Проблема соборності України в ХХ ст.

    Колективізація  супроводжувалася кампанією “ліквідації куркульства як класу”. Куркулями оголошували найбільш працьовитих і підприємливих сільських господарів. Усього за роки колективізації в Україні експропрійовано до 200 тис. селянських господарств.

    Колективізація  здійснювалася ударними темпами. У 1927 р. різні форми колгоспів об’єднували трохи більше 1% селянських господарств. У 1933 р. в Україні було колективізовано 70% господарств, а в липні 1935 р. – вже 93% господарств входили до колгоспів, яким належало 98% посівних площ.

    У 1932 –1933 рр. Український народ пережив найстрашнішу трагедію у своїй історії – штучний голодомор. Організовуючи штучний голодомор, сталінське керівництво переслідувало подвійну мету: покарати селянство як клас за опір колективізації; ослабити саме українське селянство як соціальну базу національно-визвольного руху. На думку С. Кульчицького, прямі втрати від голодомору 1933 р. становлять від 3 до 3,5 млн. осіб. Повні втрати (з урахуванням зниження народжуваності) від 4,3 до 5 млн.

    Ця  трагедія залишила глибокий слід у психології людей. У їхніх душах надовго поселився страх, а страх перед владою – невід’ємна ознака тоталітарного режиму. На створення атмосфери страху та абсолютної покори був спрямований і масовий терор 30-х років. Починаючи з 1929 р., репресії трьома хвилями прокотилися по Україні:

1. 1929 – 1931 рр. – примусова колективізація, розкуркулення, ліквідація Української автокефальної православної церкви, сфабрикований процес «Спілки визволення України»;
2. 1932 – 1934 рр. – голодомор, постишевський терор, так звана “кіровська ” хвиля;
3. 1936 – 1938 рр. – «єжовщина», або “Великий терор”.

    Тоталітарна централізація держави супроводжувалася знищенням будь-якої національної самобутності, та фактичним відродженням русифікаторської політики в Україні. Усунення М. Скрипника з посади наркома освіти ознаменувало кінець політики українізації. Пошуки «націоналістів», “ворогів народу ” призвели до загибелі багатьох діячів культури.

    У 30-ті рр. По суті були ліквідовані всі  паростки національної незалежності України  як національної держави. В новому варіанті російської імперії під назвою СРСР Українська РСР стала фактично безправною провінцією, позбавленою навіть тієї крихти самостійності, яку мала в перші роки радянської влади.

    Друга світова війна поставила українців  у безпросвітне становище. Німецькі війська окупували всю українську землю, на західних і на східних її територіях розпочався терор. Шеф СС Генріх Гіммлер проголосив політику знищення “біологічної сили українців”, перетворення України в аграрну провінцію для постачання Німеччині продовольства.

    Проводились масові розстріли мирного населення, зокрема єврейської національності, учасників українського руху опору, полонених. На території України  було знищено близько 3 млн. 200 тис. мирних жителів. Тут виявлено майже 200 місць масових страт населення. 180 концтаборів смерті, 50 гетто. До Німеччини вивезено близько 2 млн. 250 тис. осіб. В Україні готувався “життєвий простір” для 25 млн. німецьких колоністів.

    Ще  на початку війни у тил Радянського  Союзу було евакуйовано до тисячі підприємств важкої та машинобудівної промисловості разом з мільйонами робітників, інженерів та інших спеціалістів, велику кількість землеробської техніки. 43% радгоспної та колгоспної худоби. В глибинні райони Росії перебазувалися академія наук, 16 науково-дослідних інститутів, понад 70 вищих навчальних закладів, близько 12 тис. унікальних експонатів музеїв, картинних галерей тощо.

    Усі ці втрати для України стали невідшкодованими. Не маючи власної державності, українці опинилися беззахисними перед двома репресивними режимами. Але вони підняли партизанську боротьбу проти фашистської окупації. Москва розпочала боротьбу з масовим партизанським рухом, що розгорнувся на Волині й Поліссі під керівництвом ОУН, зокрема проти УПА.

    На  думку провідників ОУН, якою керував  тоді Степан Бандера, збройні українські формування у складі німецьких військ “Нахтігаль” і “Роланд”, мали стати ядром формування української кадрової армії, що допомогла б створити незалежну Українську державу. 30 червня 1941 р. оунівці без згоди німецької сторони проголосили у Львові створення Української держави. Але нацисти розгромили новостворений уряд, на чолі якого став сподвижник Степана Бандери – Ярослав Стецько. Наприкінці 1942 р. партизанські загони Західної України вважалися основою Української Повстанської Армії (УПА). Її головнокомандувачем був Роман Шухевич.

