльність («олігархізацію» 

партій), а також  надмірний вплив партійної бюрократії («бюрократизацію» партій).  Іншою  причиною  може  бути  ідеологічна  невиразність  політичних партій,  їх  програмних  документів,  а  також  невідповідність  практичної діяльності ідеологічним засадам.  Так, перед виборами 2006р. серед громадян, які змогли визначити свої  ідейно-політичні  преференції (близько 55%), лише третина  відповіла,  що  в  Україні  існує   політична  партія,  практична  діяльність  якої відповідає  їх  поглядам [10, 20-21].  Наприклад,  серед  прихильників  соціал-демократичного  напряму  лише 13,7%  назвали  представником  цього  напряму СДПУ(о) –  найбільш  чисельну  на  той  час  партію,  що  декларувала  себе  соціал-демократичною [10, 20-21].  

     Оцінюючи  відмінності  між  провідними  політичними  силами  напередодні  дострокових  парламентських  виборів 2007р.  в  їх  передвиборчих  програмах  і практичній  діяльності,  більшість  громадян  засвідчили,  що  у  програмах  такої різниці  майже  немає  або  вона  незначна (відповідно, 24,3%  та 33,9%).  Щодо практичної  діяльності  політичних  сил  такі  оцінки  висловили,  відповідно, 27,2%  і 27,9% опитаних [12].  

       Важливим  чинником,  що  впливає   на  ставлення  громадян  до 

політичних  партій,  є  відповідність  їх  практичної  діяльності  власним 

програмам,  виконання  передвиборних  обіцянок.  Для 60,2%  громадян

відповідність  практичної  діяльності  партії  програмним  положенням  та  заявам  її лідерів є дуже важливою, для 26,5% – скоріше важливою при виборі, за яку партію голосувати.  Цей  чинник  посідає  перше  місце  в  ієрархії  мотивів  голосування  за політичні  партії,  маючи  пріоритет  перед  такими  чинниками,  як  практична діяльність політичної сили  чи особистість її лідера [13]. 

     Разом  з  тим,  громадяни  досить  критично  оцінюють  виконання  провідними політичними  силами  своїх  передвиборних  обіцянок.  Для  партій  і  блоків, представлених у Верховній Раді V-го скликання, найвищий відсоток респондентів, які  вважали, що  певна  політична  сила  повною  мірою  виконує  свої  передвиборні обіцянки, становив лише 6,6%, тоді як частка тих, які вважали, що політичні сили зовсім їх не виконують, коливалася від 38,5% до 54,2% [12].

     Однак, попри таке, очевидно критичне ставлення  до політичних партій,

існує низка  свідчень того, що громадяни сприймають їх та партійну систему  в цілому,  як  невід`ємний  атрибут  політичної  системи,  складову  державно-владного організму.  Про  це  свідчить,  зокрема,  стабільно  високий  рівень  явки  громадян  на виборах  різних  рівнів (в  першу  чергу  –  парламентських),  який  суттєво  не знижувався  і  після  запровадження  пропорційного  елементу  у  виборче  законодавство.  Так,  на парламентських  виборах 1994р.,  які  проводилися  за мажоритарною  системою,  рівень  явки  становив 75,6% [14],  на  виборах 1998  і 2002рр.,  які  відбувалися  за  змішаною  системою –  відповідно, 71,2%  і 69,4%,  на  виборах 2006 і 2007рр., які проводилися вже за повністю пропорційною системою, вона становила, відповідно, 62 і 68% [6].

     Абсолютна  більшість  громадян,  які  брали  участь  у  виборах,  знаходили  «свою»  політичну  силу, могли  визначитись  з  власними  політичними  симпатіями. Так,  частка  виборців,  які  голосували «проти  всіх»  політичних  партій  і  блоків  на виборах 1998р. становила 5,25%, 2002р. – 2,45%, 2006р. – 1,77%,  2007р. – 2,73%.  На запитання, «хто має представляти Ваші інтереси у суспільних процесах в першу  чергу?»  відносна  більшість  опитаних – 26,4%  визначили  політичні  партії. Громадські  організації  та  профспілки (2-3  місця)  обрали  удвічі  менші  частки громадян [15].

