Рівні наукового пізнання. Поняття методу і методології

Методологія ставить перед собою завдання з'ясувати умови перетворення позитивних наукових знань про дійсність  у метод подальшого пізнання цієї реальності, виявити ефективність і  межі його продуктивного застосування. Важливим і принциповим для методології  є обґрунтування положення про  метод як систему, його складність і  багатогранність змісту, що включає  в себе знання різноякісних характеристик  і множинність рівнів — від  принципів філософського значення до безпосередніх наукових знань  про конкретний об'єкт. Це зумовлює закономірність розгортання методу в систему в процесі його теоретичного й практичного функціонування.

Методологія розробляє типологію методів. Відповідно до цього структурується саме методологічне  знання. Вченням про метод взагалі  та філософський метод зокрема виступає філософська методологія. Філософський метод, розгортаючись у систему, вбирає в себе основний зміст філософського  знання. Тому філософська методологія  в інструментальному значенні збігається з філософією. Оскільки сфера філософії  включає в себе різноманітні філософські  системи й течії, то й філософська  методологія являє собою множину методологічних програм, у яких вирізняються своєрідні методологічні системи. Жодна з існуючих філософських методологій не може набувати ролі абсолютного пізнавального інструментарію. Кожна з них має сенс і стає продуктивною лише в межах предметної галузі, окресленої її основоположними принципами. Намагання надати тій чи іншій методології універсального пізнавального засобу завдає шкоди і науці, й самій методологічній теорії. Дослідники у своїх методологічних орієнтаціях дотримуються принципу методологічного плюралізму.

Завдання методології конкретних наук (або конкретно-наукової методології) — віднайти найбільш адекватні методи для дослідження певного фрагменту реальності, і в цьому виявляється її аксіологічна функція в процесі наукового пошуку.

Як  систематизоване вчення про метод  методологія виникла ще в епоху  Нового часу, зокрема у філософії  Ф. Бекона та Р. Декарта. Вагомий внесок у розвиток філософської методології  зробили Сократ, Платон, Арістотель, Спіноза, Лейбніц, Кант, Гегель, Маркс, Мах, Пуанкаре, Гуссерль, Поппер, Копнін та інші.

Завданням методології було і є дослідження  пізнавальної діяльності, що здійснюється у різних галузях науки, виявляє  загальні закономірності функціонування й розвитку наукового мислення, розробляє  загальнонаукові методи пізнання. Вважалося, що методологія досягла своєї  вершини у формі марксистської (діалектико-матеріалістичної) методології. В ній порушувалась і вирішувалась вся сукупність логіко-гносеологічних та інших проблем. Та час показав, що претендувати на абсолютну істину вона не може, хоча й значна частина  її положень "працює" й сьогодні.

Спираючись  на загальнонаукові методи, кожна  конкретна наука розробляє власну методологію, яка проявляється, зокрема, у сфері окремих методик. Щодо них філософська методологія  є загальною теорією методів.

Методолога (методологію) завжди цікавить не безпосереднє відношення суб'єкта до об'єктивної реальності (природи, суспільства), а до теоретичної, духовної конструкції, що відображає цю природну й соціальну дійсність. Образно кажучи, методологія розпочинається з того, чим закінчується теоретична діяльність. Тому не сама навколишня дійсність, а теорія про цю дійсність є  об'єктом дослідження методології. Отже, методологія прагне дати відповідь  не на те, що є цей об'єкт, а як він є. Ще І. Кант запитував, як можлива математика? Як можливе природознавство? Що необхідно взяти (засоби, прийоми, методи) і як їх застосовувати, щоб виникла теорія математики чи природознавства? Тут філософія неначе роздвоюється. З одного боку, вона є світоглядом, а з іншого — методологією. Звідси, власне, й філософський спосіб вирішення світоглядних проблем, а водночас і теоретична передумова методологічного дослідження. Методологія як вчення про прийоми, засоби, принципи наукового дослідження як найважливішою умовою свого існування потребує положень, які б вказували на те, що пізнавальний процес, хоч би в якій сфері він здійснювався, має загальні моменти.

Одним із різновидів методології є методологія  науки. Вона вивчає комплекс явищ, що належать до інструментальної сфери науки  та наукової діяльності, їх осмислення й функціонування. Методологія науки  досліджує сукупність пізнавальних засобів, що застосовуються в науці, об'єктивні характеристики та властивості  науки й особливості наукової праці, які відіграють істотну роль в отриманні істинних знань. На цій  основі вона виробляє принципи, норми  й правила, які організовують  і спрямовують пізнавальну діяльність.

