Політичні партії

По-третє, дотримання вимог щодо відповідності організації політичної партії демократичним принципам.

Поряд з цими у ряді країн передбачаються й інші підстави для розпуску партій. Як правило, політична партія може бути розпущена тільки за ухвалою суду, що прямо передбачається основними законами.

Щодо регламентації процедури добровільного припинення діяльності політичних партій у результаті саморозпуску, поділу або злиття, то законодавство більшості держав обмежується тільки положеннями про можливість такого припинення їх діяльності. Більш докладно це питання регламентується у ФРН. Закон 1967 р. передбачає, що рішення про саморозпуск або злиття повинно прийматися на з’їзді партії і визнається схваленим тільки після опитування членів партії. Мексиканське законодавство встановлює, наприклад, що при об’єднанні політичні партії повинні укласти угоду, яка потім подається до Федеральної виборчої комісії для реєстрації[5].

Сучасне законодавство про політичні партії зарубіжних країн передбачає різні правові наслідки політичного характеру, які тягнуть за собою розпуск партії. Це, насамперед, забороняється створення політичних партій або організацій, які б замінили попередню. Що ж до проблеми фінансування партій, то необхідність її законодавчого розв’язання, як підкреслюється в літературі, зумовлена ще такими трьома обставинами: значним ускладненням виборчих технологійзростання політичної активності бізнесу, що породжує могутню хвилю “політичних інвестицій”; масштабною корупцією політичної еліти, яка підриває авторитет інститутів влади. Отже, питання, пов’язані з фінансуванням діяльності політичних партій, досить гостре, тому від їх розв’язання залежить подальший розвиток і зміцнення демократії у сучасній державі. Зазначимо, що першими цю обставину усвідомили країни “зрілої демократії. Правові норми, які стосуються цієї проблематики, містяться у багатьох нормативних актах. З-поміж них найважливіше значення мають конституційні норми. Можна сказати, що внесення до основних законів спеціальних положень про фінансування політичних партій є чи не найхарактернішою рисою новітнього конституційного законодавства. Насамперед у конституціях закріплюються положення про фінансові джерела політичних партій, про “відкритість”, “прозорість” фінансової діяльності партій. Аналіз відповідного законодавства зарубіжних країн показує, що така регламентація здійснюється трьома основними способами:

а) регулюванням розмірів і порядку надання приватних пожертвувань і внесків у партійні каси;

б) лімітуванням передвиборних витрат;

в) державного фінансування політичних партій.

                                 1.2Функції політичних партій

Представництво інтересів. Партії виступають важливими виразниками інтересів соціальних класів, прошарків і груп, трансформуючи велику кількість цих різноманітних і специфічних потреб і вимог у більш системні, зручні для оперування пакети пропозицій. Проте, у той час як групи тиску лише виражають певні інтереси, політичні партії відбирають, раціоналізують і впорядковують інтереси, як правило, різних груп, об’єднуючи їх в єдину систему. При цьому багато з цих вимог відкидаються залежно від їх відповідності партійній ідеології, що пояснюється двостороннім зв’язком політичної партії з її соціальною базою. Таким чином, політична партія є важливим фактором у визначенні, відборі, систематизації і вираженні суспільних інтересів у політиці.

Комунікативна функція.Багато західних авторів особливо наголошують на цій функції політичних партій, зазначаючи, що саме вони значною мірою забезпечують необхідний зв’язок між тими, хто здійснює політичне керівництво, та тими, на кого воно поширюється, тобто практично на всіх інших громадян. Партія, таким чином, виконує роль каналу вираження та формування ідей, цілей, завдань тощо, який спрямований як вгору -- до вершини владної піраміди у державі, так і вниз -до найнижчих соціальних верств, та є визначальним для політичного управління у суспільстві. У конкурентних партійних системах висхідний канал комунікації (зв’язку) від керованих до керуючих є досить інтенсивним і сталим. Однак навіть у таких системах партія функціонує як засіб для вираження і поширення інформації, освіти, впливу на громадську думку. Саме це мав на увазі М.Дюверже[6], зазначаючи, що партійна система меншою мірою є відбитком громадської думки, ніж громадська думка - проекцією партійної системи. В однопартійних системах, де існує тільки правляча партія, потік політичної комунікації спрямований переважно донизу.

