Політичні лідери як суб’єкти політичного процесу. Яким я уявляю собі образ ідеального політичного лідера

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ  УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ  ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ  УКРАЇНИ

«КИЇВСЬКИЙ  ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ»

Факультет менеджменту та маркетингу 

Кафедра менеджменту 
 
 

РЕФЕРАТ 

з дисципліни «Політологія» 

на тему: «Політичні лідери як суб’єкти політичного процесу. Яким я уявляю  собі образ ідеального політичного лідера» 
 
 
 
 

                                        Виконала:

                                        студентка ІV курсу гр. УВ-61

                                        Безвугляк Яна Юріївна 

                                        Перевірила:

                                        Мігалуш Анастасія  Олександрівна 
 
 
 
 
 
 
 

                    
 
 
 
 
 

КИЇВ  – 2009

ЗМІСТ 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП

    Політичне лідерство – одна з центральних  проблем політології, безпосередньо  пов’язаних із характером і якістю політичної влади, конкретним способом її структурування та легітимації. Це також активний системоутворюючий елемент державно-політичного життя, за демократичного типу владарювання універсальний і цільовий.

    На  механізм лідеротворення покладаються важливі функції, як-то стабілізація політичної системи, активізація впливу громадськості на прийняття політичних рішень, підтримка демократичних цінностей та інститутів. Тож від ефективності його діяльності залежить не лише якість політичної влади, а і в цілому суспільний прогрес.

    Політика  неможлива без політичних лідерів. Проте їхня діяльність відбувається за певних умов, відмінних залежно від історичних і географічних чинників, типу суспільств, типу політичного режиму (тоталітаризм, авторитаризм, демократія), парадигми розвитку суспільства, рівня його соціально-економічного і технічного розвитку (доіндустріальне, індустріальне, постіндустріальне, інформаційне), типу культури, міри долучення конкретного суспільства до світового співтовариства. Тому є необхідним зрозуміти призначення політичного лідерства відповідно до його типологізації  та головних функцій.

    Головною  ціллю роботи є розкриття сутності та природи політичного лідера як суб’єкта  політичного процесу, визначення його функцій та опис ідеального образу політичного лідера.

    Виходячи  з головної цілі роботи слід відмітити також завдання роботи, якими є:

• розкриття витоків політичного лідерства;
• визначення підходів до пояснення природи політичного лідерства;
• визначення функцій політичного лідера як суб’єкта політичних відносин;
• опис портрету ідеального політичного лідера.

 

Політичні лідери як суб’єкти  політичного процесу

1. Поняття, сутність і витоки політичного лідерства

    Суспільне, а в класовому суспільстві  й політичне лідерство внутрішньо притаманне природі людини, всім людським спільнотам, є стародавньою формою організації життя людей, дійовим засобом вирішення існуючих проблем.

    Найвизначніші мислителі всіх часів і народів  з давніх-давен замислювались  над явищем, яке у сучасній політології прийнято позначати терміном «політичне лідерство» (від англ. leader — вести, керувати). Прагнучи збагнути закономірності суспільного життя, античні мислителі підмітили, що там, де формується етнос чи соціум, неодмінно знаходяться й свої лідери. Це найдосвідченіші, найсильніші й найсміливіші люди, яких підтримують і визнають одноплемінники, громадяни [13].

    Тобто проблема політичного лідерства має давню історію. Неможливо уявити ґрунтовність сучасних численних теорій і концепцій політичного лідерства без посилань на висновки Платона і Арістотеля, без морально-етичної естетики управління Конфуція, без правової основи управління, виробленої Цицероном, без історичних портретів лідерів, створених Плутархом, Світонієм, Тацитом, Тітом Лівієм та іншими мислителями давніх епох. За античності лідером вважали особу, здатну творити історію. Певні історичні умови вимагали свого лідера, вождя, і завжди з'являлися теорії, які відображали чи рекомендували тип, образ та завдання відповідного лідера.

