Тенденції зміни довіри українського населення до інститутів влади

[ 25 ]

      Вищенаведена  таблиця – дані Центру Разумкова. Як видно з таблиці, динаміка довіри до Кабінету міністрів була і є  досить низькою. Чим це можна пояснити? Ну насамперед в одній країні не може бути досить суттєвою відміннсть між довірою до Президента і Кабміну. Адже Президент переважно цей Кабмін і формує. На мою думку, основною причиною такого низького рівня довіри серед населення є їхній рівень життя. Адже уряд – це все-таки виконавча влада. І населення вважає, що уряд має банально покращувати їхній добробут. Але здебільшого рядовий виборець на собі ніяк не відчуває діяльність певного Кабінету Міністрів чи його зміни на інший. Також основною причиною є невиконання передвиборчих програм. В даному випадку довіра до Президента і уряду є дуже тісно пов’язана. Також тут бачимо тенденцію того, як стрімко починає падати довіра до Кабміну після кількох місяців його функціонування. Фактори цього практично такі самі, як і в випадку з довірою до Президента. [ 8 ] 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

        3.Довіра населення  до політичних  партій 

     Політичні  партії  є  невід’ємним  інститутом  демократичної  політичної системи, ступінь розвиненості якого значною  мірою впливає на розвиток усіх сфер життєдіяльності  суспільства.  Головним,  безпосереднім  засобом  реалізації  такого впливу  є  участь  політичних  партій  у  системі  державної  влади,  однак  крім  цього існують  і інші засоби, які випливають з  багатоманітних функцій політичних партій у демократичному суспільстві [1, 106-112].

     Політичні  партії  є  специфічним  інститутом.  Ця  особливість зумовлюється своєрідним «проміжним»  станом,  в  якому  вони  перебувають.  З  одного  боку, політичні партії можуть бути віднесені до  інститутів  громадянського  суспільства, оскільки  за  своєю  організаційною  формою  вони  є об’єднаннями  громадян, покликаними  узагальнювати,  висловлювати  і  обстоювати  інтереси  різних суспільних  верств.  З  іншого  боку,  політичні  партії,  перемагаючи  на  виборах  чи делегуючи своїх представників до владних інститутів в інший спосіб, беруть участь у реалізації влади і, таким чином, входять до сфери політичних інститутів держави. Таким  чином, «політична  партія  виступає  головною  зв`язуючою  ланкою  між державою і суспільством» [2, 16-17], а «партійна система, або уся сукупність партій суспільства, розміщується між  громадянським  суспільством  і державою, на  стику суспільних і державних інститутів» [1, 102]. Як засвідчує досвід розвинених демократій, партійний принцип формування влади  є  засобом  забезпечення  політичної  відповідальності  останньої  перед суспільством, її відкритості і прозорості. Публічна конкуренція партійних програм дозволяє  суспільству  обрати  оптимальний шлях  розв’язання  наявних проблем  та персоніфікувати  відповідальність  за  його  реалізацію,  підвищує  якість  рішень урядових  інституцій,  а  відтак –  сприяє  підвищенню  ефективності  та  прозорості діяльності влади в цілому, її підзвітності суспільству. Це не означає, що зростання ролі партій у  системі  влади  автоматично  веде  за  собою вирішення усіх проблем функціонування владного механізму. Проте, альтернативні моделі демократії, які б довели  вищу  ефективність  за  партійну  модель,  не  заявили про себе  достатньо переконливо.  

     Процес  становлення  багатопартійності  в Україні  протягом 1990-х – 2000-х  років  характеризувався  поступовим  підвищенням  ролі  політичних  партій  у виробленні та реалізації державної політики, місцевому самоврядуванні. Найбільш очевидними  його  ознаками  стала  еволюція  виборчого  законодавства  та законодавства про політичні  партії, у  т.ч.  законодавче  запровадження  державного фінансування політичних партій. 