Формування і підбір політичних еліт та соціалізація. Партії служать головним механізмом у комплектуванні та поповненні еліт, через який кандидати на політичні посади готуються і відбираються на всіх рівнях партійної піраміди та через який, зокрема, обирається національне (державне) політичне керівництво. Відбір кандидатів усередині партій часто є більш вирішальним етапом, ніж подальші всенародні чи регіональні вибори. Це є справедливим для усіх партійних систем, у тому числі й для однопартійних. А в системах пропорційного представництва з партійними списками, що переважають у континентальній Європі, позиції кандидатів у виборчому списку практично визначають їхні шанси на виборах. Якою б не була виборча система, попередній відбір кандидатів на ті чи інші державні посади часто здійснюється вузьким “електоратом” партійних діячів. Крім того, за допомогою партій відбувається політична соціалізація їхніх членів і прихильників, виховання та ідентифікація їх у певному політико-ідеологічному руслі. Часто передача цих соціальних цінностей та політичних уподобань здійснюється з покоління у покоління. Приміром, у Великобританії та США значна частина виборчих округів протягом більш ніж століття зберігає свою прихильність до кандидатів однієї й тієї ж політичної партії.
Розробка політики та здійснення політичного курсу. У правлячій партії її лідери, що здійснюють політичне керівництво країною, вирішують подвійне завдання по встановленню, впорядкуванню та забезпеченню виконання спільних для всього суспільства цілей, національних інтересів даної держави. Політичні партії були головними рушійними силами у революційних перетвореннях сучасної доби. Так, грандіозні трансформації суспільств у СРСР та Китаї, котрі відбулися у цьому столітті, були проведені “передовими загонами пролетаріату” - комуністичними партіями, що призвело до радикальних, корінних соціальних змін. А націоналістичні партії в більшості країн, що розвиваються, відіграли вирішальну роль у здобутті державної незалежності та подальшого згуртування нових націй у “традиційні” суспільства. Подібний процес можна також спостерігати з розпадом СРСР та Югославії у так званих нових незалежних державах. Коротко кажучи, політичні партії задають напрямок та беруть або прагнуть брати активну участь у здійсненні державної політики.

Функції соціальної інтеграції. Політичні партії, несучи в собі певну систему ідейних цінностей по відношенню до здійснення політичної влади у суспільстві, виступають об’єктами емоційної прихильності (відданості) або протидії (ворожнечі). Справляючи, таким чином, значний вплив на громадську думку та поведінку громадян (виборців), партії відіграють роль своєрідного “лакмусового папірця” - соціального індикатора і відповідно - інтегруючого фактора для тих чи інших соціальних верств, спільнот і груп, які бачать у конкретній партії виразника своїх політичних потреб та інтересів, з якою вони пов’язують свої надії на вирішення певних суспільних завдань і розвиток країни, з якою, нарешті, вони ідентифікують себе у ставленні до різних проблем, що існують у суспільстві. Політичні партії є, як визначають соціологи, референтними групами для своїх прихильників. Досить часто виборець звично голосує за “свою” партію, не заглиблюючих у суть її програм або складу і якостей її кандидатів, просто тому, що психологічно він зорієнтований саме на цю конкретну партію, з якою він асоціює і свій політичний вибір. Партія стає “певним реальним явищем у пам’яті та емоціях електорату, незалежно від його думки і дій”[7]. Це підтверджується багатьма науковими дослідженнями виборчої поведінки, хоча очевидним сьогодні є також і зниження рівня ідентифікації виборців з політичними партіями у багатьох демократіях світу.

                                1.3 Класифікація політичних партій

Класифікуючи сучасні політичні партії України, можна визначити їх чотири основні спрямування: націонал-радикальне, націонал-демократичне, соціал-комуністичне та центристське (прагматичне).

Для націонал-радикалів і націонал-демократів головним чинником їх діяльності є розбудова незалежної української держави і все, що пов'язане з цим завданням. Саме державотворчій ідеї вони схильні підпорядкувати інші важелі суспільного буття (економічні, соціальні, духовні та інші).

До націонал-демократів в першу чергу можна віднести Українську республіканську партію (УРП), Народний рух України (НРУ), Демократичну партію України (ДПУ), Українську селянську демократичну партію (УСДП), Християнсько-демократичну партію України (ХДПУ), Ліберально-демократичну партію України (ЛДПУ), політичне об'єднання Конгрес національно-демократичних сил (КНДС), Всенародний рух України (ВНРУ). До цих же партій з найбільш принципових питань все частіше примикають Партія демократичного відродження України (ПДВУ) і Соціал-демократична партія України (СДПУ).

При всій різноманітності політичних партій України визначальну роль серед них відіграють організації національно-державницького напрямку (від радикалів до лібералів). Ідея розбудови держави стала центральною і для соціал-демократів, і для прихильників ОУН. Це певною мірою дає можливість замортизувати політичні протиріччя, уповільнити процес подальшого розмежування у партійному середовищі.

На цьому тлі помітно активізують свою діяльність політичні угруповання соціал-комуністичної орієнтації (Соціалістична і Комуністична партії України, Союз комуністів України, Фронт трудящих). Вони виступають принциповими опонентами націонал-радикалів і націонал-демократів перш за все у питаннях вибору напрямків соціально-економічного розвитку України, у ставленні до механізмів співпраці з колишніми республіками СРСР. Програмні документи і практична діяльність цих організацій свідчать про їх переважну зорієнтованість на пріоритет колективних форм власності і господарювання в економіці і досить прагматичний підхід до міждержавних стосунків у межах СНД. Ці партії майже єдині серед тих, хто послідовно намагається зберегти наступництво у соціально-політичному розвитку України з її недалеким минулим.

