Політичні лідери як суб’єкти політичного процесу. Яким я уявляю собі образ ідеального політичного лідера

    Залежно від характеру лідера, властивостей його конституентів, зв'язку між лідером  і його конституентами та ситуації, в якій здійснюється лідерство американський політичний психолог М. Дж. Херманн виокремлює чотири образи лідерства:

• «прапороносця» (або великої людини);
• «служителя»;
• «торговця»;
• «пожежника».

    Лідерів-«прапороносців» вирізняє власне бачення дійсності. У них є ідея, заради здійснення якої вони нерідко прагнуть змінити політичну систему. Такий лідер визначає характер того, що відбувається, його темп, формує політичну проблематику.

    Образ «служителя» засвоює політик, який прагне виступати в ролі виразника інтересів своїх прихильників. На практиці лідери такого типу керуються тим, чого очікують, у що вірять і чого потребують їхні виборці.

    Для лідера-«торговця» важливою є здатність переконати. Завдяки їй конституенти «купують» його плани або ідеї, залучаються до їх здійснення. Особливого значення при цьому набувають здібності самого лідера і та стратегія, до якої він вдається, щоб домогтися підтримки своєї політики та її здійснення.

    Лідери-«пожежники» «гасять пожежу», тобто реагують на ті проблеми, які навколишнє середовище пред'являє їх конституентам. Подібні лідери відгукуються на породжені ситуацією події і проблеми, їхні дії визначають насущні вимоги моменту [7, c. 48-50].

    У сучасних політологічних концепціях функціонують різні критерії класифікації лідерства. Відтак лідерів поділяють:

    1) за мірою впливу на суспільство:

• на реальних («лідери-герої»);
• на менеджерів, які не мають яскраво і вираженого впливу на перебіг подій у суспільстві;

2. за психологічними рисами і типами поведінки:

• щодо ставлення до власного впливу й можливостей (лідер-ідеолог і лідер-прагматик);
• стосовно своїх прихильників — лідер-харизматик (формує волю виборців) і лідер-представник (виражає волю тих, хто його висунув);
• щодо супротивників — лідер-угодовець (залагоджує конфлікти, обминає гострі кути) і лідер-фанатик (бажає загострити конфлікт або знищити супротивника);
• за способом і оцінки здібностей — відкритий лідер та лідер-догматик.

    Вищеназвані чотири дихотомії “чистих” лідерів  визначив польський політолог  Є. Вятр. Вони, на його думку, виявляються в різних комбінаціях. У марксистській науці лідерів поділяють: на правлячих та опозиційних; буржуазних і пролетарських; кризових і рутинних.

   3) за стилем керівництва і політичною системою вирізняють:

• диктаторський тип лідера, який прагне досягти своєї мети, спираючись на страх покарання;
• демократичний тип лідера, що спирається не лише на свої якості та авторитет, а й підтримує дух співробітництва, співучасті в обговоренні питань;
• автократичний тип лідера, який повинен володіти високими професійними та особистими якостями, аби перемагати опонентів.

    4) виокремлюють ще:

• плутократичний тип лідера (часто це лідери “тіньової” економіки);
• лідера-популіста, який спирається на популярні сьогоденні бажання, проблеми, пропонує прості й найбільш загальноприйнята (на рівні розуміння мас) способи виходу зі складних ситуацій;
• лідера-професіонала (лідер постіндустріального суспільства), повага й довіра до якого базуються на його компетентності, особистій поведінці, ставленні виборців до нього.

    Лідер-професіонал  повинен вміти визначати пріоритетні  цілі, давати науковий аналіз певної проблеми, будувати ієрархію проблем та визначати  способи їхнього вирішення [10, c. 93].

    Відповідно  до сформульованої лідерами мети або  програми дій їх можна поділити на романтиків та прагматиків. Лідери-романтики характеризуються тим, що вони наполегливо й послідовно йдуть до здійснення своєї мети, мобілізуючи для цього всі свої сили й здібності, не спиняючись ні перед перешкодами, ні перед жертвами. На відміну від романтиків лідери-прагматики весь час співвідносять наявні ресурси з поставленими цілями, відмовляючись, якщо це необхідно, від певної мети і вибираючи іншу, на їх погляд, більш реальну. відповідно до використання тих чи інших засобів у політичній боротьбі виділяють лідерів-радикалів — прихильників рішучих дій і лідерів-реформістів, які намагаються здійснювати поступові перетворення та забезпечити спадковість політичного процесу. Політичні лідери характеризуються й різним ставленням до своїх прибічників. Одні політичні лідери вважають себе представниками тих людей, котрі їх висунули й активно підтримують, і своє головне завдання вбачають у тому, щоб послідовно обстоювати їхні інтереси. Інші політичні лідери намагаються довести суспільству, що саме вони є носіями певних, зрозумілих тільки їм вищих історичних цілей та політичних завдань, а тому їх воля має виконуватись без обговорень.