     Однак найбільші зміни у місці і  ролі партій в Україні відбулися  після 2004р. Вони пов`язані  з прийняттям  змін до Конституції України,  які набули чинності у повному  обсязі  після  обрання Верховної  Ради України  у  березні 2006р.,  а  такожнового законодавства про парламентські та місцеві вибори на пропорційній основі. Внаслідок  цих  змін  партії  отримали  максимальні  можливості  впливу  на формування  органів  влади  і  самоврядування,  а  відтак –  для  реалізації  власних політичних  програм  на  загальноукраїнському  та місцевому  рівнях. В  той же  час, отримані можливості і повноваження зробили партії головними  суб`єктами політичної  відповідальності  за  результати  діяльності  владних  і  самоврядних інститутів. 

     Готовність  вітчизняних  політичних  партій  до  нової  суспільної  ролі  була  і залишається  дискусійним  питанням.  Зокрема,  у  щорічному  посланні  Президента України  до  Верховної  Ради  за 2003р.  констатувалося: «…партійна  система  в Україні  ще  не  змогла  досягти  належного  ступеню  зрілості.  Маючи  формальні  атрибути, більшість партій характеризуються незначною чисельністю, відсутністю  сталого  електорату  та  стабільних  зв`язків  з  ним,  невиразністю  ідеологічного обличчя  та  слабкістю  організаційної  побудови,  діяльність  багатьох  партій значною мірою підпорядкована  обслуговуванню  потреб  партійних лідерів і функціонерів,  фінансово-промислових  груп,  а  також  певних  прошарків адміністративно-господарського  апарату».  Там же  робилося  застереження, що … «перетворення  партій  в  інструмент  реалізації  інтересів  нечисленних  елітних  груп стає особливо небезпечним для суспільства в умовах переходу до парламентсько-президентської  форми  правління,  що  базується  на  ключовій  ролі  політичних партій» [3, 19].

     Тому  конституційна  та  виборча  реформи  створили  нові  виклики  як  для політиків,  так  і  суспільства  в  цілому. Один  з  таких  викликів  полягає  в  тому,  чи сприймає  суспільство  політичні  партії  в  якості  легітимного  представника  своїх інтересів,  чи  підкріплюється  виняткове  право  партій  на  формування  вищих владних  інститутів  та  більшості  органів  самоврядування  відповідною  суспільною довірою  до  них.  Адже  ефективність  виконання  партіями  своїх  функцій  значною мірою залежить від такої  довіри і підтримки.   Зважаючи  на  згадані  вище  особливості,  ставлення  громадян  до  політичних партій  та  інституту  багатопартійності  в  Україні  може  слугувати  певним індикатором  їх  адекватності  суспільним  потребам,  законодавчо  визначеній  ролі  і своєму  безпосередньому  призначенню.  Зрозуміло, що  громадська  думка  в  цьому 

питанні  не  може  претендувати  на  абсолютну  істину.  Проте  партії  покликані  представляти  інтереси  громадян,  до  них  вони  апелюють  на  виборах  і  від  них отримують  мандат  на  здійснення  влади.  Цілком  закономірно,  що  провідні політичні  сили  України,  особливо  в  період  виборчих  кампаній,  здійснюють моніторинг суспільних настроїв, враховують їх при виробленні політичної стратегії і тактики. Тобто партії здатні «реагувати» на стимули, які  надсилає суспільство як через  вибори,  так  і через результати досліджень  громадської думки.  Тому  аналіз сприйняття  партій  суспільством,  з`ясування  можливих  причин,  що  його

зумовлюють,  є  необхідним  не  лише  для  розуміння  основних  проблем  розвитку партійної  системи  та  вироблення шляхів  їх  розв`язання,  але й  для прогнозування можливих напрямів її подальшої  еволюції. 

Тут  розглядаються різні аспекти ставлення громадян  України до

політичних партій, чинники, які зумовлюють ті чи ті особливості громадської думки,а також їх можливий вплив на подальшу еволюцію вітчизняної партійної системи. 