У рамках методології науки найбільш розвиненими  й внутрішньо структурованими є  методологія дедуктивних наук, системно-структурна методологія, методологія обґрунтування, еволюційна методологія та антропна методологія. Вона широко застосовувалася у практиці наукових досліджень (кінець XIX ст.), коли центром методологічного дослідження стала наукова теорія. Вагомий внесок у розвиток методології науки зробили Франке, Рассел, Уайтхед, представники віденського гуртка (Карнап, Фреге, Гілберт), Львівсько-Варшавської школи (Айдукевич, Тарський, Лукасевич) та сучасні — Лакатос, Кун, Фейє-рабенд, Поппер. Нині обґрунтовується думка про необхідність застосування альтернативного підходу в методології науки. На відміну від попереднього (стандартного) підходу, який розглядає наукове знання переважно у вигляді системи взаємопов'язаних мовних виразів, новий намагається здійснити методологічний аналіз несформованих структур та утворень, що стоять поза мовними виразами. Показовими в цьому плані є концепції Т. Куна та І. Лакатоса.

І насамкінець, стосовно типології методологій. Донедавна  у вітчизняній філософській, суспільно-політичній літературі (словники, енциклопедії, посібники, підручники тощо) поділ здійснювався на наукову (марксистську, діалектико-матеріалі-стичну) та ненаукову (західну, буржуазну тощо) методологію. Сьогодні ідейно-політичні  підвалини втрачають сенс. Нині дедалі частіше стає нормою методологічний плюралізм, утверджується методологічний обмін і співробітництво. Вітчизняні філософи, науковці широко застосовують методологію західних дослідників (біхевіоризму, прагматизму, неопозитивізму тощо). І навпаки, західні філософи, політологи, соціологи не відмовляються  від методології діалектичного  та історичного матеріалізму.

Актуально досліджується структура методології. З цієї проблеми можна виокремити два основних погляди. Перший — це намагання дати чітку класифікацію й виокремити структурні елементи методології, другий — описовий, аморфний підхід.

З урахуванням  раціональних положень, сформульованих сучасними авторами у філософській, соціогуманітарній та природничо-науковій літературі, до основних структурних компонентів методології наукового пізнання на абстрактному рівні належать такі методи:

1) загальні; 2) загальнонаукові; 3) міждисциплінарні; 4) специфічні.

Проте така класифікація — надто загальна. Конкретизувати її методи варто в  контексті розмежування принципів, законів, категорій та їх гносеологічної ролі. Якщо дотримуватися цієї вимоги, то основними структурними елементами є:

• філософські  принципи, до яких належать принципи матеріалізму, розвитку, саморуху, відображення, суперечності, детермінізму, взаємодії, об'єктивності тощо;

• закони діалектики, які виконують і гносеологічну, і методологічну функції;

• категорії  діалектики, найважливішими з яких є сутність і явище, зміст і  форма, причина й наслідок тощо;

• загальнонаукові  принципи, до яких передусім належать системний, структурно-функціональний, моделювання тощо;

• міждисциплінарні та дисциплінарні методи;

• закони та категорії конкретних наук, які  виконують пізнавальну функцію  й є інструментами дослідження.

Системи цих елементів можуть бути й іншими. Безперечним є лише те, що чим  ширшим є об'єкт наукового дослідження, тим повніший арсенал методів  необхідно використати для його пізнання.

2.3. Метод  і методологія.

Науковий метод не тотожний вченню про метод, тобто методологію. Адже коли ми визначаємо методи як способи дії, як форми практичного й теоретичного осягнення дійсності, як системи регулятивних, нормативних та інших принципів перетворюючої діяльності людини, то  в цьому випадку методи виступають у вигляді керівних принципів, що регулюють пізнавальну діяльність людини. Але коли ми застосовуємо певну теорію пізнання про світ до формування нової теорії, то тоді сама теорія перетворюється на розгорнутий метод побудови теоретичної системи. І в цьому випадку правомірно говорити про виникнення методології наукового пошуку.

Метод відрізняється також від прийому, способу, підходу до пізнання. Деякі автори ототожнюють поняття методу та підходу. Іноді можна прочитати в методологічній літературі, що поняття методу використовують і в застосуванні до підходів вивчення дійсності. Але таке ототожнення недостатньо обґрунтоване, оскільки підхід є принциповою методологічною орієнтацією дослідження, тобто як метод у його нерозвиненому вигляді, у його становленні, водночас як метод є досить стійким утворенням, же спирається на найбільш загальні закони розвитку дійсності. Далеко не кожен підхід може перетворюватися на мeтoд. Отже, науковий метод багатший, повніший, змістовніший, ніж підхід до пізнання. Тому метод містить у собі підхід у «знятому» вигляді, оскільки метод може спиратися на кілька пов'язаних між собою підходів, наприклад, широко відомий нині системно-структурний метод пізнання ґрунтується на системному й структурному підходах до вивчення явищ.

Метод варто відрізняти і від способу та прийому, бо метод - це сукупність взаємопов'язаних конкретних дослідницьких прийомів, способів, операцій. Спосіб же та прийом можна ототожнювати, оскільки кожен з них являє собою один якийсь пізнавальний засіб, який застосовується в процесі дослідження в основному автоматично. Метод містить у собі творчі засади. Він тісно пов'язаний із предметом тієї чи іншої науки, в якій застосовується. Проте метод, спосіб та прийом мають не лише відмінні риси, але й дещо спільне. Спільним для них є передусім те, що вони репрезентують процесуальність, спрямованість розвитку наукового знання і всі вони похідні від предмету дослідження, визначаються ним.

