Рівні наукового пізнання. Поняття методу і методології

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Національний  авіаційний університет

Інститут аерокосмічних систем управління

Кафедра біокібернетики та аерокосмічної медицини

 

 

 

 

 

 

 

Реферат

з навчальної дисципліни

«Філософські проблеми наукового пізнання»

Тема: «Рівні наукового пізнання. Поняття методу і методології»

 

 

 

 

 

Виконав: ст. групи БМ-514М

Корпан О.Ю.

Перевірила:  проф. Сластенко Є. Ф.

 

 

 

 

Київ 

2011

 

ЗМІСТ

 

Розділ  1. Рівні наукового пізнання

1. Методологія науки…...……………...........................................................3
2. . Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання………….….….4

Розділ 2. Поняття методу і методології

2.1.  Поняття методу……………………………………………......….…...9

2.2.  Поняття методології ………………………………………………...12

2.3. Метод  і методологія ………………………………………….….…16

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………………….20

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ  1. Рівні наукового пізнання

1.1 Методологія науки

 

Сучасна наука є складною, гетерогенною, нелінійною системою з багатьма розгалуженнями. Для того, щоб у певний спосіб упорядкувати її елементи, показати їх когерентність (узгодженість) і водночас наявність ієрархічності (підпорядкованості), в методології науки виділяють два рівня наукового пізнання і відповідно - два рівні організації наукового знання — емпіричний та теоретичний, які визначаються різними типами науково-дослідної діяльності та різними способами отримання наукового знання. їх складна взаємодія забезпечує цілісність науки в процесі її розвитку.

Вперше розробку критеріїв розрізнення  емпіричного й теоретичного як проблему методології науки сформулювали представники логічного позитивізму (одна з течій у неопозитивізмі) ще в 30-х роках XX ст., коли в процесі аналізу мови науки виявили суттєві відмінності у значеннях емпіричних і теоретичних термінів. Зокрема, логічний позитивізм акцентує увагу не на чуттєвій стороні пізнання, а на знаковій фіксації «безпосередньо даного» і на логічних правилах побудови мови. Зокрема, Л. Вітгенштейн вважав, що хоча думку треба висловлювати так, щоб її можна було осягнути чуттями, проте головною для нього у пізнавальному процесі залишається «мова знаків»¹. Неопозитивізм створив свою «редукційно-екстенсіональну» модель наукового знання, розроблену у так званому атомарному, а потім гіпотетико-дедуктивному варіанті.. Ця модель виходить із: 1) знаково-символічного аналізу наукового знання за допомогою синтаксичного (екстенсіонального) представлення його на рівні формалізованих логічних систем та 2) емпіричного обґрунтування цього рівня через зведення (редукції) мови теоретичних термінів до безпосередньої символізації емпіричних даних.

Отже, неопозитивізм розриває діалектичну  єдність чуттєвого та раціонального, що негативно впливає на розвиток науки. У зв'язку з останнім, негативну  оцінку логічному позитивізму дав  Б. Рассел, який зазначав, що логічні  позитивісти неправильно розуміють  відношення знання до досвіду, оскільки, на його думку, вони допускають дві  помилки: по-перше, неправильно аналізують саме поняття «досвід», а по-друге, допускають помилку, вірячи в існування деякого невизначеного суб'єкта з приписуваною йому деякою властивістю.

Деякі недоліки неопозитивізму в розумінні  кореляції теоретичного та емпіричного  намагалися усунути й представники постпозитивізму К. Поппер, І. Лакатос, Т. Кун, П. Фейєрабенд, М. Вартовський та ін. Зокрема, критикуючи концепцію розвитку знань неопозитивізму, П. Фейєребенд зазначав: «Реалізм плідний, позитивізм же безплідний... Я став реалістом не тому, що був переконаний якимось частковим аргументом, а тому, що загальна сума: реалізм плюс аргументи на його користь плюс та легкість, з якою його можна застосувати до науки та багатьох інших речей, які я невиразно відчував, хоча й не міг вказати на них пальцем, - у моїх очах виглядали краще...» . Він рішуче заперечував проти редукціонізму у розумінні природи й розвитку наукових знань.

