Політичні партії

                                                           Зміст

Вступ……………………………………………………………………….2

І. Політичні партії в юридичній літературі……………….....................4

     1.1 Процесс виникнення політичних партій……………………….4

    1.2 Функції політичних партій………………………………………11

     1.2 Класифікація політичних партій………………………………..14

    1.3 Ідеологічні типи політичних партій……………………………..17

ІІ. Безпосередня демократія……………………………………………....19

      2.1 Поняття «безпосередня демократія»……………………………19     

       2.1 Форми демократії…………………………………………………..21   

ІІІ. Партійна система України………………………………………………25

      3.1 Організаційні засади партійної діяльності та їх вплив на демократію…..28

Висновок………………………………………………………………...31

Список використоної літератури…………………………..32

                                                    Вступ

Поняття демократії існує вже дві з половиною тисячі років. У

різні часи історії політичної думки цьому терміну давалося неоднозначне

тлумачення. В міру багатовікової зміни й ускладнення політичної картини

і нашарування на неї політичних доктрин, що апелюють до демократії,

остання здобувала самі різні інтерпретації.

Класичне визначення демократії нерозривно зв'язано з його етимологічним

походженням. Термін походить від грецького слова, що складає у свою

чергу з двох слів: demos – народ і kratos – влада, правління.

Зародившись ще в античності, демократія дослівно перекладається як

“влада народу” або “народовладдя”

Метою роботи є дати відповідь на питання “що таке демократія”. Але щоб

краще зрозуміти суть демократії потрібно зазирнути у минуле, і добратись

до самих коренів цього поняття, та визначити його роль у суспільстві.

Необхідно також дослідити вплив демократії на суспільне життя людей, які

прагнули справедливості та рівноправності. В результаті розвитку

демократія розробила принципи які супроводжують її в сучасному

суспільстві. Як і кожне суспільне явище демократія не є досконала, але щоб дальше розвивати її, потрібно критично проаналізувати та визначити проблемні питання демократії.На даний час питання демократії дуже болюче. Та це й не дивно, адже молода Українська держава ще стоїть на шляху розвитку правових

принціпів. Владні структури неохоче беруться  за розвиток Української

демократії. Але перед черговими виборами політики знову починають

говорити про демократію, цим самим збільшують свій рейтинг на виборах.

Вже після виборів все затухає. Це і є помилки Української демократії.

Тому молодому поколінню потрібно добре знати проблеми, щоб ефективно їх вирішувати, цим самим розбудовувати Українську демократичну державу.

Об’єктом  даної роботи є демократія як політичний режим зі всіма його

особливостями та недоліками.

Тож на мою думку політичні партії є невід`ємною частиною безпосередньої демократії. Можна сказати вони стоять на одному рівні з Виборами та Рефереднумом.

  І.Політичні партії в юридичній літературі

1.1 Процесс виникнення політичних партій

Процес виникнення та становлення політичних партій в юридичній літературі потрібно розглядати у тісному взаємозв’язку з розвитком парламентаризму, тобто з ідеєю представництва у публічному житті. У сукупності інститутів сучасного демократичного суспільства найближчими за своєю роллю та місцем у його житті можна розглядати державу і політичні партії, які ж звичайно, не можна сплутувати. Якщо держава виражає колектив соціуму, то політичні партії - ідеології та інтереси соціальних груп, які співіснують у складі нації. Еволюція політичних партій як суспільного інституту, маючи відправною точкою розуміння партій як представників груп, класів, ідеологій, вона досягає іноді ствердження, що партії уособлюють державу, націю. Сьогодні більше, ніж коли б то не було, політичні партії заслуговують характеристику як “двигуна політичного життя”. А сучасне законодавство, яке передбачає конституційно-політичні структури, йде до регламентації діяльності партій до деталей.

Класичним вважається визначення політичної партії, яке дав один із засновників англійської політичної думки Едмунд Берк: «Партія – це об’єднання людей, що згуртувалися для сприяння загальнонаціональному інтересові своїми спільними зусиллями і то на якійсь певній, спільно погодженій засаді».

У новітній зарубіжній юридичній літературі можна зустріти чимало інших дефініцій поняття “політична партія”. Зокрема, румунський учений – конституціоналіст К. Іонеску, визначаючи це поняття у широкому розумінні, пише: “Політична партія представляє угрупування або постійну асоціацію індивідів, добровільно об’єднаних між собою ідеологічною близькістю та спільними політичними переконаннями, створену на територіальному рівні на базі певних суворих принципів організації та дисципліни, мета якої, зафіксована у програмі або статуті, полягає у проголошенні та здійсненні у ході виборчої та парламентської змагальності з іншими партіями, певної доктрини або політичної концепції щодо розвитку та управління даним суспільством”.