Науковий метод має як об'єктивні, так і суб'єктивні засади. Об'єктивний бік методу становлять ті чи інші властивості, закономірності розвитку досліджуваних об'єктів, які відображаються людською свідомістю, тобто система об'єктивно істинного знання про закони розвитку світу. Німецький філософ-неокантіанець Г. Ріккерт наголошував, що «будь-який науковий метод дослідження повинен узгоджуватися з особливостями змісту своїх об'єктів» . Суб'єктивний же бік наукового методу полягає в тому, що в самій об'єктивній реальності немає ніяких методів. Вони існують лише в людській свідомості, більш чи менш правильно відтворюючи цю реальність, і визначаються суб'єктивними можливостями самого дослідника, його потребами та здібностями, але при цьому здійснюють активний зворотний вплив на розвиток досліджуваної реальності. Тобто між об'єктами та методами їх дослідження існує тісний взаємозв'язок.

Науковий метод є ідеальним  явищем, вторинним стосовно об'єктивних закономірностей. Саме суб'єктивний бік  методу підкреслюють, коли ведуть мову про те, що метод є сукупністю чи системою правил, прийомів, способів дослідницької діяльності людей. Немає неправильних методів, є неправильне їх застосування. Тому в процесі пізнання та перетворення дійсності необхідно враховувати як об'єктивність, так і суб'єктивність наукових методів. Отже, неправомірно стверджувати, як це роблять деякі представники західної філософії науки, що метод не відчуває на собі впливу предмета науки і його виникнення визначається лише умінням вченого фіксувати процеси, що відбуваються у його мисленні.

Таке тлумачення наукового методу піддається критиці з боку постпозитивізму. Так, П. Фейєрабенд дав критику концепцій наукового методу як К. Поппера, так і Т. Куна й І. Лакатоса. На його думку, якщо концепція К. Поппера має своїм практичним наслідком заперечення методу взагалі, то Т. Кун і І. Лакатос створили видимість, що володіють універсальною формою науки, водночас як фактично володіють лише неясною термінологією, не даючи по суті ніякої загальної історичної закономірності. Сам же П. Фейєрабенд також підходив до розв'язання проблеми наукового методу однобічно, розуміючи під останнім суто раціональний, умоглядний метод, не знаходячи в ньому об'єктивного підґрунтя.

З погляду класичної діалектико-матеріалістичної методологи, науковий метод є діяльнісною логіко-гносеологічною характеристикою процесу пізнання. Але він не є вихідним пунктом пізнання. Останнім виступає саме знання, яке поглиблюється, конкретизується, поповнюється за допомогою наукових методів. Намагаючись відійти від традиційного тлумачення методології як вчення про методи, Г.П. Щедровицький у кінці 80-х років XX ст. розглядав методологію у двох значеннях: з одного боку, у значенні «логія методу», тобто як описання методу або метод, репрезентований у знанні, а. з другого — методологія як теоретизований метод, тобто як метод у мисленні або «миследіяльність» . У такому розумінні перший і другий смисл методології корелюють як особливе і загальне, а роль одиничного виконує окремий конкретний метод, що органічно входить до методології у першому смислі. Тут метод можна тлумачити як певний вид мисленнєвої діяльності з упорядкування системи правил, принципів, підходів тощо у когнітивному процесі.

У такому випадку доречно вважати, що не лише зміна методологічної свідомості веде до зміни конкретних методів пізнання, але й навпаки; зміни у методах як формі теоретичної діяльності приводять до зміни методологічної свідомості, типу раціональності, типу мислення загалом. Зокрема, якщо проаналізувати виникнення синергетики як науки, формування синергетичних методологічних підходів до вивчення нелінійних самоорганізованих систем, то дійдемо висновку, що саме революційні зміни в математичних методах дослідження, зокрема, поява стохастичних диференціальних рівнянь, виявилися вирішальними при вивченні раніше недоступних для науки явищ нелінійності, незворотності, біфуркаційності, нерівноважних фазових переходів, флуктуацій, дисипацій, турбулентності, хаосу тощо.

Нові  наукові методи й нове відношення до них у постнекласичній науці виявилися причетними до формування постмодерністської методології знання, яке виступає в ній переважно у формі мовних ігор. Між мовними іграми та науковим методом у постмодерністському розумінні знання межі стираються, і, мабуть тому, Ж.-Ф. Ліотар запропонував розглядати мовні ігри як загальний дослідницький метод. Причому цей метод він вважає придатним і для досліджень у науці, й для дослідження соціальних зв'язків між індивідами. У нього знання не зводиться до науки і навіть взагалі до пізнання, й саме пізнання він розглядає як «сукупність висловлювань, які вказують на предмети або описують їх..., і стосовно яких можна сказати істинні вони чи хибні»¹. Тут відмінність між методом і методологією ще більше «розмивається».