Інститут міжнародно-правового визнання

 Окрім ефективного контролю, уряд повинен  мати безпосередній зв’язок з  територією та населенням, що проживає на цій території. На думку І.П. Бліщенка, це об’єктивні критерії його визнання, що можуть виявлятися у керівництві боротьбою за звільнення. Історії відома значна кількість прикладів, коли визнання міжнародним співтовариством уряду, який керує боротьбою народу за самовизначення, було трансформоване у визнання нової незалежної держави.

 Так, після створення у 1947 році Ісламської Республіки Пакистан, її провінція  Східний Пакистан, населення якої (близько 50 млн.) складалося переважно  з бенгальців, зазнавала економічних і соціальних утисків з боку влади Західного Пакистану. У 1970 році на виборах у Східному Пакистані перемогла партія Народна ліга, яка виступала за надання провінції широкої політичної та економічної автономії у межах єдиного Пакистану. У відповідь на це Західний Пакистан розпочав масовий терор бенгальського населення, що спричинило втечу близько 10 млн. біженців до сусідньої Індії та початок національно-визвольної боротьби бенгальського народу. Народна ліга стала органом національно-визвольного руху, підтриманим більшістю населення Східного Пакистану. У 1971 році було проголошено Народну Республіку Бангладеш, тимчасовий уряд якої складався із лідерів Народної Ліги й керував боротьбою із Калькутти, у той час, як Пакистан здійснював збройні напади на Індію, котра була змушена оголосити війну.  Індія визнала уряд Республіки Бангладеш, до неї приєднався й СРСР і низка інших держав. При обговоренні питання про ситуацію на Індостанському півострові у Раді Безпеки ООН США та КНР заперечили право бенгальського народу на самовизначення, тим самим не визнавши уряд Народної Республіки Бангладеш. Утім, вже у грудні 1971 р. новий уряд Бангладеш, сформований в результаті виборів і підтриманий народом, розпочав роботу, 17 вересня 1974 року Народна Республіка Бангладеш увійшла до ООН і стала повноправним членом світового співтовариства.

 Отже, яким чином визнання уряду співвідноситься  із визнанням держави? Різницю між  ними виявити не завжди просто. Визнання держави завжди передбачає і визнання уряду цієї держави. Хоча, скажімо, у 1960 р. колишнє Бельгійське Конго отримало незалежність і світове співтовариство визнало новостворену Республіку Заїр, у якій протягом тривалого часу була відсутня ефективна влада. Проте із визнанням уряду проблема набагато складніша через значну кількість фактичних ситуацій. Визнання уряду, як було зазначено вище, може спричинитися до визнання держави, але далеко не завжди означає визнання держави, яку він представляє.

 Спеціального  аналізу потребує питання визнання урядів, які перебувають у вигнанні або так званих емігрантських урядів. Вказаній проблемі значну увагу приділяв відомий радянський учений Д.І.Фельдман. Виділяють декілька способів виникнення таких урядів:

1. якщо уряд змушений залишити територію своєї держави в результаті її окупації ворогом під час війни (уряди Греції, Голландії, Бельгії, Норвегії під час Другої Світової Війни)
2. якщо уряд змушений залишити територію своєї держави в результаті поразки у громадянській війні (уряд Чан Кайши, який емігрував на острів Тайвань, зазнавши поразки від комуністичного уряду Мао Цзедуна; уряд громадянської Іспанії, змушений емігрувати після громадянської війни 1938 р.)
3. коли уряд утворюється за кордоном під час війни, або миру (Тимчасовий уряд Чехії під час Першої Світової Війни, Тимчасовий уряд Алжирської Республіки, заснований у 1958 р. у Каїрі).

 Д.І. Фельдман зазначає, що необхідність визнання емігрантського уряду, навіть з урахуванням  збереження його складу та конституційного  приходу до влади диктується особливим  становищем, у якому опинився уряд. Оскільки йдеться навіть не про визнання нового уряду, а про підтвердження визнання старого. Учений вказує на те, що емігрантський уряд для збереження представницького характеру має відповідати низці вимог: мати зв’язок із народом і брати активну участь у боротьбі проти окупантів.

 Одним із перших юридичних наслідків визнання емігрантського уряду є встановлення або продовження дипломатичних  відносин. Так, уряд США заявив про  продовження дипломатичних відносин із емігрантським урядом Польщі у 1939 р., всього при уряді Польщі було акредитовано близько 30 дипломатичних представників іноземних держав, при емігрантському уряді Бельгії – 40.