     Ставлення громадян України до інституту багатопартійності. За даними опитування,  проведеного  у 1994р.,  коли  в  Україні  нараховувалося  вже 35політичних партій, частина яких брала участь у парламентських і місцевих виборах(тобто  багатопартійність  існувала  і  формально,  і  реально), 36,1%  громадянствердно  відповіли  на  питання «Чи  потрібна  Україні  багатопартійна  система».Число противників багатопартійності було дещо меншим – 29,8%, третина (33,7%) не змогли визначитись з відповіддю [4, 11].  Далі у громадській думці з цього питання спостерігалися досить суперечливі тенденції. Так, частка прихильників багатопартійності у 2002р. знизилася до 22,7%, і  знову  зросла (до 29,9%)  у 2005р.  У 2008р.  прихильники  багатопартійності становили 25,9%  громадян.  Частка  противників  багатопартійності  коливалася  в межах  чверті –  половини  респондентів.  Мінімум  противників  багатопартійності було зафіксовано у 1994р. (29,8%), максимум – у 2002р. (50,8%). В наступні роки цей показник коливався у межах 36-46% (у 2008р. він становив 42,9%).   Таким  чином,  можна  побачити  певну  динаміку  сприйняття  громадянами української багатопартійності: в період між 1994  і 2002рр. відбувається поступове  зниження  частки  прихильників  багатопартійності  і  збільшення  частки  її противників; наступний період характеризувався помітними коливаннями.  Однак,  за  всі  роки  спостереження,  багатопартійність  в  Україні  ніколи  не підтримувалася  більшістю  громадян,  переважно  перебуваючи  в  межах  третини-чверті  опитаних.  Починаючи  з 1998р.,  частка   противників  багатопартійності стабільно  перевищувала  частку  її  прихильників. Приблизно  третина  громадян  не могла  сформувати  власне  ставлення  до  багатопартійності –  частка  тих,  хто  не визначився, протягом усього періоду  коливалася в межах 25,9% – 36,7%. 

     Довіра  до  політичних  партій. У 1995р.  політичним  партіям  повністю  або частково  довіряли 2,8%  громадян,  тоді  як  повністю  або  частково  не  довіряли – 67,1%. Не могли визначитись  із відповіддю 28,8% опитаних. Отже, в  період, коли багатопартійність  вже  сформувалася,  ситуація  характеризувалася  дуже  низьким рівнем довіри до політичних партій. До 2001р. рівень довіри до партій залишався в межах 3-4%,  проте  у 2002р.  він  зріс  майже  удвічі –  до 7,3%.   Максимального значення (10,4%) цей показник сягнув у 2005р. і  відтоді залишається в межах 8-9%.

Проте, рівень повної довіри  до партій ніколи не перевищував 1,2%. 

Частка  тих  громадян,  які  не  довіряють  політичним  партіям,  поступово 

знижувалася –  з 65,1% у 1995р. до 47,2% у 2005р., після чого знову почала зростати (до 60,9% у 2008р.). За період спостережень частка тих, хто  не зміг відповісти на це питання, коливалася в межах 30-40%.

     Таким  чином,  суспільна  довіра  до  політичних  партій  дещо  зросла  в  період 1995-2005рр.,  однак  рівень  її  залишався  вкрай  низьким -  більшість громадян України не довіряла і не довіряє політичним партіям. 

