Інститут міжнародно-правового визнання

 Тема: Інститут міжнародно-правового  визнання

 1. Проблема визнання  у міжнародному  праві

 Проблеми, що виникли у світі наприкінці XX століття внаслідок суттєвих геополітичних  змін (розпад СРСР, Югославії, Чехословаччини, поява більше, ніж двох десятків нових держав-суб’єктів міжнародного права, їх визнання або невизнання міжнародним співтовариством), яскраво свідчать, що інститут визнання в міжнародному праві досі залишається одним із найменш розроблених та найбільш дискусійних, а правова практика визнання держав  є надзвичайно неоднорідною. Зумовлено це, тим, що, inter alia, нові держави з’являються на міжнародній арені порівняно нечасто, адже відомо лише декілька періодів, коли утворення нових держав можна назвати масовим. Крім того, процес ускладнюється тим, що утворення нової держави та її міжнародно-правове визнання завжди викликають зіткнення інтересів існуючих держав - членів міжнародного співтовариства, а це очевидно не сприяє розробці та впровадженню одноманітної та прозорої регламентації відповідних процесів.

 Як  зазначає видатний французький юрист-міжнародник  в’єтнамського походження Нгуен  Куок Динь, сучасні держави виникли  у складних політичних умовах, проти  волі потужних політичних утворень свого  часу. Великі держави претендували на те, щоб повністю регламентувати ситуацію й визначати право новостворених держав на здійснення їх міжнародних прерогатив. У подальшому вже ці, нещодавно інституалізовані держави займали аналогічну позицію стосовно інших політичних утворень, котрі намагалися взяти участь у міжнародних відносинах. Таке напружене співвідношення між об’єктивним характером суверенітету та умовами його конкретної реалізації лягло в основу класичного спору про природу і значення визнання держави.

 Засадниче значення міжнародно-правової регламентації інституту визнання яскраво підкреслює той факт, що ще у 1949 р., на своїй першій сесії, Комісія міжнародного права ООН внесла питання кодифікації інституту визнання держав й урядів пунктом «а» до довгострокової програми роботи, поставивши його перед питаннями правонаступництва, режиму відкритого моря та територіальних вод, права договорів, дипломатичних зносин та імунітетів. Як відомо, перераховані позиції у подальшому набули узгодженого міжнародно-правового регулювання, за єдиним винятком інституту визнання.

 Отже, інститут визнання на сьогодні ґрунтується  переважно на звичаєвих нормах й  основних принципах загального міжнародного права, і лише окремі його аспекти  регламентуються багатосторонніми й двосторонніми договорами зацікавлених держав, рішеннями міжнародних організацій, а також дипломатичними документами окремих держав.  Учені також звертають увагу на цілий ряд документів, у яких згадуються деякі аспекти питання визнання: Декларація про надання незалежності для колоніальних держав і народів 1960 р., Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співпраці між державами відповідно до Статуту ООН та ін. Важливу роль у розумінні сутності й природи визнання відіграють доктрини відомих учених, оскільки інститут визнання, як жоден інший у міжнародному праві, розроблявся переважно на доктринальному рівні. Оскільки питання визнання тісно пов’язані із дипломатією та міжнародними відносинами, інститут визнання став предметом дослідження дипломатів і державних діячів, які, аналізуючи проблеми практики його застосування, висували пропозиції, виходячи з поглядів, домінуючих у сучасну їм історичну епоху.

 Питання визнання ґрунтовно проаналізовано у роботах радянських та пострадянських юристів-міжнародників: Д.І. Фельдмана, Г.М. Вельямінова, О.Н. Хлестова, Ф.Р. Гасимова; дослідженням визнання займались і західні вчені: Я. Броунлі, Ш. де Вишера, Ф. Джессапа, Г. Кельзена, Д. Кроуфорда, Г.Лаутерпахта, Л. Оппенгейма, А. Фердросса, Ч. Ч. Хайда, К. Ворбріка, Р. Ріца, Д. Тюрка, К. Хільгрюбера та інші.

 2. Поняття та засоби  міжнародно-правового  визнання

 Визнанням у міжнародному праві називають  явно виражений або мовчазний  акт суверенної держави, що констатує  вихід на міжнародну арену нового суверенного утворення або, за певних умов, уряду, спрямований на встановлення між сторонами, що визнає, та що визнається, відносин відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

 Отже, об’єктом визнання можуть виступати:

• держава
• уряд, який представляє державу у її відносинах з іншими суб’єктами міжнародного права
• органи руху національного визволення.