Та до кінця покінчити з позитивізмом, як того жадав П. Фейєрабенд, не вдалося ні йому, ні іншим представникам постпозитивізму, оскільки вони не відмовилися від редукціоністських ідей у тлумаченні теоретичного змісту науки. Першим проти абсолютизації ролі індуктивного методу як узагальнення досвіду, емпіричного знання, характерної для неопозитивізму, виступив ще К. Поппер. Він писав, що дійсний стан справ не збігається з уявленнями про нього наївного емпіриста чи представника індуктивної логіки, які вважають, що наука починається зі збору й організації спостережень і повинна корелювати з так званими протокольними реченнями. Але водночас він абсолютизував функцію емпіричного спростування наукових теорій як нібито єдино можливого засобу росту наукового знання, і тому не Лише не вигнав з арсеналу науки реально діючий у її системі механізм емпіричного підтвердження істинності теорій, а й відкинув можливість самої фальсифікації, бо вона без індукції не може ступити й кроку. Отже, К. Поппер лише трохи пом'якшив тиск редукціонізму у когнітивному процесі, але не усунув його.

Подальші методологічні дослідження  способів, методів, принципів та інших  аспектів отримання нових знань  поглибили інтерес до проблеми досить умовного поділу наукового знання на емпіричне та теоретичне. Тобто вченні про наукове пізнання, його методи й форми важливим є дослідження емпіричного й теоретичного рівнів.

 

2. Емпіричний і теоретичний рівні наукового пізнання.

 

Емпіричний рівень наукового  пізнання ґрунтується на отриманні знань через застосування дослідів та експериментів. Закономірності функціонування об'єкта, що досліджується, виводяться через проведення й узагальнення результатів значної кількості дослідів і встановлення внаслідок цього стійких, повторюваних зв'язків між властивостями об'єкта або між об'єктами. Окрім того, емпіричне пізнання відрізняється від теоретичного за предметом пізнання. Емпіричне пізнання орієнтується на безпосереднє вивчення явищ через органи чуття або на застосування приладів, експериментальних установок та інших матеріальних засобів.

Емпіричне знання не можна ототожнювати з чуттєвими даними, оскільки чуттєвий момент пізнання (відчуття, сприйняття, уявлення) протистоїть раціональному  моменту (поняття, судження, умовиводи). Емпіричне ж знання ґрунтується на раціональному моменті пізнання, бо воно потребує, не лише раціональної обробки даних, отриманих через спостереження й експерименти, але й представлення цих даних у знаках і термінах мови науки.

Емпіричне знання визначається як система  висловлювань про абстрактні емпіричні  об'єкти. На емпіричному рівні здійснюється спостереження об'єктів, фіксуються факти, проводяться експерименти, встановлюються співвідношення, зв'язки, закономірності між окремими явищами.

На емпіричному рівні наукового  пізнання об'єкт відображається з  боку його зовнішніх зв'язків і  проявів, які доступні переважно  живому спогляданню. Формою вираження  знання емпіричного рівня є сукупність суджень. На їх базі формулюються закони, що відображають взаємозв'язки, взаємодії  явищ навколишньої дійсності та безпосередньої діяльності. Практичне застосування знання, одержаного на емпіричному  рівні, обмежене. Що ж до розвитку наукового  знання загалом, то воно є початковим, вихідним для побудови теоретичного знання. На емпіричному рівні основний зміст знання одержується, як правило, з безпосереднього досвіду, експерименту. Важливими тут є насамперед форма  знання та поняття, що становлять мову науки і виражають результати емпіричного рівня пізнання. На цьому  рівні дуже важко, а іноді й  неможливо визначити ступінь  загальності та застосовуваності одержаного знання. Тому практичне застосування цього знання часто призводить до помилок.

Абстрактними  емпіричними об'єктами виступають, зазвичай, реальні предмети, при вивченні яких учені мислено відволікаються від таких їхніх властивостей, які є несуттєвими в межах конкретного дослідження. Наприклад, при вивченні закономірностей взаємодії Сонця й планет М. Копернік не брав до уваги їх маси, хімічний склад і т. д., а Вважав їх лише деякими матеріальними точками, тобто ідеалізував. Окрім того, абстрактним емпіричним об'єктом може бути будь-який предмет, який мислено розглядається в неіснуючих, ідеальних умовах. Наприклад, нехтування силою тертя в процесі руху деякого тіла приводить до висновку про можливість його руху, який може тривати нескінченно. Так встановлюється емпіричний закон інерційного руху.