    УПА і радянські партизани створювали підконтрольні райони, здійснювали  рейди у тилу ворога. Але радянські  партизани одним із завдань мали таке: ліквідувати провід УПА і  підірвати підтримку її українським населенням. З цією метою і було відправлено у Карпатський рейд добре озброєне об’єднання Сидора Ковпака.

    У сутичці з радянськими загонами 1950 р. під Львовом загинув Роман  Шухевич. Окремі загони УПА та оунівські  групи продовжували боротьбу, влаштовували диверсії, перешкоджали колективізації та депортації. але ці останні зусилля вже не могли змінити ситуації.

    Україна після війни дістала міжнародне визнання як засновник ООН. Вона стала  членом 20 міжнародних організацій. Найважливішим для українців територіальним питанням, що його розв’язала війна, було включення Західної України з територією 110 тис. кв. км. І населенням понад 7 млн. осіб до складу СРСР. Проте Україна була вкрай виснаженою і відроджувалась повільно. Продовжувалися депортація українців з території Закарпаття, виселення українців і поляків з Західної України, а також репресії проти греко-католицької церкви.

    Після смерті Сталіна 5 березня 1953 р. закріпив своє становище Микита Хрущов. В  Україні в той час дещо втихла кампанія проти українського націоналізму.

    Пленум  ЦК КПУ усунув 13 червня 1953 р. першого  секретаря КПУ Леоніда Мельникова, а на його місце обрав Олексія  Кириченка.

    У 1954 р. були проведені святкування 300-річчя  Переяславської угоди. Єдиним здобутком цього свята було рішення Президії Верховної Ради СРСР 12 лютого 1954 р. про перехід Криму від РСФРР до УРСР.

    Після XX з’їзду партії та проголошеної Хрущовим однієї з найдраматичніших у радянській історії промов, розпочався процес десталінізації, реабілітації незаконно осуджених. Економічні реформи Хрущова хоч і суперечливі, сприяли піднесенню життєвого рівня людей.

    У 60-70 роках у Радянському Союзі  політику уряду стала відкрито критикувати  дедалі більша кількість людей, яких називали дисидентами і які вимагали ширших громадських, релігій них прав.

    Спроба  Брежнєва обмежити лібералізацію викликала  протести й опозицію, зокрема серед  інтелігенції. В Україні національно-культурна діяльність 50-х років сприяла молодій генерації, так званим шістдесятникам. Їх репрезентували письменники Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий.

    Згодом  на зміну цій генерації прийшли Ігор Калинець, Василь Стус, Василь Лісовий, Ірина Стасив-Калинець, яким у нових умовах, ще складніших, довелося боротися проти офіційної дискримінаційної політики щодо української культури у національного питання. Створюється нова форма боротьби за національні, політичні права, яку з 60-х років визначають як рух опору. Поряд з цим поширюється самовидавна література, організація страйків, нелегальних політичних організацій. У серпні-вересні 1965 р. пройшла перша велика хвиля арештів українських діячів.

    Окремою формою спротиву режимові були підпільні групи, які домагалися не тільки демократичних прав, а й самостійності України. Наприкінці 50-х років у західних областях України виникло кілька нелегальних організацій: Об’єднана Партія Визволення України, Українська Робітничо-Селянська Спілка (УРСС), створена 1958 р. на Львівщині групою юристів на чолі з Левко Лук’яненком. Ця організація вперше у післявоєнній історії склала ґрунтовну програму українського руху. У ній чітко задекларовано, що Спілка є спадкоємницею ідеї боротьби за самостійність України. Йшлося про легальну боротьбу мирними, конституційними методами за вихід України з СРСР.

    У січні-травні 1972 р. проведено другу  хвилю арештів в Україні, жертвами яких стали В’ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Іван Дзюба, Василь Стус.

    У травні 1972 р. усунено від партійного керівництва Петра Шелеста, якому приписали “недостатню боротьбу з українськими національними проявами”. Першим секретарем ЦК КПУ став В.Щербицький. Серед керівних кадрів проведено чистку, усунено близьких співробітників Шелеста.