    В епоху Відродження за небувалого злету мистецтва та науки постала  теорія італійця Н. Макіавеллі, згідно з якою люди є різними, але звички мають однакові, в масі своїй більше схиляються до поганого, ніж до доброго. Головне є те, що в основі людської природи — інтерес або жадоба влади й наживи. Макіавеллі вважав, що в політиці володареві слід удаватися до великих, віртуозних шахрайств, зрад, які, як він гадав, вимагають мужності, особистого впливу та авторитету. Так, Н. Макіавеллі вважав політичним лідером володаря, котрий заради збереження свого панування і підтримки суспільного порядку не гребує ніякими засобами, навіть аморальними. Т. Карлейль і Р. Емерсон були певні, що у видатних особистостях найповніше виявляється божественне провидіння й творче начало в історії.

    Теорію  лідера-надлюдини розвинув німецький  філософ Фрідріх Ніцше (1844—1900). Лідер, за його концепцією, — вищий біологічний тип людини, що ігнорує встановлені мораль, культуру, політичні цінності. Своїх сучасників Ніцше вважав утраченим поколінням, його герої — це герої майбутнього. Людина мусить побороти в собі все, що сприяє спокою та лінощам. Слід позбутися повсякденності, бути вищим за неї, щоб стати особою, здатною володіти і керувати.

    Це  своєрідна концепція самовиховання, знищення в собі раба. Спрощений, вульгаризований  підхід до концепції Ніцше застосував фашизм, що призвело до неадекватного сприйняття його філософії, наклало на неї тавро людиноненависницької теорії (зокрема в колишньому СРСР).

    Значний вплив на сучасне розуміння політичного лідерства справили погляди французького соціолога Габріеля Тарда (1843—1904). Він намагався довести, що основним законом соціального життя є дотримання масами стереотипів поведінки політичного лідера. Єдиним джерелом прогресу суспільства є, на його думку, відкриття, зроблені ініціативними й непересічними особистостями. Він вважав, що лідер є рушієм суспільного процесу, силою, що спонукає та певною мірою скеровує розвиток людської історії. На його думку, більшість населення не здатна до творчості, розуміння сутності історичного, політичного, соціального розвитку, і тому цю роль виконує лідер [2, c. 299–301].

    Своєрідне тлумачення лідерства дав німецький  мислитель К. Маркс, визначаючи лідера як особу, якій властиві уміння, знання, авторитет, організаторський талант і яка є виразником інтересів і волі певного класу, зокрема пролетаріату.

    Подібна увага політичних мислителів різних часів до проблеми політичного лідерства  не є випадковою. Лідерство має  надто широкі об'єктивні засади. Роль політичних лідерів є досить значною і не вкладається у марксистсько-ленінські догматичні схеми, що зводили їхню діяльність до функції вираження й реалізації класових інтересів. Подібне тлумачення повністю нівелювало сутність політичного лідерства, спотворювало його значення для розвитку суспільства, що й виявилося не лише в теоретичних схемах, а й у практиці соціалістичних революцій і соціалістичного будівництва.

    Кожна історична епоха потребує й народжує свого лідера. Випадкового провідника, на думку російського політолога С. Андреєва, не буває, оскільки він завжди «дітище свого часу», своєрідний «відгук на його запит». Випадковими можуть бути окремі політики, які не заслуговують на звання політичного лідера, хоча нерідко досягають найвищих державних і партійних посад. Серед численних претендентів на цю роль історія найчастіше вибирає того, хто найбільше відповідає потребам часу. С. Андреєв наводить приклад відомого політичного лідера Олександра Македонського, який з'являється тоді, коли продуктивні сили рабовласницького суспільства вже не могли розвиватися в межах місцевих, замкнених ринків. Грецькі й македонські рабовласники прагнули захопити багатства східних країн, завоювати широкі простори для колонізації, одержати нові джерела надходження рабів, а декласовані елементи грецького суспільства — знайти можливість прогодуватися, перебуваючи у найманому війську, очолюваному авторитетним полководцем [4, c. 38].

    Комплексна  наукова розробка проблем політичного  лідерства припадає на ХХ сторіччя. Саме тоді з’явилися цілісні наукові  концепції лідерства, почали формуватися  й розвиватися напрями й наукові  школи політичного елітизму й лідерства в Німеччині, Великій Британії, Італії, Франції, США й інших країнах.

    На  сьогодні світова політична наука  має значний арсенал глибоких досліджень, які дозволяють привести в досить струнку систему теоретико-методологічне  осмислення феномена політичного лідерства, виявити основні тенденції його розвитку, виробляти необхідні рекомендації для політичної практики, прогнозувати оптимальні моделі лідерської поведінки і дій стосовно конкретної політичної ситуації. Затребуваність наукових розробок у повсякденній політичній практиці важко переоцінити, хоча, на жаль, ще багато політичних діячів ігнорують досягнення політичної науки, що нерідко призводить до серйозних ускладнень у їх політичній біографії або й до політичного фіаско.