     За  даними опитувань, близько третини  громадян  засвідчують, що в країні є політична  сила,  діяльність  якою  вони  вважають  правильною,  і  висловлюють готовність голосувати за неї. Ще понад третини визнають, що в Україні є політичні сили, діяльність яких вони підтримують певною мірою, але якщо з`явиться краща  політична сила – можуть проголосувати  за неї [16]. 

Отже,  є  підстави  стверджувати,  що  думка  громадян  України  стосовно

політичних партій  і партійної системи в цілому, є амбівалентною.  З одного боку, громадяни  розчаровані  нинішнім  станом  партійної  системи, що  відображується  у вкрай  низькій  довірі  до  політичних  партій,  низькому  рівні  членства  в  них  та розчаруванні у пропорційній виборчій системі.  

З  іншого  боку,  партії  де-факто  визнаються  представниками  інтересів 

громадян  на  політичному  рівні (за  відсутності  інших  ефективних  каналів  такого представництва), що виявляється через  стабільно високий рівень участі у виборах, позитивне  голосування  абсолютної   більшості  виборців,  а  також надання партіям пріоритету у представництві своїх інтересів  порівняно з іншими суб`єктами.   Очевидно,  таку  ситуацію  можна  охарактеризувати  як  розчарування  в існуючих партіях,  які  стабільно  присутні у  владі  чи  змагаються  за неї,   тривалий час  є  провідними  акторами  і  на  політичній  арені.  Зважаючи  на  те,  що  саме  ці політичні сили є складовими партійної системи України, а  також з огляду на  інші

чинники (у  першу  чергу,  на  низьку  ефективність  системи  влади,  сформованої  на партійній  основі,  її «кризогенний»  характер,  а  також  високий  рівень  політичної корупції), можна  говорити про кризові явища у  партійній системі України. Проте, їх не слід розглядати як кризу багатопартійності в цілому, скоріше вони є стимулом до певних змін в партійній системі України.   Можливим  напрямом  виходу  з  цієї  ситуації,  за  умов  збереження демократичного політичного режиму  та  європейського вектору розвитку України, бачиться  модернізація  існуючих  політичних  сил  в  напрямі  підвищення  рівня  їх програмно-ідеологічної  орієнтації,  політичної  послідовності  і  відповідальності, демократизації  внутрішньопартійного  життя,  а  також  зменшення  залежності  від

фінансових  донорів,  забезпечення  законності  і  прозорості  партійного

фінансування.  Ці напрями оновлення багато в  чому визначаються особливостями громадської  думки стосовно політичних партій та потребами в їх урахуванні.

     Поруч  з  цим,  в  суспільстві  існує  запит  на  створення  нових  партій,  які  від початку діяльності будуватимуть  їх на нових  засадах, намагаючись уникнути вад, притаманних  вже  існуючим  партійним  структурам.  Президентська  виборча кампанія 2010р. по  суті  стала початком процесу  створення  таких політичних  сил. Зокрема,  власні  політичні  партії  або  громадські  рухи,  які  можуть  стати  основою  таких  партій,  створили  такі  кандидати  в  Президента  України,  як  А.Гриценко, С.Тігіпко,  А.Яценюк.  Ці  кандидати  характеризуються  як  представниками «нової політичної хвилі», яка має змінити нинішню  політичну еліту.   Зважаючи  на  це,  можна  очікувати, що  наступний  етап  розвитку  партійної  системи  характеризуватиметься  конкуренцією  між «старими»  та «новими»

партіями, намаганням останніх завоювати представництво, як мінімум - в органах місцевого самоврядування,  як  максимум – у Верховній Раді.  Якщо  такі  спроби виявляться вдалими, це суттєво вплине на конфігурацію партійної системи України і стане стимулом її подальших змін. 