 Визнання  є одностороннім актом держави, утім деякі сучасні учені заперечують  виключно односторонній характер акту визнання. Зокрема, Ф.Р. Гасимов зазначає: «у випадках виникнення двох або більше нових держав і урядів та закріплення визнання у спільному документі такий акт набуває двостороннього характеру», і наводить приклад Паризько-Дейтонських угод 1996 р., за якими Союзна Республіка Югославія й Республіка Боснія і Герцеговина взаємно визнали одна одну у якості суверенних незалежних держав.

 Оцінка  наведеної концепції цілком залежить від того, що саме розуміти під терміном «двосторонній акт».

 Якщо  Ф.Р.Гасимов мав на увазі лише можливість одночасного визнання двома  державами одна одної у єдиному  документі, то це дійсно так. І яскравим прикладом подібної процедури визнання є Протокол про встановлення дипломатичних відносин між Україною і Антігуа і Барбудою.

 Утім, поняття двосторонньості у праві  найчастіше використовують за аналогією  з термінами «двостороння» та «одностороння» угоди, розуміючи під «двосторонністю» виникнення взаємних зобов’язань завдяки діям однієї зі сторін, як це виникає, зокрема, при здійсненні договору купівлі-продажу у формі прийняття акцепту. У такому сенсі з наведеною концепцією, вочевидь, погодитись не можна, адже факт визнання не зумовлює виникнення обов’язків для суб’єкта, якого визнано.

 Проте, не слід вважати, що  односторонній (у такому сенсі) характер визнання не може призводити до виникнення так  би мовити технічних зобов’язань. Очевидно, що якщо визнання відбувається шляхом підписання двостороннього документу, у якому, inter alia, закріплюється бажання розвивати двосторонні відносини та заснувати консульство, чи посольство – то це призведе до виникнення певних зобов’язань (наприклад, створити умови для встановлення дипломатичних відносин, для зміцнення торгово-економічних зв’язків тощо). Принципово важливим є те, що визнання держави А державою Б не зобов’язує державу Б вчинювати аналогічні дії, тобто визнавати державу А. Ще раз підкреслимо, що у такому розумінні визнання завжди є одностороннім актом.

 Протилежним визнанню, є акт протесту, який означає  відмову держави визнати юридично значиму ситуацію, створену поведінкою іншої (інших) держави правомірною, кваліфікуючи її у якості протиправної, оскільки йому відомо про наявність такої ситуації. Протест має бути явно вираженим і так чи інакше доведеним до відома держави, якій він адресований, можливо, і до відома інших зацікавлених держав.

 Юридичні  наслідки протесту різноманітні залежно від того, визнає, чи ні держава-адресат протесту наявність у її діянні (дії чи бездіяльності) протиправності.

 Визнання  може бути мовчазним, або наочно засвідченим.

 Під мовчазним, як правило, розуміють відсутність у розумний термін заяви державою протесту проти юридично значимої ситуації, що виникла. Презюмується, що коли держава упродовж розумного строку не реагує негативно на юридично значиму поведінку іншої держави, або реагує позитивно, вступаючи з нею у правовідносини з приводу цієї події, то вона визнає таку подію правомірною. У зворотному випадку держава має висловити протест. Проф. Репецький зазначає, що мовчазне визнання настає, коли вчиняється певний акт, можливий лише за умови визнання

 Проф. Маланчук конкретизує, що домислюване  визнання має вивестися лише із дій, які ясно свідчать про відповідний намір, а єдиною недвозначною дією, яка дозволяє зробити висновок про повне визнання, є встановлення повних дипломатичних відносин. Всі інші форми стосунків, на його погляд, не обов’язково домислюють визнання. Таким чином, проф. Маланчук заперечує можливість існування мовчазного визнання, адже для заснування дипломатичних представництв держави мають обмінятися відповідними документами.

 Наочно  засвідчене визнання має видаватися органом, який, відповідно до конституції держави, репрезентує її у зовнішніх зносинах і може бути оформлене як лист, офіційне комюніке, угода про встановлення дипломатичних, або консульських відносин, про основи взаємовідносин і співробітництво, декларація, дипломатична нота тощо.

 В Україні  рішення про визнання іноземних  держав, відповідно до п.4 ст.106 Конституції  України ухвалює Президент України.

 3. Форми та наслідки  міжнародно-правового визнання

 Традиційно  формами визнання і держав, і урядів є юридичне (de jure); фактичне (de facto) та для конкретного випадку (ad hoc). Підставами для такого розрізнення є юридичні наслідки визнання для держави, що визнає та для об’єкту визнання.