    У цей час активізується боротьба за права людини і національні права України. 9 листопада 1976 року створено Українську громадську групу сприяння виконанню Гельсінських угод, яка мала назву Українська Гельсінська Група (УГГ). До неї вступили Микола Руденко, Олесь бердник, Петро Григоренко, Іван Кандиба, Левко Лук’яненко. Проти УГГ комуністична влада застосувала суворі репресії 1977-1978 рр.

    В цей час команда Брежнєв-Щербицький здійснювала в Україні масштабну  й багатопланову політику русифікації.

    Епоха характеризувалася застоєм у  сфері економіці, політики, ідеології. Вся величезна імперія втягувалася у всеохоплюючу кризу.

    Смерть  Л.Брежнєва поклала початок перехідному  періодові в радянському керівництві. Для проведення в СРСР нового курсу  керівником партії у 1985 р. обрали М.Горбачова.

    Активне формування української політичної еліти розпочалася в 1987-1989 рр. і в наступний період. Створюються передумови для проголошення і розбудови української державності.

    З приходом до влади М.Горбачова почались революційні зміни в політичній системі й ідеології в СРСР, названі демократизацією. Найбільшого удару тоталітаризму й антидемократичним режимам загалом завдав 1989 р., названий роком “осені східноєвропейських держав”. Одна за одною держави Східної Європи відійшли від тоталітарного режиму і стали на шлях демократії. Була зруйнована берлінська стіна, що стало символом нової ситуації в Східній і Центральній Європі. Вінцем всього цього процесу був крах у 1991 р. одного з найбільших колоніальних утворень – створеної більшовиками імперії – СРСР. 

    5. Становлення незалежної України

    Наростання  кризових явищ в економіці та соціальній сфері переконало керівництво СРСР в необхідності заміни гасла “більше  соціалізму” лейтмотивом “більше  демократії”. В оточенні М.Горбачова  відбуваються серйозні перестановки.

    Створення широкого об’єднання на зразок народного фронту стає 1988 р. першочерговим завданням для демократичних сил в Україні. Значну роль в активізації опозиційного руху виконали Українська Гельсінська Спілка (УГС), заснована 1988 р. на основі Української Гельсінської групи.

    Першим серед основних принципів УГС стало проголошення “відновлення української державності”. Важливе значення мала пропозиція внести до Конституції статтю громадянство України УГС вимагала негайного конституційного визнання статусу українського мови як державної, гідного суверенної держави, представництва України на міжнародній арені, опіки українського уряду над національними громадами українців в союзних республіках та країнах Східної Європи. УГС виступала за негайне відновлення в складі УРСР Кримської АРСР, а також організоване повернення репресованого за часів сталінського режиму населення автономної республіки.

    Важливою  була вимога передачі фактичної влади  в республіці обраним демократичним  шляхом Радам народних депутатів. Безальтернативні вибори пропонувалося вважати недійсними.

    Для України на той час не були дуже радикальні вимоги. Однак вплив УГС  на суспільно-політичне життя республіки не був значним.

    Впродовж 1987-1989 рр. в Україні виникає низка  неформальних громадсько-політичних об’єднань. Серед них активно стає Українська Демократична Спілка, пізніше перейменована в українську Народно-Демократичну Лігу на чолі з Є.Чернишовим. УДС не проіснувала довго як єдине ціле. Переважна частина її членів взяла курс на створення Української народно-демократичної ліги менша частина ввійшла до складу Демократичного Союзу.

    Чимале  значення для українського відродження мав національний Церковний рух. Так, наприкінці 1988 р. і на початку 1989 р. на західноукраїнських землях посилюється боротьба за легалізацію Української Греко-Католицької Церкви. Активну діяльність в цьому напрямі проводив комітет захисту УГКЦ на чолі з І.Гелем.

    Одночасно відроджувалась і Українська Автокефальна Православна Церква. У лютому 1989 р. в Києві вже працював комітет  по відновленню УАПЦ. Його лідери неодноразово підкреслювали відданість справі за незалежну Українську державу.

    Ініціатором у створенні першого масового політичного об’єднання України стала українська інтелігенція, заснувавши Народний Рух України за перебудову. Ініціативна група, до складу якої ввійшли представники Київського відділення Спілки письменників України та інституту літератури ім. Т.Шевченка АН УРСР, розробила проект програми Руху.

    Впродовж 1989 р. у республіці масово виникають  ініціативні групи та первинні осередки НРУ. Громадськість вбачала в майбутній організації гарант подальших демократичних перетворень, перспективу національного відродження України.