Політичні лідери як суб’єкти політичного процесу. Яким я уявляю собі образ ідеального політичного лідера

    У політологічному аспекті лідерство  визначають:

• як вплив на інших людей;
• як управлінський статус, тобто позиція, пов'язана з винесенням управлінських рішень;
• як зразок поведінки та організації певної групи осіб і здатність реалізувати їхні вимоги в державних структуpax;
• як бізнес, підприємництво в межах політичного ринку.

    Політичне лідерство — це суспільно-політичний інститут (процес), за якого одна, а іноді й декілька осіб беруть на себе роль глави, керівника, провідника певної соціальної групи, політичної партії, громадсько-політичної організації чи руху, держави або суспільства в цілому.

    Політичний  і лідер трактується в політології  як керівник держави, партії, громадсько-політичної організації, руху, певної громади тощо; як популярний і впливовий учасник суспільного життя, який визначально впливає на нього, консолідує зусилля людей для досягнення спільної мети.

    Політичного лідера не можна ототожнювати з вождем, який не піднімає масу до свого рівня, а опускається сам до рівня маси, служить не державі чи нації, а певним групам, що висунули його і підтримують на політичній арені; вождь звертається до людини з натовпу, діяльності — насилля, маніпуляції поведінкою людей, зневажливе ставлення до особистості [12].

    Об'єктивна  необхідність лідерства зумовлюється управлінською функцією влади й  виникає тоді, коли потрібно оцінити  політичну ситуацію та здійснити  від імені великої суспільної групи певні дії.

    Потреба в лідерах виникає тоді, коли об'єкт шукає мету подальшого розвитку й шляхи її досягнення або пропонує нові засоби реалізації раніше поставлених завдань. Суб'єкт пропонує своє розуміння першого й другого, згуртовує об'єкт (якщо погляди збігаються) і забезпечує просування вперед. Отже, лідером стає не той, хто найбільше цього бажає, а той, за ким люди йдуть без примусу.

    Лідерами  не народжуються, однак опанувати  мистецтво лідерства може не кожний суб'єкт політики. Для цього потрібно самостійно мислити, генерувати ідеї, відображати настрої суспільства, ставити громадські інтереси вище власних, бути зрозумілим для об'єкта, ухвалювати наближені до реалій політичні рішення і т. ін.

    Кожному етапу суспільного розвитку, кожній соціальній групі, політичній системі  й політичному режиму властиві свої методи формування, виховання й рекрутування політичних лідерів. За умов тоталітаризму й авторитаризму лідерів у сучасному загальнодемократичному розумінні не існує, а є диктатори, номенклатура і бюрократія, які прориваються до влади не за законами політичного лідерства, а за своїми власними правилами «захоплюючого права», використовуючи монополію на знання, організацію й засоби виробництва.

    В Україні теоретичного дослідження  політичного лідерства як проблеми політології не існувало протягом усього сімдесятилітнього радянсько-тоталітарного періоду її історії. І лише з досягненням незалежності й можливостей для самостійного державотворення політичне лідерство опинилося в центрі уваги політичної науки і практики [3, c. 11–15].

    В умовах демократизації та децентралізації політичних сил, на думку українського політолога Д. Видріна, значно розширилося тлумачення самого лідерства. До політичних лідерів останнім часом відносять не лише тих, хто обіймає офіційні керівні посади у державі, а й популярних і впливових учасників політичного життя або регіональних політичних керівників, які діють сміливо, по-новаторському й незалежно. Тому політичним лідером можна вважати будь-якого учасника політичного процесу, «який прагне і здатен консолідувати зусилля оточуючих і активно впливати (в межах території, міста, регіону, країни) на цей процес задля досягнення означених і поставлених ним цілей».