Спробу дати синтезоване визначення політичної партії зроблена у 1998 р. відомим російським фахівцем цієї проблематики Ю.А. Юдиним. Він запропонував таке загальне юридичне визначення: “політична партія” – це громадське об’єдання, яке створене для участі у політичному процесі з метою завоювання та здійснення державної влади конституційними засобами, діє на постійній основі і має політичну програму”.[1]

У цілому ця дефініція розкриває основні параметри сутнісної характеристики політичної партії, зручна для засвоєння, запам’ятовування з навчальною метою, але не відтворює юридичну природу цього правового інституту. Остання теза має надзвичайно важливе значення для постсоціалістичних країн, включаючи Україну.

Для запобігання подібних явищ при визначенні юридичного поняття політичної партії, на думку проф. В.Є.Чиркіна, з якою збігається і позиція автора, необхідно враховувати такі ознаки:

1) партія – це об’єднання громадян даної держави, які досягли повноліття (як правило, 18 років) і які користуються політичними і громадянськими правами;

2) партія – це стійка добровільна організація, яка об’єднує своїх членів на тривалій або постійній основі. В деяких країнах (наприклад, ФРН) колективне членство у партії заборонено, в інших – є колективні члени;

3) партія об’єднує своїх членів на базі ідеологічних факторів, а не на основі захисту матеріальних чи інших інтересів. У концентрованому вигляді це відбивається у програмах і статутах політичних партій;

4) партія – некомерційна організація, її головною метою є не отримання прибутків і не задоволення будь-яких матеріальних чи інших запитів її членів;

5) партія має своєю метою завоювання державної влади, участь у формуванні органів держави (парламенту, уряду, виборах глави держави), тиск на державну владу за допомогою конституційних методів і засобів[2].

Інституціалізація знаходить свій вираз, по-перше, у конституційному закріпленні статусу політичних партій, а по-друге,- в деталізації цього статусу на звичайному законодавчому рівні. Як засвідчує аналіз законодавства зарубіжних країн, у практиці багатьох з них накопичено значний досвід правового регулювання засад організації та діяльності партій. Ми зупинимось тут тільки на трьох моментах: 1) місці та ролі політичних партій у суспільстві та державі, що передбачає правове вирішення багатьох проблем; 2) порядку створення, призупинення діяльності та розпуску партії; 3) проблемі фінансування політичних партій.

З методологічної точки зору, дуже важливим здається з’ясування різних підходів щодо місця і ролі політичних партій, які існують у конституційному законодавстві країн світу.

Перший підхід, який характерний для країн англосаксонської системи права, пов’язаний з концепцією партії як “приватної справи, “клубу” громадян по інтересах. У конституційному законодавстві США, Канади, деяких інших країн немає положень про партії, немає і спеціальних законів про них. В Конституції Індії, де переважають традиції англосаксонського права, про партії згадується у 52 –ій поправці (1985 р.) і то у зв’язку з фіксацією припису про те, що при переході з однієї партії в іншу, член парламенту втрачає мандат. І все ж за останні роки й у цих країнах з’явилися закони, які присвячені окремим сторонам діяльності політичних партій (особливо щодо їх участі у виборчій компанії).

Другий підхід притаманний країнам романо-германської системи права. В Конституціях ФРН 1949 р., Франції 1958 р., Португалії 1976 р., Іспанії 1978 р., у багатьох основних законах постсоціалістичних держав (Конституції Болгарії 1991 р., Румунії 1991 р., Білорусь 1996 р. та ін.) містяться розгорнуті положення про роль і місце політичних партій у житті суспільства. Наприклад, п. 1 ст. 21 Основного закону ФРН містить припис: “Партії сприяють формуванню волі народу”. А п. 1 ст. 47 Конституції Португалії вбачає роль партії у “формуванні народної волі та організації політичної влади”. Деякі конституції трактують партію ширше – як “основний елемент політичної діяльності”[3] (ст. 6 Конституції Іспанії). Конституції цієї групи країн фіксують також і деякі принципи організації та діяльності політичних партій.

Третій підхід існує у деяких тоталітарних державах. Конституції прямо встановлюють однопартійність, усі інші партії, крім правлячої, забороняються.

Четвертий підхід до визначення місця і ролі партій у житті суспільства застосовується у деяких країнах мусульманського фундаменталізму. У таких країнах заборонені всі політичні партії, як такі, що порушують єдність умми – мусульманської громади.