    У політичному житті за характером і масштабами діяльності розрізняють  лідерів трьох рівнів:

• лідер  першого рівня — малої групи;

• лідер  другого рівня — громадського руху (організації, партії);

• лідер  третього рівня — політик, що діє  в системі владних відносин у  національному масштабі.

    Лідера  малої групи висуває невеликий  колектив людей, які мають спільні  інтереси. Характерною ознакою цього рівня лідерства є те, що воно формується на підставі особистих рис людини, які оцінюються групою безпосередньо в процесі спільної групової діяльності. Лідеру малої групи притаманні, як правило, організаторські здібності, уміння спілкуватися, діловитість, підприємливість, прагматизм. Інтелектуальний рівень такого лідерства базується на вмінні вирішувати проблеми, що виникають, та виконувати функції «мозкового центру» групи. Для лідера характерні такі риси спілкування, як психологічна комфортність, комунікабельність, уміння знімати напруження всередині групи.

    Лідер малої групи має багато шансів висунутися в лідери другого рівня  і стати лідером громадського руху (організації, партії). Існує постійний  і різноманітний зв’язок між  лідерами малих груп і лідерами громадського руху. Але лідер громадського руху повинен мати й багато інших рис. Це пов’язано із самою сферою громадського життя, де стикаються інтереси класів, соціальних верств, національних та інших спільностей, а через них — і інтереси кожної людини [1, c. 80–91].

    Принципово  важливим є питання про роль і  місце лідера в системі суспільних відносин. Лідер громадського руху є одночасно і суб’єктом і  об’єктом суспільного процесу. Суб’єктом  — тому, що через неординарні  риси свого характеру і добровільний вибір людьми він стає на чолі тих чи інших громадських рухів з метою реалізації інтересів спільнот, що його висунули. Заради цього успішно діючого лідера наділяють владними повноваженнями, тобто правом концентрувати, спрямовувати зусилля, волю, інтелект людей, оперувати матеріальними, фінансовими цінностями.

    Водночас  лідер громадського руху не є якоюсь ізольованою, автономною щодо суспільства  постаттю, виключаючи, ясна річ, тоталітарні, диктаторські режими. Лідер громадського руху є не тільки суб’єктом, а й об’єктом суспільного життя. Він діє у відповідних соціальних і часових вимірах, має свою мету, в основі якої лише один, зате постійний критерій — результативність, ефективність його діяльності для задоволення запитів і інтересів тієї спільноти, котра звернулася до його послуг. Без широкої підтримки й постійного контакту з людьми лідер громадського руху нічого не вартий. Більше того, вирішуючи ті чи інші проблеми, він завжди зазнає впливу й тиску різних заінтересованих сторін і постійно має бути готовим до компромісів. Відтак прийняття лідером громадського руху рішень завжди є для нього справою не такою простою, а іноді — надзвичайно болісною.

    Будь-який лідер уже із самого початку намагається  заявити про себе, мати якомога  більше прибічників, формалізуватись, увійти в існуючу політичну систему. Еволюція лідера громадського руху, як і будь-якого суспільного явища, — це рух від простого до складного. На практиці вона часто має стадіальний характер: виникнення громадських рухів і виділення їх лідерів; створення партій, розробка програмних настанов та організаційних принципів, формування ієрархії партійно-політичного керівництва; боротьба за владу і прихід партій до влади, участь в управлінні країною, делегування партійних лідерів на керівні державні посади; поява лідерів — керівників держави.

    У цьому зв’язку можна вже говорити про третій рівень лідера в політиці — лідерство в системі владних  відносин, лідерство в національному  масштабі.

    Чим відрізняється лідерство в «малих групах», громадських рухах від лідерства в національному масштабі?