    Отже, лідерство — це своєрідна соціально-історична потреба людей в організації своєї діяльності. У сучасній політології воно не має однозначного тлумачення. Існує кілька різних підходів до визначення лідерства: «вплив, авторитет, влада і контроль над іншими» (Едінгер); своєрідне підприємництво, що здійснюється на політичному ринку, де «підприємці» у конкурентній боротьбі обмінюють свої соціальні програми і способи розв'язання суспільних завдань на керівні посади (Опенгеймер, Фроліх та ін.); символ спільності й зразок політичної поведінки групи, здатний реалізувати її інтереси з допомогою влади (Амелін, Баталов); набір особистісних соціально-психологічних якостей лідера (Херманн, Дженнінгс); «функція певної ситуації» (Рісмен, Фромм). Попри всі розбіжності, наведені визначення єднає спільний предмет науково-теоретичних пошуків (політичний лідер) і однозначне його розуміння як людини, котра завдяки своїм особистим якостям має переважний вплив на членів соціальної групи. Це дає підстави сформулювати загальне поняття. Політичне лідерство — процес міжособистісної взаємодії, в ході якого авторитетні особи, наділені реальною владою або можливостями політичного впливу на людей, здійснюють легітимний вплив на суспільство чи певну його частину, які добровільно віддають їм частину своїх політико-владних повноважень і прав [8].

    Історичний  досвід світової й вітчизняної політичної цивілізації свідчить, що лідери країни, керівники громадських рухів і впливових політичних партій та блоків визнаються суб’єктами політичного процесу і тому викликають значний інтерес у соціально-політичному житті. Помічено, що зі зниженням інтересу народу до політичних партій та інших структур зростає увага до особистостей.

    Інтерес до особистостей політичних лідерів  особливо зростає в суспільствах в нестабільні періоди їх соціального  розвитку, оскільки саме тоді виринає  на поверхню багато осіб, котрі прагнуть утвердитися й самореалізуватися в політиці. А якщо врахувати, що сучасна епоха - це безперервна вервечка різних криз, то кількість претендентів на політичне лідерство невпинно збільшується. Теоретичні проблеми політичного лідерства допомагають з’ясувати механізми цього феномена, виробити легітимну процедуру просування особистості до влади, визначити можливості управління суспільством або впливовою політичною структурою, встановлити оптимальні варіанти взаємодії лідера зі своїми симпатиками й опонентами, із суспільством у цілому [15]. 

    1.2. Типологія лідерства

    Внутрішній  потенціал політичного лідерства  відображається в його типології. Однак  як не існує у політології однозначного тлумачення проблеми політичного лідерства, так і немає єдиної його класифікації.

    Тип політичного лідера залежить від багатьох чинників: суспільно-політичного устрою, політичного режиму, політико-психологічної, правової, загальної культури суспільства і т. ін. Скажімо, залежно від політичного устрою виокремлюють лідерів демократичних і авторитарних режимів (олігархічних, воєнних, тоталітарних, диктаторських).

    Характер  і механізми функціонування політичного  лідерства суттєво залежать від  форми реалізації влади. Тоталітаризму відповідає насильство, «авторитет сили», демократії — «сила закону», «сила авторитету». В останньому випадку зміна політичних лідерів здійснюється не через революції, заколоти і т. ін., а демократичними методами (через вибори). Крім того, слід зазначити, що в правових державах є спеціальна процедура притягнення вищих посадових осіб держави до парламентського суду (імпічмент) у випадку порушення конституції [13].

    Функціонально-політичний лідер покликаний формувати політичний курс, стратегію й тактику, реалізація яких здійснюється на таких рівнях: оцінювання суспільної та групової ситуації; вироблення лінії поведінки; виконання мобілізуючих функцій своєї спільноти.

    Індивідуальне політичне лідерство в загальнонаціональному  масштабі (на відміну від лідерства  у невеликих групах — партіях, організаціях, асоціаціях тощо) характеризується:

    • дистанційністю, коли спілкування лідера з його послідовниками є опосередкованим  засобами масової інформації, організаціями  та людьми, які обслуговують державну машину;

    • багаторолевістю, коли лідер намагається  дотримуватися оптимального політичного курсу, враховуючи сподівання свого безпосереднього оточення, політичних сил та електорату, які його підтримують;

    • корпоративністю, яка означає символічність  лідера (у певному розумінні), оскільки його численні ролі грає за нього «виконавча еліта»;

    • нормативно-правовою обмеженістю, тому що лідер діє в певному нормативно-правовому просторі, який визначає реальні масштаби його влади та шляхи її реалізації.

    Однією  з найпоширеніших типологій лідерства  є запропонована Максом Вебером, в основу якої покладено типи суспільного правління. Відповідно розрізняються три основні типи - традиційне, харизматичне й раціонально-легальне.

