Проблема соборності України в ХХ ст.

          Об’єднані російсько-українські радянські війська 26 січня (8 лютого) 1918 р. після завзятих боїв і багатогодинного  артилерійського обстрілу міста зайняли Київ.

          У Брест-Литовську, де проходили мирні переговори між  державами Центрального блоку та Росією, 27 січня 1918 р. делегація Центральної  Ради від імені Української Народної Республіки, яку визнали країни Центрального блоку, підписала з Німеччиною та її союзниками (Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною) мирну угоду.

          Щоб утримати владу, Центральна Рада звернулась до німецького уряду з проханням про військову  допомогу, оскільки достатніх власних  збройних сил не було. Німецькі та австро-угорські війська 18 лютого почали окупацію України.

          Центральна Рада втрачала соціальну опору, авторитет, а 29 квітня 1918 р. вона зібралася на чергове  засідання. Тут, окрім інших законів, обговорювалася і була прийнята Конституція  Української Народної Республіки – Основний закон держави[3,C.52].

    У розділі “Загальні постанови  ” підкреслювалося, що Українська Народна  Республіка – держава “суверенна, самостійна і ні від кого не залежна  ”, а носієм державного суверенітету є увесь народ України, всі громадяни України, які проживають на її території.

          Відразу за першим загальним  розділом йшов розділ про громадянські права й свободи. Громадянином УНР  вважалася кожна особа, яка набула це право у передбаченому законодавством порядку. Цивільно-правова, громадянська і політична дієздатність наступала з 20-річного віку. У Конституції підкреслювалося (ст.12), що всі громадяни рівні у громадянських і політичних правах – незалежно від статі, національності, раси, віросповідання, освіти, майнового стану. На території УНР скасовувались як вид покарання смертна кара, тілесні покарання та ті, що ображали людську гідність та честь.

          Основу побудови структури вищих органів держави  становила відома теорія розподілу  влади – на законодавчу, виконавчу  і судову. Отже, найвища законодавча вручена, згідно з Конституцією, Всенародним Зборам, виконавча –Раді Народних Міністрів, судова – Генеральному суду.

    Місцевими органами влади й управління стали  виборні Ради та управи – у громадах (сільських і міських), волостях, землях.

    Парламент країни – Всенародні Збори –  мав обиратися населенням на основі рівного, прямого, загального, таємного голосування за пропорційною системою виборів: депутат від 100 тис. жителів строком на три роки.

    Закони  приймаються тільки парламентом. Він встановлював бюджет країни, оголошував війну, укладав мир тощо.

    Рада  Народних Міністрів формувалася, згідно з Конституцією, Головою парламенту, її склад і програма затверджувалися  парламентом. Перед ним уряд відповідав за свою діяльність – як кожен міністр зокрема, так і уряд загалом.

    Найвищим  судом республіки оголошувався Генеральний  суд, який обирався Всенародними Зборами. Він виступав як касаційна інстанція  для інших судів, не міг бути судом  першої та другої інстанцій і мати функції адміністративної влади. Судочинство оголошувалось усним і гласним, усі громадяни, незалежно від посад , - рівними перед судом і перед законом.

          Конституція, очевидно, повинна була мати тимчасовий характер, адже вона створювалася на перехідний період – період становлення української державності. Незважаючи на це, вона мала демократичний характер, була доброю правовою основою держави, основою для всього іншого законодавства України, створення демократичної державності, законності, правопорядку.

    2. Уряд Директорії та Українська держава

    Наближався  кінець І світової війни, у якій Центральний  блок зазнав поразку. В Австро-Угорщині та Німеччині у жовтні-листопаді 1918 р. вибухнула революція. ВЦВК РРФСР 13 листопада оголосив Брест-Литовський мирний договір анульованим. Розпочався новий наступ радянських військ на Україну.

    Українські  партії та інші організації об’єднуються в український Народний Союз і  починають готувати повстання проти  гетьманату. На таємному засіданні  УНС 13 листопаду був створений  уряд Директорії на чолі з В. Винниченко і С. Петлюрою. Петлюра посів пост головного отамана збройних сил УНР. Війська Директорії, основу яких становив батальйон Січових Стрільців, вщент розбили гетьманців. До них почали масово приєднуватися повстанці, а 14 грудня 1918р.  90-тисячна армія Директорії здобула Київ. Скоропадський зрікся влади.