Таким  чином,  на  підставі  наведених  даних  опитувань  можна  зробити 

висновок, що  українське  суспільство  неоднозначно  ставиться  до  політичних партій.  З  одного  боку,  в  громадській  думці  з  цього  питання  домінують  в цілому негативні оцінки багатопартійності, низькими  є довіра до політичних партій та зацікавленість у членстві в них.  В  той же  час,  партії  сприймаються  як  необхідний  інститут  політичної системи,  про  що  свідчать,  зокрема,  високий  рівень  явки  на  виборах  різних рівнів  та  здатність  більшості  громадян  до  партійно-політичної  само ідентифікації.  Є  також  підстави  стверджувати,  що  провідні  політичні  сили України  виявляють  якщо  не  здатність,  то,  принаймні,  готовність  до сприйняття  обґрунтованих  претензій  суспільства  до  них,  і  до  відпмодифікації.  Розуміння  невдоволення  суспільства  існуючими  політипартіями відображується і в ініціативах щодо створення нових політичн

на нових засадах. Тому  сучасну  ситуацію  з  ставленням  громадян  до  політичних можна  розглядати  як  кризу  певного  етапу  розвитку  партійної  системиУкраїни, проте не кризу багатопартійності в цілому. Можливості для

партійної  системи  України в напрямі  європейських  стандартів  зберіга

важливим чинником такої еволюції виступає громадська думка.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                        Висновки 

     Проведений  аналіз дає можливість виділити універсальні умови виникнення довіри. На думку  сучасних учених, умовами для довіри іншому може стати відчуття безпеки  як незавдання збитку один одному в  результаті прояву довіри. Йдеться  про збиток психологічного порядку  як емоційний, моральний, етичний, хоча він може бути і матеріального  характеру. На сьогодні можна констатувати, що у населення немає відчуття безпеки при прояві довіри до органів  публічного управління.

     Творенню  суспільства в нашій країні як суспільства довірчих відносин заважає  не тільки несправедливий перерозподіл економічних благ і ресурсів, розрив життєвого рівня населення, а  й концентрація політичної влади  в державі в руках фактично двох олігархічних кланів, що конкурують.

Як зазначає М. Головатий, однією із найголовніших  ознак цивілізованої державної влади є її легітимність [18, с. 179], проте зростання рівня довіри громадян до держави до нормального рівня неможливе без запровадження нової філософії державного управління, побудованої на взаємній довірі, відкритому партнерському діалозі між органами публічної влади та громадянським суспільством. Ідеться про делегування частини повноважень суспільним структурам, що дасть змогу перекласти частину відповідальності за прийняття управлінських рішень з органів влади на інститути самоорганізації громадян. Необхідною умовою цього має стати створення ефективних інструментів суспільної експертизи і суспільного контролю дій влади. Все це дасть можливість підвищити рівень управлінських рішень, знизити рівень невиправданих очікувань населення щодо держави, розширити можливості самореалізації громадян.

     Демократичне  державотворення в Україні вимагає  створення і реалізації соціальних програм у найактуальніших сферах життєдіяльності суспільства - охороні  здоров'я, соціальному забезпеченні, освіті, науці тощо. Проте розробка і реалізація цих, безумовно, найважливіших  соціальних програм мають бути підкріплені розробкою й упровадженням механізмів довіри на всіх рівнях соціального управління. Ключовими питаннями тут можуть стати наукова розробка і реалізація: механізмів формування взаємоприйнятної міри і масштабу довірчих відносин у суспільстві і державі, механізмів висування вимог і контролю громадянської відповідальності, механізмів відновлення суспільного авторитету всіх рівнів і гілок влади, механізмів конструктивного соціального партнерства населення, влади і вітчизняного підприємництва (включаючи позитивні зміни громадської думки про роль чесного підприємництва); механізмів трансляції в суспільство базових цінностей національної культури через засоби масової інформації, театр, кінематограф, літературу і мистецтво (девестернізація й реідеологізація патріотизму й відчуття національної гордості) та механізмів підготовки політичної й управлінської еліти у дусі служіння громадському обов'язку.

     Для вдосконалення механізмів формування феномену довіри в контексті демократизації державного управління доцільно порушувати питання про перетворення за чотирма напрямами: організаційна структура управління; методи управління; технологія управління (механізми реалізації функцій влади); ресурсне забезпечення, що потребує подальших наукових досліджень.