Інститут міжнародно-правового визнання

 Правовим підґрунтям невизнання для центрального уряду є невідповідність процесу утворення цієї держави конституційному праву, а для іноземних держав – міжнародному праву.

 Розглянемо  кілька прикладів сучасних нових  політичних утворень (самопроголошених держав).

 Турецька  Республіка Північний  Кіпр

 Кіпр  є незалежною державою з 1960 р. Етнічні  турки складають 18% його 800-тисячного  населення. В 1974 році після спроби приєднання острова до Греції, яка на той  час перебувала під владою військових, Туреччина висадила на острів свої війська для захисту турецького населення. Відтоді на окупованій території, що займає 40% території всього Кіпру, існує "Турецька Республіка Північний Кіпр ", визнана лише Туреччиною.

 Придністровська Молдавська Республіка

 Загострення міжнаціональних відносин у Молдові в 1989-1990 рр. призвело до фактичного розколу цієї держави. 2 вересня 1990 р. Другий надзвичайний з’їзд народних депутатів усіх рівнів Придністров’я, ґрунтуючись на результатах районних референдумів, проголосив створення суверенної Придністровської Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки (з 5 листопада 1991 р. – Придністровська Молдавська Республіка). 1 грудня 1991 р. на її території проведено референдум, 97,7% учасників якого висловилися за незалежність республіки. Столицею є місто Тирасполь. Населення Придністровської Молдавської Республіки (660 тис. чол. у 2000 р.) складається з молдаван (38%), росіян (30%), українців (23%), болгар (2,5%), гагаузів (0,6%) та інших етнічних груп.

 Сьогодні  Придністровська Молдавська Республіка бере участь у міжнародних відносинах як невизнана держава, за відсутності дипломатичних та інших, заснованих на міжнародному праві відносин. Утім, наявні випадки фактичного визнання, встановлення торгових, фінансових та інших відносин.

 Російська Федерація й Україна є гарантами й посередниками у процесі придністровського урегулювання. Україна виступає за мирне розв’язання конфліктів у Придністров’ї на основі принципів територіальної цілісності та поваги до суверенітету Республіки Молдова. У спільній заяві президентів Російської Федерації та України вказано, що урегулювання проблеми Придністров’я буде здійснюватися шляхом визначення й законодавчого закріплення особливого правового статусу Придністров’я на основі дотримання суверенітету й територіальної цілісності Республіки Молдова. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    ТЕМА ЛЕКЦІЇ: ІНСТИТУТ ВИЗНАННЯ В МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ 

    Інститут визнання в МП. У 1900 році на земній кулі існували 55 суверенних держав; напередодні Другої світової війни – 71 держава; в 1947 році – 81; а до 2000 року – понад 190 держав. За деякими прогнозами, через кілька десятків років на планеті буде близько 300 держав.

    Таким чином, у міжнародній системі час від часу з'являються нові суб'єкти МП. Як їх «зустрічають» вже існуючі держави?

    Міжнародний звичай виробив норми, які регулюють реакцію міжнародного співтовариства на утворення нової держави і являють собою інститут визнання.

    Визнання – це політико-правовий акт держави, у якому проявляється ставлення до взаємних відносин.

    Історія інституту визнання почалася ще в XVI столітті, коли від Іспанії відокремилися Нідерланди, а потім Португалія. США були визнані Францією, коли ще вели боротьбу за незалежність (1778), в результаті британський уряд оголосив Франції війну.

    У 1871 році відбулося визнання Італії та Німеччини. На Берлінському конгресі в 1878 році європейські держави визнали Румунію, Сербію і Чорногорію, які відділилися від Оттоманської імперії. США визнали Панаму в 1903 році, майже відразу ж після її утворення.

    Визнання нової держави, прийняття її до складу міжнародного співтовариства здійснюються, як правило:

    • або «за умовчанням», тобто мовчазним шляхом, шляхом «конклюдентних дій» (наприклад, встановленням дипломатичних відносин, укладенням договору);

    • або «голосно і зримо» – заявою, нотою.

    Визнання зміцнює позиції нової держави в міжнародній системі, відкриває можливості співпраці. Про факт невизнання звичайно також робиться заява. Часто невизнання розцінюється як недружній акт.

    Звичайно, не може бути визнано державу, створену в результаті агресії, порушення принципів загального МП.

    Виробити «писане право» з питання визнання не вдається. Комісія міжнародного права ООН не змогла завершити роботу з кодифікації інституту визнання.

    Існують два підходи до факту визнання:

    а) в силу першого підходу факт визнання породжує міжнародну правосуб'єктність держави, і вона стає державою юридично; тим самим конституюється новий суб'єкт МП (конститутивна теорія);

    б) в силу другого підходу держава набуває правосуб'єктність незалежно від визнання, а факт визнання лише сповіщає про народження держави, декларує доконаний факт (декларативна теорія). 

    У доктрині і на практиці переважає декларативна теорія визнання. Розрізняють визнання де-юре (юридично) і де-факто (фактично). Визнання де-юре – це офіційне, повне, безумовне і остаточне визнання.

    Визнання де-факто – це визнання тимчасове, обмежене, на якийсь випадок, для окремих переговорів (визнання аd hос). Таким визнанням може бути участь у міжнародній організації чи багатосторонньому договорі – в тих межах, які необхідні для участі в них.