    Влада Директорії швидко встановилася на значній  території України. Знову почали діяти заборонені гетьманом рада. Поспішно формувалися регулярні  збройні сили, основу яких становив корпус січових стрільців під командуванням Є. Коновальця.

    Директорія  відновила дію усіх законів УНР, ухвалила новий закон про передання  поміщицької землі селянам без  викупу. На початку грудня Директорія вирішила взяти за основу розбудови  держави так званий трудовий принцип, згідно з яким влада у губерніях і повітах мала належати трудовим радам робітників, селян, інтелігенції. Центральні органи влади й управління мав утворити Трудовий Конгрес – свого роду парламент, сформований з делегатів робітників, селян і трудової інтелігенції.

    Перша сесія Трудового Конгресу відбулася 23-28 січня 1919р. у Києві. Конгрес затвердив Акт з’єднання УНР і ЗУНР, передав тимчасово законодавчу і виконавчу влади Директорії, проголосив загальне виборче право для виборів майбутнього українського парламенту.

    Внутрішня і зовнішня ситуації, в який опинилась Директорія, була дуже складною. “Південь України замість німецьких захопили англо-американські, французькі, а також грецькі, румунські війська; на заході, в Галичині, йшла кровопролитна війна з поляками, проголошена там Західноукраїнська Народна Республіка потребувала допомоги ”[1,C.167].

    Радянські уряди Росії та України оголосили  Директорію контрреволюційною, буржуазно-націоналістичною владою і почали проти неї збройні  дії. Вже у першій половині січня  радянські війська зайняли всю Лівобережну Україну. Робітники й селяни, сподівались, що радянська влада дасть їм більше, ніж Директорія. Остання основним завданням вважала побудову Української держави, відкладаючи розв’язання болючих соціальних проблем не пізніше, коли будуть скликані Всеукраїнські Установчі збори. Це вміло використовували більшовики.

    Директорія  шукала виходу з цього становища. Вона вступила у переговори з представниками французьких військ, що перебували на півдні України. Тут був підписаний документ про передачу України під протекторат Франції. Але ця спроба знайти якогось союзника не увінчалась успіхом.

    16 січня 1919 р. Директорія оголосила  війну Радянській Росії. Наприкінці  січня – на початку лютого  радянські війська розбили основне  угруповання військ Директорії під Києвом, а 5 лютого вони зайняли Київ. У квітні під ударами радянських військ і повстанських загонів сили Директорії були повністю розбиті, відступивши частково у Східну Галичину, а частково у Румунію.

    С.Петлюра  у липні 1919 р., об’єднавшись з українською Галицькою Армією і скориставшись наступом Денікіна, знову вступив у межі України. 30 серпня його війська зайняли Київ. Щоправда, вже наступного дня у місто ввійшли денікінці, які не визнавали ніякої України і Директорії. У такій ситуації Петлюра проводив активні переговори з Польщею, сподіваючись знайти союзника. Проти цього рішуче запротестували галичани, розуміючи, що союз з Польщею відбудеться за рахунок Східної Галичини.

    Розгорівся  конфлікт. Командування УГА оголосило  про перехід до Денікіна (17 листопада), а через деякий час – на бік Червоної Армії. Петлюра із залишками військ перейшов на територію Польщі, звідки у квітні 1920 р., підписавши з Ю. Пілсудським Варшавський договір, вирушив з його армією в останній невдалий похід в Україну. Однак війська були розбиті Червоною Армією.

    Ще  одна спроба зробити незалежну Українську державу закінчилася невдачею.

    3. Західноукраїнська народна республіка

    25 березня  1918 р. українські депутати австрійського парламенту скликали у Львові  з’їзд так званих «мужів довір’я» всіх галицьких політичних партій і груп з метою уконституювання українського державного організму в складі Австрії. З’їзд ухвалив звільнити Східну Галичину від зв’язку з Польською Західною Галичиною і створити з українських земель Галичини і Буковини окремий державний організм з гарантією прав національних меншин – поляків, євреїв, німців. Окрім цього, на міжпартійній основі було створено так звану безпартійну бойову організацію національної оборони.

