Проблема соборності України в ХХ ст.

МІНІСТЕРСТВО  ФІНАНСІВ УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКА ДЕРЖАВНА ФІНАНСОВА АКАДЕМІЯ

КАФЕДРА ГУМАНІТАРНИХ ДИСЦИПЛІН 
 
 

ІНДИВІДУАЛЬНА РОБОТА 

З дисципліни: Політологія

На тему: Проблема соборності України в ХХ ст. 
 
 
 

Виконала:

студентка групи ФК-08-7 

Ярова О.Г.   

                         

Перевірив:

викладач кафедри

Табінська Л.М.                                                                                                                   
 
 
 
 
 
 
 

    Дніпропетровськ - 2010

    ЗМІСТ: 

    Вступ

1. Центральна Рада. Становлення нової української держави на початку ХХ століття
2. Уряд Директорії та Українська держава
3. Західноукраїнська народна республіка
4. Україна в складі СРСР
5. Становлення незалежної України

    Висновки

        Бібіліографічний список 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    ВСТУП

          Над пошуками розв’язання так званої української справи – проблеми відновлення і побудови української державності працювало чимало поколінь українців. ЇЇ започаткували ще кириломефодіївці й розвинули М. Драгоманов, М. Грушевський, В. Липинський, Ю. Бачинський, І. Франко, Д. Донцов та ін. Наприклад, М. Драгоманов бачив Україну як автономну державну одиницю у складі демократичної Росії. М. Грушевський аж до IV Універсалу Центральної Ради (1918 р.) розглядав Україну як Федеративну частину знову ж таки демократичної російської держави. С. Рудницький вже у перших своїх працях стояв на позиціях самостійництва. Не автономія, не федеративна частина іншої держави, а самостійна незалежна, суверенна держава Європи – такою уявляв собі учений Україну. “Для  всіх українців, - писав він, - державна самостійність України повинна бути єдиною кінцевою метою”.

          Якщо ж підрахувати  хоча б приблизно роки нашої волі й неволі, то майже 500 років українці у різних формах мали державність, і  тільки 350 років були її позбавлені. Щонайменше чотири рази в просторі і часі народжувалася українська держава.

          Початок XX століття подарував Україні шанс у справі відродження української державності.

          Національно-визвольний рух, який відновився у середині XIX ст., вибухнув у березні 1917 року українською  революцією. Трагічними для України були перші роки революційного державотворення. Внаслідок цілого ряду помилок не вдалося втілити в життя ідею незалежності України. Але досвід Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, ЗУНР, УСРР послугував майбутньому України, поповнив скарбницю її державотворчого досвіду.

    Складною  і суперечливою була історія держави  радянської України. Юридичне закріплення позитивних наслідків революції і формальних ознак української державності поєднувалося з встановленням керівної і пануючої ролі більшовицької партії, нетерпимості до політичного інакомислення, застосуванням жорстоких репресивних методів політичної боротьби.

    У роки другої світової війни Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття були возз’єднані з Українською  РСР. Здійснилася споконвічна мрія українського народу — зібрання всіх земель у єдиній державі. Проте УРСР у складі СРСР, незважаючи на проголошену і закріплену в Конституції СРСР та Конституції УРСР суверенність, залишалася економічно, політично і ідеологічно залежною від Москви.

          Тільки після прийняття 24 серпня 1991 року Акта проголошення незалежності України перед українським народом  відкрилися можливості створення власної демократичної державності.

    1. Центральна Рада. Становлення нової української держави на початку ХХ століття

          Кінець XIX – початок XX ст. характеризується новим політичним пожвавленням, яке охопило українські землі у складі Австро-Угорської та Російської імперій, новим спалахом національної свідомості й активності.

          Важливою подією в історії України стала Перша  світова війна, під час якої у  воюючих країнах загострилися численні економічні, політичні та національні  суперечності. Розділена між державами-суперниками, Україна в перші роки війні  була дуже зруйнована.

          Після довгих років  боротьби ворогуючі сторони були знесилені. У Німеччині, Австро-Угорщині та Росії наприкінці війни виникла  революційна ситуація. Найгостріше  вона проявилась у царській Росії. В  лютому 1917 р. тут було повалено самодержавство.

          У національних окраїнах Росії, які продовж століть перебували у колоніальному рабстві, почала пробуджуватися національна свідомість, а з нею зріс потяг до незалежності, відновлення власної державності, насамперед це стосується України.

          Ситуацією, яка виникла  в обох воюючих блоках – Росії з Німеччиною й Австро-Угорщині, скористалася Україна. Історичні події надали їй великий шанс визволитися з-під гніту й неволі після багатьох століть чужоземного панування.

          4 (за новим стилем  – 17) березня 1917 р. після відповідної підготовки для організації, репрезентації й координації національно-політичного життя України зібралися представники різних українських політичних партій, професійних, культурних, студентських організацій і товариств, які вирішили утворити єдиний керівний орган. Цим органом стала Центральна Рада. Головою Ради обрали видатного українського вченого Михайла Грушевського, який у березні 1917 року повернувся з московського заслання.

          Важливою подією в Україні 1917 року стало скликання  Центральною Радою Всеукраїнського конгресу 17-24 квітня в Києві за участю понад 900 делегатів. “Характерно, що на конгресі не висувалося питання про незалежність України ” [1,C.155]. Конгрес вимагав у Росії автономії України, визначення її території. Конгрес санкціонував утворення Центральної Ради як найвищого територіального органу влади в Україні, провів її перевибори.

          Головною метою  діяльності Центральна Рада визначила  здобуття єдності українського народу, відродження національної державності  – соборності – України шляхом переговорів з Тимчасовим урядом, оскільки серйозної реальної сили, яка б могла її підтримати, Центральна Рада не мала.