Взагалі подальше протистояння між "незалежниками" й "інтегристами" (прибічниками зміцнення СНД) може призвести до розколу республіки не стільки за національною, скільки за регіональною ознаками. При цьому під дезінтеграцію України буде підведено міцне соціально-економічне обгрунтування. Вже зараз прихильники інтеграції у рамках СНД звертають увагу на те, що розрив господарських зв'язків, катастрофічне поглиблення економічної кризи значною мірою є наслідком насилля політики над економікою, принесення останньої у жертву ідеї національної незалежності. Не випадково, якби референдум про незалежність проводився найближчим часом, то найбільше проголосувало б за її підтримку в Галичині (81,8% опитаних), у центральних областях (67%), на Закарпатті (57,1%), Буковині (53,5), у Києві (51,5%) та на Волині (50%), найменше - у Криму (18,1%), на Слобожанщині (34,4%), Запоріжжі (36,1%), у Донбасі (38%), Причорномор'ї (38,7%), а по масиву опитаних - лише 46,8%.[8]

Демократам в Україні не вдалося органічно ув'язати принципи демократії з національним грунтом, з історичними імперативами розвитку української державності. Саме це стало вирішальним фактором, який призвів до глибокої кризи демократичного руху.

Незважаючи на те, що та ж Ліберальна партія проголошує необхідність реалізації "універсальних ліберальних цінностей", вона, як і інші згадані організації, може бути віднесена скоріше до партій-прагматиків, що сповідують методологію політичної індукції, ніж до партій доктринальних, зорієнтованих на політичну дедукцію. Саме цей своєрідний пошук навмання шляхів реалізації інтересів певних соціальних верств міцно пов'язує прагматиків з проблемами реального життя міцніше, ніж політиків-доктринерів. Невипадково, що саме Ліберальна партія України уклала угоду про співпрацю з шахтарськими страйккомами, взявши на себе ряд соціально-економічних зобов'язань, які звичайно виконують державні органи.

Привертає увагу те, як стрімко зростає число прибічників Української партії справедливості та Партії праці. Набуває розголосу досить еклектичний за своїм складом Громадянський конгрес України. Зрозуміло, певною мірою стабільність позитивних оцінок центристських сил свідчить не стільки про свідому підтримку програмних цілей центристських угруповань, скільки про намагання значної частини населення дистанціюватися від політичних крайнощів.

                     1.4 Ідеологічні типи політичних партій

Комунізм. Основоположники комуністичної теорії наголошують на тому, що економічні відносини як базисні в суспільстві визначають усі інші.

Соціал-демократія, або демократичний соціалізм. Соціал-демократія ґрунтується на трьох основних принципах: свободі, соціальній справедливості та солідарності. Поняття свободи, запозичене з класичного лібералізму, означає передовсім права людини та свободу її поглядів і дій за умови, якщо це не заподіює шкоди іншим. "Справедливість, - як сказано в Декларації принципів Соціалістичного інтернаціоналу (1989 р.),- означає припинення будь-якої дискримінації особистості, а також рівність у правах і можливостях”.

Лібералізм. Ідея свободи індивіда, що є наріжним каменем системи цінностей лібералізму, постала наслідком європейського культурного Ренесансу та Просвітництва, і вперше з”явилася у працях Т.Гоббса, Дж.Локка, Ш.Монтеск'є. Характерними рисами лібералізму є індивідуалізм, гуманізм, толерантність і демократизм.

Консерватизм.Центральне місце в системі цінностей консерватизму належить державі та її інтеграційній ролі для суспільства. Серед його визначальних ознак можна виділити безперечно традиційну для даного народу мораль, що зберігає його як єдине культурне ціле, та ієрархічність, чітка стратифікація суспільства. У політичній системі суспільства він прагне створити гнучкіші й ефективніші структури влади, відновити традиційні моральні цінності та забезпечити належні законність і порядок.

Націоналізм. Націоналізм виникає з усвідомленням соціальною спільнотою своїх спільних національних ознак на підставі етнічної, культурної, релігійної приналежності, а також уявлень про спільні походження, територію мешкання, мову та своєрідну специфіку психології та рис характеру членів цієї спільноти. Проте, пізніше націоналізм часто використовувався як важливий компонент агресивної екпансіоністської політики держав-націй, що намагалися переглянути існуючий геополітичний порядок і зайняти панівне становище у світі.

Фашизм. До визначальних ознак цієї політичної ідеології відносять: тотальний контроль з боку партійної фашистської еліти над суспільним і особистим життям громадян; знищення демократичних прав і свобод. Фашизм сповідує політику так званого “соціального дарвінізму”, за яким “сильнішим” народам чи расам не тільки визначено панувати над “слабкішими”, але також їхнім правом і обов'язком є встановити це панування.