 Визнані уряди, перебуваючи в еміграції  під час Другої Світової Війни, продовжували представляти свої держави у міжнародних відносинах шляхом укладання та скасування міжнародних угод. Емігрантський уряд Греції оголосив нечинними угоди про перемир’я з Німеччиною та Італією, підписав угоди про співпрацю із Югославією, США, СРСР тощо. Уряд Голландії, перебуваючи у еміграції, обмежив торгівлю з Японією, уклав декілька торгівельних угод із Великобританією, США, Бельгією тощо. Отже, визнання емігрантських урядів дало змогу укладати нові міжнародні договори та виконувати зобов’язання, покладені на них довоєнними угодами.

 На  особливу увагу заслуговує ситуація із урядом Польщі, який отримав визнання світового співтовариства, перебуваючи у еміграції під час війни, уклав низку міжнародних угод про співпрацю у боротьбі проти агресора, проте втратив контроль над власною територією. На території Польщі був створений уряд, який мав підтримку населення країни й  здійснював ефективне керування державою.

 Цей факт свідчить про надзвичайно важливе  значення критерію дійсності, ефективного  контролю, який ставиться до будь-якого  уряду.

 6. Співвідношення інститутів визнання і членства у міжнародних організаціях

 У розгляді питання співвідношення прийому  новоствореної держави до універсальної  міжнародної організації і визнання її міжнародним співтовариством  позиції учених-міжнародників також мають принципові розбіжності.  За словами В.А. Романова, прийом держави в члени ООН є очевидним підтвердженням її правосуб’єктності, проте не означає ні її колективного визнання, ні, тим більше, індивідуального визнання з боку окремих держав-членів. Відповідно, відмова у членстві е є тотожною невизнанню держави. Натомість професор Лукашук наголошував: «участь у багатосторонньому договорі або міжнародній організації не означає повного визнання. Визнання надається у межах, необхідних для виконання договору або функціонування організації. Воно припиняється із припиненням договору чи виходом з нього. Йдеться про спеціалізоване визнання». 

 Відповідно  до ч.2 ст.82 Віденської конвенції про  представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р.: «заснування або збереження представництва, спрямування або присутність делегації, або делегації спостерігача або будь-яка дія, вчинена у виконання цієї Конвенції не передбачають самі по собі ні визнання державою, що посилає, держави перебування чи її уряду, ні визнання державою перебування держави, що посилає чи її уряду». Отже, маємо два самостійних інститути: визнання й міжнародні організації. Міжнародна організація має власну позицію, яка може не збігатися із позиціями держав-членів. Тобто якщо говорити про спеціалізоване визнання, то його надає організація, а не кожна держава-член.

 У свою чергу неконституційна зміна  уряду не робить прямого, механічного  впливу на участь держави у міжнародних  організаціях, оскільки принцип спадковості держави не дозволяє вбачати у такій політичній події привід для виключення й повторного прийому держави в організацію. На думку Нгуена Ван Діня, і в цій ситуації принцип дійсності переважає над принципом законності. Найзначніший захід, який може бути вжито з урахуванням права міжнародних договорів та статуту кожної організації, а не режиму визнання уряду, це розгляд питання про призупинення повноважень органів уряду у роботі організації (поправка № 3 до Статуту ОАД від 1992 р.), або – у гіршому випадку – виключення у вигляді санкції відповідно до процедури, що діє у даній організації. Проте історії відомі факти, коли у державі змінювалася влада, а представництво в ООН продовжували здійснювати посланці уряду-попередника (Китай, Камбоджа). Цю проблему, звісно, було вирішено на рівні ООН.

 7. Нетипові об’єкти визнання

 Проф. Лукашук звертає увагу на визнання органів управління національним опором під час іноземної окупації, наводячи, як приклад, визнання урядами СРСР і  Великобританії у 1942 р. Французького комітету національного звільнення Шарля де Голля єдиним органом, що має право організовувати участь у війні громадян і територій Франції та представляти їх інтереси. При цьому комітет національного звільнення не визнавався як уряд, не брав участь в угодах і спільних деклараціях. Лише у 1944 р., коли сформований де Голлем Тимчасовий уряд отримав владу над територією Франції, він отримав юридичне визнання й став учасником важливих політичних угод, в тому числі, з СРСР про співпрацю та взаємодопомогу. 

 Окремо слід зупинитися на питанні визнання національно-визвольних рухів, які представляють народи, що повстали проти уряду у боротьбі за самовизначення. Значення такого визнання полягає передусім у тому, що представники повсталого народу не будуть розглядатися іноземними державами як військові злочинці. Інколи таке визнання передбачає надання повсталим права притулку та права на гуманітарну допомогу. Сьогодні найбільш відомим прикладом національно-визвольного руху, визнаного світовим співтовариством, є Організація Звільнення Палестини.