    Якщо якась вже існуюча держава не визнає утвореної держави, між ними не може бути правовідносин.

    Після 1917 року США протягом 16 років проводили політику невизнання Радянської Росії (і потім СРСР). У листопаді 1933 року між СРСР і США було підписано Угоду про встановлення дипломатичних відносин.

    Вважається, що визнання – це право держав, а не обов'язок. Разом з тим, на думку ряду юристів, існує міжнародно-правовий обов'язок, що випливає із Статуту ООН, – визнавати державу, якщо вона відповідає вимогам, тобто є миролюбною, приймає на себе і здатна виконувати зобов'язання за Статутом ООН, бере зобов'язання, які стосуються роззброєння та нерозповсюдження ядерної зброї, і т. п.

    За підсумками агресії Іраку проти Кувейту, на виконання рішення Ради Безпеки ООН, Ірак в 1994 році визнав «суверенітет держави Кувейт, його політичну незалежність і територіальну цілісність».

    У Росії факти визнання держав оформляються указами Президента.

    Сьогодні у світі існує ряд утворень, які претендують на міжнародну правосуб'єктність, на визнання з боку інших держав. Мова йде, наприклад, про так званих «самопроголошених держав»: Придністровська Молдавська Республіка, Турецька Республіка Північного Кіпру, Абхазія – автономна республіка Грузії, частина Нагорного Карабаху (Азербайджан) під назвою «Республіка Арцах» та ін.

    Не виключено, що питання про визнання цих утворень буде вирішуватися в ході широкого протистояння держав і груп держав різних цивілізаційних типів, в контексті обміну більш істотними «відшкодуваннями».

    Цікаве питання: як може складуться справу з визнанням союзному держави Росії і Білорусії (у разі якщо така держава відбудеться)?

    Крім визнання нової держави, існує також практика визнання нового уряду. Визнання держави автоматично означає і визнання уряду в цій державі. І навпаки, якщо визнають уряд, значить, визнають державу.

    У той же час практика визнання уряду володіє деякою автономністю. Необхідність у визнанні уряду виникає, коли цей уряд виникає незаконним, неконституційним шляхом (в результаті перевороту, революції, насадження іноземною державою).

    Так, Радянський Союз не визнавав франкістський уряд Іспанії, який прийшов до влади неконституційним шляхом у 30-х роках XX століття, але при цьому не ставив під сумнів існування Іспанії як суб'єкта МП.

    Розрив дипломатичних відносин Радянським Союзом з Чилі після повалення уряду Сальвадора Альєнде і приходу до влади режиму Піночета в вересні 1973 року також не означав, що СРСР не розглядає Чилі як суб'єкта МП.

    Зародження такої практики можна віднести до часу «доктрини Тобара», міністра закордонних справ Еквадору (1907). Суть доктрини зводилася до того, що «з гуманних міркувань» бажано непряме втручання в «міжусобні чвари в республіках материка» шляхом невизнання урядів, які «виникли завдяки революціям».

    Деякі латиноамериканські держави навіть уклали угоду з цього приводу. Однак більшість країн континенту відкинули доктрину як таку, що посягає на державний суверенітет і принцип невтручання.

    У відповідь на цю доктрину і на практику втручання з боку США в 1930 році народилася «доктрина Естради», міністра закордонних справ Мексики. У силу цієї доктрини заперечується необхідність спеціального акту визнання уряду іноземними державами.

    Слід зазначити, що практика визнання урядів поступово сходить нанівець. Замість процедури визнання держави або встановлюють, або не встановлюють дипломатичні відносини з відповідною державою. 

    Є прецеденти: якщо в тій чи іншій країні новий уряд приходить до влади насильницьким, неконституційним шляхом, то іноземні держави розривають відносини з цією країною або розривають окремі договори (наприклад, про економічне співробітництво).

    Визнання уряду також може бути юридичним і фактичним. 
Ще один специфічний вид визнання – визнання уряду в еміграції (у вигнанні). Під час Другої світової війни, після нападу гітлерівської Німеччини на Норвегію, Польщу, Бельгію, Чехословаччину, уряди цих країн опинилися за кордоном і були визнані урядами в еміграції.

    Після нападу Іраку на Кувейт в 1990 році уряд Кувейту перемістився до Саудівської Аравії і звідти представляв свою країну.

    У міжнародній практиці зустрічаються й інші види визнання:

    • визнання органу військового керівництва, організації опору (в 1942 р. Комітет національного визволення Франції на чолі з генералом де Голлем був визнаний як орган військового керівництва, що представляє французькі території);

    • визнання органу національного визволення – у період боротьби з колоніалізмом (наприклад, Народна організація Південно-Західної Африки – СВАПО; Організація визволення Палестини – ООП);

    • визнання нації чи народу повсталою стороною; таке визнання означає, що повстанців не будуть розглядати як озброєних злочинців, повсталі набувають право притулку, можуть отримати гуманітарну допомогу;

    • визнання нації чи народу воюючою стороною; таке визнання означає, що на воюючих осіб поширюється міжнародне гуманітарне право. При цьому до воюючої сторони пред'являються певні вимоги: вона повинна контролювати значну територію держави, мати ефективне командування, забезпечувати дисципліну і дотримання норм міжнародного гуманітарного права. У 1823 році Великобританія визнала воюючою стороною греків, які боролися проти Туреччини за створення держави.