П’ятий підхід використовується в умовах авторитарних і тоталітарних режимів і полягає в тому, що законодавчо закріплюється тільки певна кількість партій або партії певного профілю, які , як вважають, мають репрезентувати головні течії політичної думки, усі решта партій забороняються. Так, у Бразилії після військового перевороту 1964 р. протягом чверті століття були дозволені тільки дві партії: одна проурядова, інша – опозиційна; дві партії були “дозволені” Конституцією Нігерії 1989 р., у Сенегалі у 80-х рр. кількість партій обмежено цифрою “чотири”, тобто основними напрямками суспільної думки, включаючи і марксистсько-ленінський.

Не менш важливим моментом у правовому регулюванні статусу політичних партій є закріплення на конституційному рівні демократичних принципів утворення та діяльності усіх партій. Насамперед, у зарубіжних країнах конституції закріплюють принцип вільного утворення та діяльності партій, як найважливішого критерію демократії.Нерідко конституції формулюють умови, при яких політичні партії можуть користуватися правом на вільну діяльність. Зокрема, вказують на необхідність поважання “принципу національного суверенітету і демократії”. У більшості випадків основні закони забороняють створення і діяльність об’єднань, цілі та дії яких спрямовані на насильницьку зміну основ конституційного ладу, створення збройних формувань, а також організацій фашистського толку. Їх недотримання дає підстави для визнання партій антиконституційними, що призводить до їх заборони.

Конституції і особливо законодавство більшості сучасних держав чільне місце надають регламентації порядку набуття політичними партіями легального статусу, а в деяих – і самому процесу їх утворення. У спеціальній літературі говориться про існування трьох основних способів набуття поітичними партіями легального статусу: явочний, дозволіельний та явочно-реєстраційний, які ж, звичайно розрізняютьсяза ступенем обмеження свободи утворення партій[4].

Звичайно, наявність у політичній партії легального статусу, незалежно від порядку його набуття, ще не означає, що у подальшому її діяльність не може бути обмежена або взагалі припинена. Як зазначає німецький державознавець Ф. Куніг, “право на виникнення аж ніяк не виключає ізольованого від нього права на існування, тобто відсутнє “право на безконтрольний вільний розвиток партій”, або їх “необмежене власне право”. Чи не найбільш суттєвим обмеженням “права на існування” є призупинення і припинення діяльності політичної партії.

Призупинення діяльності політичної партії – це тимчасовий захід, який застосовується до неї в якості санкції за порушення певних правових приписів. Таку санкцію передбачає законодавство багатьох держав (Габону, Грузії, Латвії, Молдови, Іспанії, Росії, Угорщини та ін.). воно регламентує такі питання, як підстави для призупинення діяльності партій, його строки і правові наслідки, порядок прийняття відповідного рішення та його оскарження.

Як правило, діяльність політичної партії може бути призупинена на строк до шести місяців. Більш тривалі строки зустрічаються рідко. Звичайно ж, призупинення діяльності політичної партії тягне за собою низку правових наслідків. Насамперед, партії забороняється будь-яка публічна діяльність (проведення зборів, мітингів, демонстрацій, користування засобами масової інформації), обмежується право розпоряджатися власними фінансовими засобами, але головне - позбавляється права брати участь у виборах.

Рішення про призупинення діяльності політичної партії у різних країнах приймаються по-різному. Водночас у деяких країнах рішення про призупинення діяльності політичної партії приймає орган реєстрації (наприклад, міністр юстиції, міністр внутрішніх справ, Національна рада політичних партій).

Порядок припинення діяльності політичних партій (за термінологією деяких законів - ліквідація) чітко регламентується у законодавстві більшості сучасних держав. Законодавство встановлює дві процедури: а) примусове припинення діяльності політичних партій за рішенням державних органів; б) добровільне припинення діяльності політичних партій у результаті саморозпуску, поділу або злиття. Характерною рисою законодавства багатьох сучасних держав є чітке визначення правових підстав для розпуску політичних партій. і хоча відповідні положення конституцій і спеціальних законів є досить різними за своїм змістом, можна виділити ряд підстав, які отримали широке визнання.

По-друге, невиконання партією покладених на неї обов’язків. Така підстава сформульована в законодавстві Бразилії. Так, сенегальський закон встановлює, що політична партія може бути розпущена, якщо порушує обов’язки, передбачені ст. 3 конституції (обов’язки поважати принципи демократії і національного суверенітету).