    Традиційне  лідерство ґрунтується на авторитеті звичаїв. Лідер цього типу отримує і здійснює владу не завдяки власним достоїнствам і заслугам, а відповідно до традицій і звичаїв. Традиційне лідерство характерне для доіндустріального, тобто рабовласницького і феодального, суспільства. Влада традиційних лідерів - це насамперед влада аристократичної знаті.

    Раціонально-легальне лідерство базується на переконанні в законності й раціональності встановлених порядків та у праві на панування органів, які здійснюють владу. Ці органи і їхні керівники - політичні лідери - обираються через демократичні процедури, їм надаються повноваження, за зловживання якими вони несуть відповідальність перед виборцями.

    Харизматичне  лідерство ґрунтується воно на вірі в незвичайні якості і здібності лідера, його винятковість. Грецьке слово «харизма» означає «милість», «благодать», «божий дар». У період утвердження християнства ним характеризували проповідників, котрим приписували дар безпосереднього спілкування з Богом поза офіційними релігійними інституціями. У політичній практиці під харизмою розуміють такі риси індивіда, які оточення сприймає як незвичайні, недоступні іншим, а тому визнає його за правителя.

    Харизматичне  лідерство виникає в суспільстві, як правило, в кризові періоди. Спонукальним мотивом до передання влади харизматичному лідерові є усвідомлення широкими масами, а також значною частиною правлячої  еліти нездатності наявних у країні представницьких інститутів вивести країну з кризи, консолідувати суспільство навколо тієї чи іншої цілі суспільного розвитку. Це викликає потребу в різкому посиленні впливу виконавчої влади і пошуку політичного лідера як месії, здатного вивести країну з глибокої й затяжної кризи.

    Якщо  в основі першого типу лежить звичка, другого — розум, то третій спирається на віру й емоції, що саме по собі здатне створювати ситуацію сліпого поклоніння мас, продукувати умови, коли індивідуальні якості лідера відіграють другорядну роль у формуванні його харизми. Як свідчить історія XX ст., практично всі тоталітарні режими спиралися саме на харизматичний тип політичного лідера (Ленін, Сталін, Гітлер, Тіто, Кім Ір Сен та ін.). До того ж цей тип спричиняє культ особи — крайню, максимально завищену оцінку функцій і ролі політичного лідера в історії, яка виникає внаслідок непомірної концентрації політичної, економічної і соціальної влади в руках певної людини, а також жорсткої залежності підлеглих не від результатів своєї праці, а від прихильності начальства. У поєднанні з постійною тотальною ідеологічною обробкою населення така ситуація, відображаючись у масовій свідомості, породжує в людей віру в надзвичайні здібності правителя, страх і рабську покірність. Однак, на думку основоположника даної класифікації, харизматичний лідер у кризові періоди розвитку суспільства здатен стати генератором його революційного оновлення [9, c. 79-81].

    Крім  названої класичної типології, у  сучасній політичній науці існує  чимало інших класифікацій, згідно з якими політичні лідери поділяються: на правлячих і опозиційних: революціонерів, реформаторів і консерваторів (Хагемен, Такер); формальних і неформальних: «суперменів» (тих, хто ламає усталені порядки), «героїв» (тих, хто присвячує своє життя великим і благородним цілям) і «принців» (тих, хто прагне панувати над іншими) (Дженнінгс); кризових і рутинних: «лідерів мимоволі», «лідерів зверху», «лідерів на підставі відбору й довіри», «політичних кар'єристів», «лідерів на віру», «лже-лідерів» (Тихомиров); великих і малих; пролетарських, буржуазних, дрібнобуржуазних (марксизм); «бюрократ-політиків», «флюгер-політиків», «інфант-політиків», «авантюр-політиків» (Курашвілі); загальнонаціональних та регіональних.

    В залежності від змістовного смислу стилю політичної діяльності виділяють наступні типи політичного лідерства:

• цезаристський - зосередженням усієї повноти влади в руках лідера (як це було за правління Юлія Цезаря);
• плутократичний - ґрунтується на багатстві і представляє інтереси найзаможніших суспільних верств;
• популістський, який ґрунтується на популізмі, тобто на діяльності, спрямованій на досягнення популярності в масах ціною необґрунтованих обіцянок, демагогічних гасел:
• професійний, де лідер-професіонал постіндустріального суспільства органічно поєднує в собі високий інтелект, вольове устремління, розвинену здатність генерувати оригінальні свої і сприймати чужі ідеї, високу моральність.