    У Львові 18 жовтня 1918 р. у малому залі Народного дому зібралася Українська Національна Рада. На нараді зіштовхнулися два стратегічні напрямки: співпраця з Австрією та утворення Української держави у межах австрійської федерації; приєднання західноукраїнських земель до Української Народної Республіки.

    У великому залі народного дому 19 жовтня відбулася Конституанта (проголошення конституційних законів) Української  Національної Ради, на якій затверджувалася  резолюція, вироблена на передодні [3,C.98]. На всій етнографічній українській території Східної Галичини проголошувалася Українська держава, але водночас було вирішено домагатися визнання цієї резолюції австрійським урядом.

    До  складу Конституанти входило 33 українці від обох палат австрійського  парламенту. 34 посли до галицького та 16 до буковинського краєвих сеймів і з кожної української партії по три представники.

    При раді було створено три комісії: виконавча  у Відні під керівництвом Є. Петрушевича; організаційна у краї під керівництвом К. Левицького і комісія з утвердження  української державності в Буковині на чолі з О. Поповичем.

    У Львові на площі Св. Юра 20 жовтня обидва табори проголосили прилюдно свої принципи утворення Української держави. Від більшості Національної Ради зробив доповідь і зачитав резолюцію  Кость Левицький. Від опозиції виступив Семен Вітик.

    На  хід подій у Львові та всьому краї мали вплив не професійні політики, а члени Української військової організації, створеної у першій половині 1918 р. на основі віденського  революційного гуртка, що діяв з 31 травня 1917 р. це переважно нижчі та середні офіцерські чини, котрі служили в австрійській армії й війську українських Січових стрільців. Організація створила Центральний військовий комітет, який приступив до підготовки збройного повстання у Львові. Головою Комітету УСС став сотник Дмитро Вітовський.

    31 жовтня 1918 р. у великому залі  Народного дому зібрався на  останню нараду український військовий  комітет. Окрім членів Комітету, на засіданні були присутні  ті старшини, які мали здійснити  план збройного повстання.

    5 листопада українські війська зайняли і роззброїли всі казарми, розташовані у місті, зайняли всі стратегічні об’єкти. Солдати та офіцери чеської, угорської національностей складали зброю, заявляли про нейтралітет і виявляли готовність виїхати додому.

    У Львові виникла національна українська держава, яка на основі Тимчасової конституції почала іменувати себе Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР).

    Відразу після взяття влади Українська Національна  Рада звернулась до народу із Маніфестом.

    Тим часом назрівав конфлікт, який неможливо було владнати мирно. Трапилося так, що головним противником відродження української державності у Галичині стали націоналістичні сили і військові кола Польщі. Взяття влади українською Національною Радою застало зненацька нелегальні польські військово-політичні організації.

          Дійшовши між собою  згоди, польські організації під  командуванням керівника ПВК  капітана Ч. Мончинського вже 1 листопада  підняли заколот і невдовзі розширили  чисельність своїх загонів до 4 тис. Упродовж трьох тижнів тривали  бої за Львів.

    На  решті території Східної Галичини перехід влади до Української  Національної Ради відбувся практично  без перешкод. Виняток становили  західні прикордонні повіти, де польські загони при підтримці, що надійшла з  Кракова, захопили Перемишль і Ярослав.

    У цих складних військово-політичних обставинах 13 листопада Українська Національна Рада прийняла Тимчасовий Основний закон про державну самостійність  українських земель колишньої Австро-Угорської  монархії[3,C.100]. У той же день був визначений склад Державного секретаріату (тобто уряду), який склав присягу. До його складу увійшли: К. Левицький (президент Ради державних секретарів і секретар скарбових справ), Л. Цегельський (внутрішні справи); Д. Вітовський (військо); Я. Литвинович (торгівля та промисловість); С. Голубович (судівництво); І. Куровець (суспільне здоров’я); В. Панейко (закордонні справи).

    Отже, у листопаді 1918р. західноукраїнська  державність  стала фактом. Проте  фактично влада Державного секретаріату поширювалась тільки на переважну частину Східної Галичини. З самого початку ЗУНР опинилася у надзвичайно складних військово-політичних та міжнародних умовах, що суттєво впливало і на її внутрішній курс.