     Членство  в  партіях.  За  умов  відсутності  або  недостатньої  достовірності  даних  про  кількісний  склад,  що  оприлюднюються  самими  політичним  партіями, дані  опитувань  громадської  думки  можуть  слугувати  хоча  б  приблизним орієнтиром, що дає  уяву про кількість членів політичних партій в Україні.  Аналіз  динаміки  відповідей  громадян  на  запитання  «Членом  якої  з громадських  або політичних організацій Ви є?»  дає підстави для двох висновків.  Згідно з першим, членами партії є досить незначна частка громадян України Найбільший  показник  членства – 4,6%,   спостерігається  у 2006р.  За  даними Держкомстату України,  кількість  населення  країни  на  той  час  становила 46 млн. 749  тис.  осіб [5].  Кількість  виборців,  тобто  громадян  віком  від 18  років,  які формально  можуть  бути  членами  політичних  партій,  у 2006  р. (за  даними ЦВК) становила 37  млн. 163  тис.  осіб [6].  Виходячи  з  цих  даних  можна  обрахувати приблизну  кількість  членів  партій,  яка  нараховувалися  в  Україні  у 2006р  і, очевидно,  була  максимальною  за  всю  історію  новітньої  української багатопартійності – 1  млн. 709  тис.  осіб.  Якщо  розподілити  усіх  членів  по зареєстрованих на той момент партіях (а  їх станом на кінець 2006р. було 136) [7],  то на кожну партію припало б в середньому 12,5 тис. членів. Зрозуміло, що ці дані можуть мати скоріше ілюстративний характер, з огляду  на те, що кількість реально існуючих партій в Україні набагато менша, ніж зареєстрованих. Другий  висновок,  який  можна  зробити  з  динаміки  членства  в  партіях, засвідчує наявність незначної, але все ж тенденції до зростання членства у партіях між 2004-2006рр. Якщо у 1994р. такими визнавали себе 0,7% громадян, то у 1999р. – 1,5%, 2002р. – 2,2%, 2006р. – 4,6%.  Станом  на 2008р,  таких  громадян нараховувалося 2,8%. 

     Підтримка  пропорційної  виборчої  системи.  Ставлення  до  пропорційної виборчої  системи  можна  вважати  опосередкованим  індикатором  ставлення  до політичних  партій,  оскільки  ця  виборча  система,  тим  більше  в  її  варіанті  із закритими  списками,  робить  партії  монополістами  у  формуванні  переважної більшості  представницьких органів.  

     Опитування  громадської  думки,  проведені  Центром  Разумкова  у 2001-2007рр.,  засвідчують  досить  низький  рівень  суспільної  підтримки  пропорційної виборчої системи. Так, у 2001р.  її підтримували 5,4% громадян, у 2004р. рівень  її підтримки  зріс до 11,3%, у 2006р він становив 13,6%, у 2007р. – 15,4%. В той же час, змішану систему  в ці роки підтримували, відповідно, від 24 до 30% опитаних, мажоритарну від 25 до майже 36% [8].  Таким  чином,  пропорційна  система  виборів,  найбільш  сприятлива  для політичних  партій  в  Україні,  залишається  найменш  підтримуваною  порівняно  з іншими виборчими системами, які  дозволяють виборцями обирати не лише партії. але й конкретних кандидатів. 

Отже,  ставлення  більшості  громадяни  до  багатопартійності,  їх  довіра  до

політичних партій та рівень членства в них, оцінка виборчих систем під кутом зору можливостей  вибору між партіями і окремими особистостями, свідчать про те, що вітчизняні  партії  не  змогли  переконати  більшість  громадян  у  необхідності  свого  існування,  завоювати  довіру  до  себе,  залучити  до  своїх  лав  достатню  кількість членів. Періоди певного покращання такого ставлення, в першу чергу, пов`язані  з очікуваннями  від  кожних  наступних  виборів,  змінюються  періодами  після виборчого розчарування. Можна  припустити,  що  такий  стан  громадської  думки  зумовлений  як стереотипами  сприйняття  багатопартійності,  сформованими  у  радянський  період, так  і особливостей розвитку вітчизняної  партійної системи та окремих  політичних партій у період після 1991р.  

     Ступінь  впливу  стереотипів  однопартійності  часів  СРСР  на  ставлення  до багатопартійності  в  Україні  потребує  окремого  дослідження.  Однак, підтвердженням такого впливу можуть бути дані опитування, проведеного  Фондом «Демократичні  ініціативи»  спільно  з  Інститутом  соціології  НАНУ  та  службою «Социс-Геллап»  у 1997р.  Згідно  з  результатами  цього  дослідження,  частка противників  багатопартійної  системи  збільшується  із  зростанням  віку респондентів: проти багатопартійної системи  висловилися 31% респондентів віком 18-29 років, 34% – віком 30-54 роки, 41% – віком  понад 55 років [9].