 Організація Звільнення Палестини

 Палестина – священна земля для християн і мусульман – з 1922 р. була підмандатною територією Великобританії. Населення  Палестини складалося переважно  з арабів, проте загальновідомо, що Палестина є колискою єврейського народу, частина якого споконвічно проживала тут, не зважаючи на розселення євреїв по всьому світу. У 1947 році Генеральною Асамблеєю ООН було прийнято план поділу Палестини на дві держави, проте араби відхилили його. Перемога Ізраїлю у збройному конфлікті, що мав місце після цього, заважає створенню Палестинської держави, а 13 травня 1948 року на території Палестини проголошено державу Ізраїль. Організація звільнення Палестини була створена у 1964 р. і визнана ООН «представником палестинського народу», має статус спостерігача, бере участь у сесіях Генеральної Асамблеї ООН і дебатах Ради Безпеки стосовно Палестини, з 1977 р. є повноправним членом Комісії ООН із Західної Азії, а також регіональних міжнародних організацій (Ліга арабських держав, Арабський валютний фонд).

 Створення і діяльність Палестинської адміністрації  регламентуються Кемп-Девідськими  угодами від 17 вересня 1978 р. між Єгиптом, Ізраїлем і США, Декларації про принципи тимчасової автономії, підписаної у  Вашингтоні Ізраїлем і Організацією звільнення Палестини 13 вересня 1993 р., Каїрською угодою між урядом Ізраїлю та Організацією Звільнення Палестини від 4 травня 1994 року та Вашингтонською угодою від 28 вересня 1995 р.

 15 жовтня 1988 року Національною радою ОЗП  в Алжирі було проголошено Палестинську державу. Генеральна Асамблея ООН взяла це до уваги і замінила у своїх органах назву ОЗП на Палестину, залишивши за нею той самий юридичний статус. На думку пана Нгуена, проголошення Палестинської держави мало серйозні юридичні проблеми, оскільки, якщо можна вважати, що ця держава має населення, територію та політичну владу, її кордони залишаються невизначеними, а дійсність контролю політичної влади над палестинським населенням є спірною.

 Проф. Лукашук окремо виділив визнання сторони, що вступила у війну. Умовами такого визнання, на його думку, є наявність значної території держави, стало контрольованої повстанцями; ефективне командування військовими силами, що забезпечує дотримання військової дисципліни й норм міжнародного гуманітарного права, – а наслідками, – поширення на таку сторону норм міжнародного гуманітарного права майже у такому обсязі, як і на державу, включаючи нейтралітет.

 Утім, після прийняття у 1977 році другого  Протоколу до Женевських конвенцій 1949 р., який передбачав поширення норм гуманітарного права на конфлікти не міжнародного характеру, необхідність визнання сторони, що вступила у війну, зникла.

 8. Проблема нових  політичних утворень (невизнаних  держав) у сучасному  міжнародному праві

 Наприкінці  минулого століття на міжнародній арені з’явилася ціла низка нових політичних утворень, які не визнаються у якості повноправних суб’єктів міжнародного права світовим співтовариством. У 1974 р. було утворено Турецьку Республіку Північний Кіпр, пізніше – про відокремлення оголосили Нагірний Карабах, Абхазія, Південна Осетія, сербські Країни у Хорватії й Боснії-Герцеговині. Подібне явище не є принципово новим, адже майже усі держави проходили цю стадію, яка тривала від кількох днів до десятків років. Зазначені утворення учені називають самопроголошеними державами, невизнаними державами, новими політичними утвореннями.

 Російський  дослідник І.С. Марусин визначає невизнану державу, як політичне  утворення, що має об’єктивні ознаки незалежної держави, проте не визнається як така іноземними державами і тому позбавлена можливості повноправної участі у міжнародному житті.

 Як  правило, невизнані держави характеризуються наявністю таких ознак:

1. реальна влада на певній території з постійним населенням, включаючи збройні сили, які можуть підтримувати на контрольованій території певний правопорядок;
2. органи влади невизнаної держави у своїх діях достатньо незалежні від центрального апарату та іноземних держав;
3. представники нового політичного утворення прямо заявляють про свою незалежність;
4. ідея незалежності широко підтримується населенням невизнаної держави;
5. нове політичне утворення створюється на території, що має статус, рівноправний іншим частинам території «держави-суверена», особами, котрі мають повний обсяг прав громадян цієї держави;
6. незважаючи на реальне існування влади на певній території, підтримку населення, відповідні заяви й декларації, ні центральна влада, ні іноземні держави не визнають це утворення державою, не визнають його міжнародної правосуб’єктності у своїх відносинах з ним.