          Розуміючи, що таким  шляхом автономії України не домогтися, 10 (23) червня 1917р. Центральна Рада видала Перший універсал, у якому закликала населення до самостійного будівництва національної української державності[3,C.10].

          Центральна Рада стала широким представницьким  органом, справжнім парламентом, де повинні були захищатися інтереси всіх націй, соціальних груп та верств населення  України.

          Згідно з Першим універсалом наприкінці червня 1917 р., як уряд автономної України, був створений  Генеральний Секретаріат. Його головою став В. Винниченко, секретарем – П. Христюк. Уряд складався з генеральних секретарств внутрішніх справ, військових справ, земельних справ, фінансових справ.

          Центральні органи державної влади й управління розгорнули активну діяльність. Незважаючи на складну економічну й політичну  ситуації, в Україні швидкими темпами

    відбувалося національне відродження. Перестають діяти заборони щодо української мови і культури, почали розвиватися українська преса, створюватися видавництва, які випускали художню і навчальну літературу українською мовою. У Києві були організовані курси перепідготовки вчителів, відкрита перша українська гімназія.

          На той час в  Україні діяли три різні системи  управління:

    Тимчасовий  уряд, який призначав своїх комісарів  і чиновників, формально був верховною владою.

• Ради, очолені більшовиками, меншовиками, есерами.
• Центральна Рада з її місцевими органами – радами, управами, спілками.

          У липні 1917р. делегація  Тимчасового уряду на чолі з О. Керенським, що прибула у Київ, погодилася визнати Центральну Раду і Генеральний  секретаріат своїми крайовими органами в Україні, звівши, однак, українську територію тільки до п’яти губерній (з попередніх дев’яти), а інститут окремої національної влади – нанівець.

          У зв’язку з жовтневим переворотом більшовиків, що докорінно змінив становище політичних сил у Росії, Центральна Рада 7 (20) листопада 1917р. видала Третій універсал, яким проголошувала утворення Української Народної Республіки, але знову ж таки у федеративному союзі з Росією[3,C.21].

          У постанові 10 листопада  Центральна Рада заявила, що, не визнаючи Раднаркому, вона буде прагнути до угоди  з “крайовими республіками ”, які виникли на території Росії, з метою створення нового загальноросійського політичного центру.

    Оскільки  ради в Україні, очолені більшовиками, визнали Раднарком як найвищий орган  влади і відповідно не визнали  Центральної Ради, то вона розпочала  з ними боротьбу.

          Проте відчувши реальну  загрозу втратити Україну, В.І. Ленін швидко переорієнтувався. Раднарком РРФСР 4 (17) грудня 1917 р. видав “Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради ”[3,C.28]. Заявляючи, що “рада Народних Комісарів признає українську Народну Республіку, її право зовсім відділитися від Росії ”, РНК висувала різні звинувачення УНР, зокрема стосовно дії Центральної Ради та її уряду на власній території, в Україні, з якими Раднарком не погоджувався. Цей ультиматум був грубим втручанням Раднаркому у внутрішні справи України. Від Ради вимагали також допомагати революційним військам, припинити роззброєння радянських полків, які, до речі, не визнавали, перебуваючи на території України, влади Центральної Ради.

          У відповідь на цей ультиматум Генеральний Секретаріат надіслав Раднаркомові РРФСР ноту, в якій зазначав, що не можна визнавати право народу, на самовизначення і грубо порушувати це право, нав’язуючи свої форми політичного устрою [3,C.29]. Проте ця відповідь ситуації не змінила. Раднарком вирішив припинити “всякі словесні загравання ” і приступив до активних дій.

          У цей час Центральна Рада 9 (22) січня 1918 р. приймає Четвертий універсал [3,C.36]. В ньому зазначалося, що Україна не хоче війни, не претендує на ніякі чужі території. Оскільки у складі Росії Україна не могла мати справжньої волі, то “однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою”.

          «Україна,» - зазначалося в Четвертому універсалі, - «хоче жити у мирі та злагоді з усіма сусідніми державами, але жодна з них не повинна втручатись у внутрішнє життя України. До скликання парламенту – Установчих зборів – влада тимчасово буде здійснюватися Центральною Радою та її виконавчим органом – Радою Народних Міністрів». Раді Народних Міністрів було доручено самостійно проводити переговори про мир з державами Центрального блоку і домагатися укладення справедливого миру.

          В універсалі йшлося також про необхідність вжити  термінових заходів щодо ліквідації безробіття, матеріального забезпечення інвалідів, сиріт, людей похилого віку і всіх тих, хто постраждав від війни.

          Проголошувалася націоналізація “найважливіших галузей торгівлі”, весь дохід від якої “піде на користь народові”. Встановлювалася монополія держави на зовнішню торгівлю, контроль держави над усіма банками, “які допомагали визискувати трудові класи”. З цього часу кредити банків повинні були надаватися “головним чином на підтримку трудового населення та розвиток народного господарства в Україні”.

          Проголошення суверенної Української Народної Республіки викликало значний міжнародний резонанс. У 1918 р. її визнали: Румунія, Франція, Великобританія, Сполучені Штати Америки, Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина, Японія, Китай, Португалія, Данія, Греція, Норвегія, Ірак, Іспанія, Фінляндія, Польща, Швеція, Швейцарія та ін.; у 1919 р. – Угорщина, Чехословаччина, Ватикан, Голландія, Італія тощо.

          Проте у січні 1918р. російські війська під командуванням  колишнього полковника царської армії  М.Муравйова розпочали наступ на Центральну Раду. До них приєдналися донецькі робітничі загони, частини Червоного козацтва, харківська червона гвардія.