    Лідерство в національному масштабі — це:

    • «дистанційне» лідерство (лідер  і його прибічники не мають прямих контактів з населенням; їх відносини  з народом опосередковуються  масовими комунікаціями, організаціями, людьми, що обслуговують політичну машину);

    • «багаторольове» лідерство (лідер  орієнтується на бажання свого безпосереднього  оточення, політичної партії, бюрократичної  виконавчої машини, широкого загалу і  його завдання — підтримувати рівновагу  між цими, часто дуже суперечливими, бажаннями);

    • фактична корпоративність, хоч і  формальна індивідуальність лідерства.

    Лідер у бюрократизованому суспільстві (президент, прем’єр тощо) є лише продуктом «організованої активності», суто символічною постаттю: його ролі виконують інші люди — його штаб, «виконавча еліта» [12]. Сучасний державний лідер діє в рамках певних законів, усталених норм. А вся бюрократична машина «працює» незалежно від зміни лідерів. Лідери лише підписують укази й розпорядження, які розробляють фахівці з економічних, юридичних, військових та інших питань. Цим, між іншим, пояснюється і можливість появи дуже невиразних, «сірих» лідерів. На жаль, це трапляється частіше, ніж хотілося б.

    Саме  на це звертав увагу марксизм, стверджуючи, що лідер не може на власний розсуд творити історію. Політичних лідерів висувають певні класи, і їх роль залежить від становища й ролі класу, що їх висуває. Лідери спираються на партію. З цього приводу В. І. Ленін зазначав, що «люди силкуються придумати щось зовсім особливе і в своєму старанні мудрувати стають смішними. Всім відомо, що маси діляться на класи — ... що класами керують, принаймні в сучасних цивілізованих країнах, політичні партії; — що політичними партіями, як загальне правило, управляють більш-менш сталі групи найбільш авторитетних, досвідчених, обраних на відповідальніші посади осіб, які називаються вождями. Все це азбука» [14].

    Але й досі робляться спроби приховати  зв’язок політичного лідера зі своїм  класом і презентувати його як представника всього народу. Це помітно навіть на прикладі таких постатей, які залишили значний слід у сучасній історії, зокрема Ф. Рузвельта, У. Черчілля, Дж. Кенеді, але все ж таки не могли творити історію на свій розсуд. І не тому, що не були талановитими, а тому, що задуми, які суперечать суспільному розвитку, нездійсненні.

    Проте, безумовно, політичні лідери, можуть справляти значний вплив на хід  історичних подій. Беручи участь у політичній діяльності, вони реалізують і свої особистісні риси, що робить їх суб’єктами соціального процесу. Хоч їхня поведінка є наперед визначеною обставинами, вони мають відносну самостійність, можуть виявляти велику особисту активність.

    Дуже  важливим елементом ефективної політичної діяльності лідера є довіра, емоційна й практична підтримка лідера його прибічниками. Як свідчить політичний досвід, наявність довіри набагато збільшує можливості та ефективність діяльності політика. За таких умов люди охоче і без примусу беруть участь у реалізації запропонованої ним політичної лінії. За умов загальної довіри прорахунки лідера не дуже помічають, а помилки легко вибачають. Коли такий лідер раптом міняє політичний курс на інший, то це можуть розцінювати не як крах його попередніх задумів, а як гнучку політичну тактику та необхідний прагматизм.

    Зовсім  інша політична ситуація складається за браком або через утрату довіри до лідера з боку мас. Це часто відбувається через утрату лідером здатності гідно репрезентувати інтереси своїх прихильників і провал раніше проголошених намірів. За таких обставин політичний лідер стає об’єктом жорстокої критики і навіть глузування з боку різних політичних сил. У суспільному житті різні політичні угруповання вдаються до тактики протидії або й політичного виклику офіційній політиці. Це відбивається у виявах прихованої або відкритої ворожості як до самого лідера, так і до тієї політики, яку він проводить. У такій ситуації значно збільшується кількість порушень писаних та неписаних законів, виявів екстремізму та громадянської непокори, які можуть призвести до суспільних заворушень або навіть до громадянської війни.

    Зазначимо також, що за тих самих соціальних умов, той самий клас або верства  можуть висувати різних лідерів —  конформістів, що «пливуть за течією», і нонконформістів, тобто тих, хто  йде «проти течії», долаючи інерцію  та опір.