 Визнання de jure вважається повним і кінцевим; як правило, воно не підлягає відкликанню. Засобом здійснення або наслідком такого визнання може бути заява держави про встановлення дипломатичних відносин із новоствореною державою або урядом. Наслідками визнання de jure є:

 у міжнародному праві

 - визнання  держави як повноправного суб’єкта  міжнародного права, а уряду – як єдиного органу, що представляє інтереси держави у міжнародних відносинах;

 - визнання  за представниками держави або  уряду відповідних привілеїв  та імунітетів, закріплених Віденською  конвенцією про дипломатичні  зносини 1961 р.;

 у національному праві

 - визнання  іноземною державою нормативно-правових  актів уряду, що визнається;

 - визнання  іноземною державою судових рішень  уряду, що визнається;

 - визнання  імунітету власності (рахунки,  архіви, нерухомість тощо) держави  чи уряду, що визнається, розташованих на території держави, що надає визнання.

 Визнання de facto застосовується зазвичай у випадках, коли іноземна держава не впевнена у ефективності нового уряду чи життєздатності новоствореної держави, проте з  політичних, або економічних міркувань  вважає за потрібне їх визнати. Таке визнання не є повним і може бути відкликане. Учені сходяться на тому, що визнання de facto – тимчасове й обмежене, а обсяг його наслідків змінюється відповідно до кожного конкретного випадку. Одним із наслідків визнання de facto може бути встановлення економічних зв’язків із новоствореним урядом або державою. Так, Великобританія визнала Китайську Народну Республіку de facto у той час, коли інші західні держави її не визнавали.

 Визнання ad hoc не можна вважати визнанням  як таким, оскільки тут йдеться про конкретний випадок, наприклад, про мирні переговори між державами, або урядами, які не визнають одне одного, у випадку збройного конфлікту між ними. Так, Держава Ізраїль та Організація Звільнення Палестини визнали одна одну ad hoc 13 вересня 1993 р. при укладанні між ними Каїрської угоди. Однак не можна говорити про визнання ad hoc у випадку участі держав, які не визнають одна одну, в універсальній угоді чи міжнародній організації.

 Одним із хрестоматійних прикладів судової  практики, який ілюструє практичне значення юридичних наслідків визнання, є широковідома справа фірми «Карл Цайс». Цінність її матеріалів для вивчення полягає, по-перше, у досить докладному викладенні суті практики уряду Великої Британії щодо визнання, а по-друге, її матеріали є чудовою ілюстрацією практичного значення визнання уряду для приватноправових відносин.

 У мотивувальній  частині рішення було викладено  загальну практику уряду Великої  Британії щодо визнання. Зокрема, було сформульовано основні умови: наявність контролю над більшою частиною території держави, коли такий контроль є ефективний, стабільний і формально організований (тобто створено систему державних органів, які забезпечують такий контроль).

 Що  ж до суті рішення по справі, то, не торкаючись питань, які мали політичне забарвлення (Велика Британія наполегливо не визнавала НДР державою), слід відзначити, що британский суд визнав правопорядок (а отже і рішення органів влади, і норми національного права) без встановлення дипломатичних відносин чи навіть визнання de facto.

 Отже, з урахуванням матеріалів справи фірми «Карл Цейс» можна зробити  такі основні висновки щодо практично  значення визнання держав та урядів:

• відсутність визнання держави призводить до відсутності визнання юридичної сили актів органів влади цього утворення;
• відсутність визнання держави призводить до відсутності імунітетів державної власності за кордоном;
• відсутність визнання уряду, як правило, призводить до невизнання юридичної сили актів цього уряду.

 4. Визнання держав

 Протягом  тривалого часу утворення держави відносили виключно до питань історії та соціології, оскільки вважалося, що цей процес перебуває поза галуззю права, виступаючи стосовно нього, як дещо дане.

 Сучасний  етап виникнення нових держав, в  основному, був пов’язаний із розпадом соціалістичної співдружності й окремих держав у Центральній та Східній Європі на початку 90-х рр. XX століття, в результаті чого припинили існування три федерації: СРСР (1991 р.), Чехословаччина (1993 р.), ОФРЮ (1991-1992 рр.). Практика визнання нових держав, що виникли на їх тлі, не є однорідною, а її вплив на становлення звичаєвих норм є дискусійним, адже в умовах сучасних міжнародних відносин кожна держава самостійно вирішує, визнавати їй нове політичне утворення, чи ні, перетворюючи акт визнання на засіб політичного впливу на новостворену державу.