    Політологія розглядає лідерство як феномен політичного життя суспільства, досліджує його місце в системі владних відносин, механізми формування і функціонування, а також розробляє практичні рекомендації.

    Лідер може бути визначений як особа, здатна впливати на інших з метою інтеграції спільної діяльності, спрямованої на задоволення інтересів даного співтовариства. Відповідно лідерство визначається як один із механізмів інтеграції групової діяльності, коли індивід або частина соціальної групи виконує роль лідера, тобто об'єднує, спрямовує дії всієї групи, яка приймає і підтримує його дії.

    Вплив лідера має бути постійним і здійснюватися  на все оточення лідера. Політичного  лідера відрізняє явна перевага у  впливі порівняно з впливом інших  осіб, він спирається на його авторитет або принаймні на визнання правомірності його керівництва.

    Існує кілька підходів до пояснення природи  політичного лідерства:

    1) структурно-функціональний підхід розглядає лідерство як управлінський статус, тобто становище в суспільстві, пов'язане з прийняттям владних рішень, організацією колективних дій;

    2) теорія політичного менеджменту і маркетингу розглядає лідерство як своєрідне підприємництво, здійснюване на політичному ринку, коли лідер в обмін на керівну посаду пропонує виборцям специфічний товар - програму, способи вирішення тих чи інших суспільних проблем, конкуруючи з іншими претендентами на лідерство [6, c. 63].

    Є кілька концепцій витоків політичного  лідерства:

    1) концепція рис склалася на основі аналізу ролі видатних осіб в історії. Згідно з нею лідерство є результатом наявності у лідера певних психологічних і соціальних рис (гострий розум, тверда воля, енергійність, компетентність, організаторські та ораторські здібності, готовність брати на себе відповідальність і т. п.);

    2) за ситуативною концепцією причина лідерства полягає не в індивіді та притаманних йому рисах, а в тій ролі, яку він має виконувати за конкретних обставин. Обставини визначають вибір лідера та його поведінку. Позиції і дії лідера, прийнятні в одних ситуаціях, є непридатними для інших ситуацій.

    3) концепція визначальної ролі послідовників (конституентів) трактує лідерство як особливий тип стосунків між керівником і послідовниками. Феномен лідерства пояснюється наявністю у лідера послідовників, а в ширшому плані - конституентів, тобто всіх суб'єктів політики, які взаємодіють з одним лідером і впливають на нього: активістів, прихильників, виборців тощо. Відносини між лідером і конституентами виступають у вигляді ряду взаємопов'язаних ланок: конституенти - послідовники - активісти - лідер. В демократичних державах претенденти на лідерство можуть розраховувати на успіх лише у разі збігу їхнього іміджу з очікуваннями широкого загалу - конституентів.

    4) психологічна концепція лідерства доводить, що в основі суспільного життя лежить людська психіка. Вона є керівною і визначальною щодо інших явищ людського буття. Людина за своєю природою є егоїстичною і владолюбною істотою, прагне до панування над іншими людьми, її дії визначаються волею до влади (Ф. Ніцше), підсвідомими сексуальними інстинктами (3. Фрейд) або іншими психічними мотивами. Слідом за 3. Фрейдом деякі дослідники вважають лідерство виявом невротичного стану особи лідера і навіть певним видом божевілля [5, c. 85].

    Водночас  слід зазначити, що ці теорії лідерства  мають певні недоліки. Теорія рис, наприклад, не враховує, що різні епохи, суспільно-політичні сили потребують лідерів не лише із загальними, а й із специфічними рисами. До того ж участь у політичній діяльності сприяє формуванню нових рис, необхідних для реалізації лідерських функцій. Ситуаційна теорія не враховує того, що не тільки ситуація породжує лідера, а й лідер, у свою чергу, спричинює виникнення нової політичної ситуації. Теорія визначальної ролі команди, яка вважає, що лідером керують його прихильники (за Е. Фроммом, такий лідер є «флюгером»), перебільшує вплив умов на політичну поведінку лідера.