Емпіричне знаний має досить складну  структуру. Воно складається з таких елементів:

• одиничні емпіричні висловлювання, які фіксують результати Одиничних спостережень чи експериментів (їх ще називають протокольними висловлюваннями, бо вони фіксують точні місце й час проведення спостереження або експерименту);
• емпіричні факти — це висловлювання, в яких узагальнюються протокольні висловлювання. Наприклад, узагальнюючим висловлюванням є таке: «Питома вага води більша від питомої ваги олії». В ньому узагальнені дані багатьох спостережень і експериментів, проведених ученими й зафіксованих в окремих протокольних висловлюваннях. Емпіричні факти говорять про наявність чи відсутність певних властивостей, подій, відношень тощо;
• емпіричні закони - це загальні висловлювання, в яких фіксуються об'єктивні, суттєві, необхідні, повторювані зв'язки і відношення між певними властивостями, подіями, фактами тощо. Вони одержуються через застосування індукції. Розрізняють динамічні й статистичні емпіричні закони. Наприклад, емпіричний закон Бойля-Маріотта встановлює відношення між тиском і об'ємом газу. До статистичних належать закони, що ґрунтуються на випадкових подіях, наприклад, закон черг. Емпіричні закони є імовірнісно-істинними висловлюваннями, хоча можуть виражатися математичними формулами.

Усі вище названі елементи емпіричного знання перебувають у нерозривному зв'язку між собою, складаючи цілісну систему ймовірнісно-істинного знання. На початковому етапі зародження та розвитку науки емпіричне знання було домінуючим у системі науки. Саме на його фундаменті будувалося теоретичне знання.

Теоретичний рівень наукового пізнання - це процес отримання нових знань про відповідний об'єкт на основі вже існуючих наукових знань через дедукцію. Тут відсутній безпосередній контакт ученого з досліджуваним об'єктом. Дослідник має справу не з реальними предметами чи явищем, а з абстрактними теоретичними об’єктами (або ідеалізованими об'єктами, теоретичними конструктами), які є особливими логічними реконструкціями реальних предметів і явищ. Прикладами таких об'єктів є матеріальна точка, ідеальний газ, абсолютно чорне тіло, абсолютно тверде тіло тощо. На теоретичному рівні створюються системи знань, теорій, у яких розкриваються загальні та необхідні зв'язки, формулюються закони в їх системній єдності та цілісності.

На теоретичному рівні наукового  пізнання об'єкт відображається з  боку його внутрішніх зв'язків та закономірностей, які осягаються шляхом раціональної обробки даних емпіричного пізнання, а суб'єкт завдяки мисленню виходить за межі того, що дається у безпосередньому  досвіді й здійснює перехід до нового знання, часто не звертаючись  до чуттєвого досвіду. Тоді абстрактне, теоретичне мислення виступає не лише формою вираження результатів пізнавальної діяльності, а й засобом одержання нового знання.

Абстрактні  теоретичні об'єкти можуть мати не лише ті властивості й відношення між ними, які можна віднайти в реальних предметах, але й такі, яких не містить жоден реально існуючий предмет. Мислене конструювання таких об'єктів буває особливо ефективним, коли реальний предмет, що досліджується, є надто складним і містить значну кількість несуттєвих для дослідження властивостей, які утруднюють процес пізнання. Саме в таких випадках досліджується теоретична модель цього предмета, яка дає змогу виокремити необхідні властивості й встановити відношення між ними.

На теоретичному рівні суб'єкт  оперує поняттями вищого рівня, здійснюючи сходження від емпіричних об'єктів  до ідеалізованих (ідеальних "об'єктів"), широко застосовує абстракції, які  не мають емпіричних корелятів. Кожне  поняття асоціюється з певною сукупністю уявлень та наочних образів. Передбачається, що наявна в чуттєвому  досвіді інформація осмислена й  засвоєна новими понятійними засобами більш високого рівня абстрагування. Елементарні частинки, наприклад, не можуть бути предметом безпосереднього  чуттєвого споглядання, але показання  приладів, що їх реєструють, фіксуються нашими органами чуття. Інша річ, що ці показники мало лише сприймати, їх треба  розуміти. Йдеться про більш високий  рівень теоретичного переосмислення чуттєвих даних у концептуальній картині  дійсності. Теоретичний рівень наукового  пізнання здійснюється на широкому, різноманітному та складному фундаменті, ґрунтується  на перегляді та переосмисленні розвитку попередніх теорій.

Теоретичне  знання також має складну структуру, в якій можна виділити такі компоненти:

— одиничні теоретичні моделі — це мислена реконструкція окремих властивостей предмета і встановлення відношень між ними. Побудова моделі ґрунтується на ідеалізованих об'єктах, які репрезентують реальні відношення в предметах. Наприклад, коли є необхідність дослідити коливання маятників, то для встановлення законів їх руху використовують такі ідеалізовані об'єкти, як ідеальний маятник, матеріальна точка, нитка, що не піддається деформації. Між ними встановлюються такі залежності: ідеальний маятник — це матеріальна точка, яка закріплена на нитці, що не піддається деформації. Такі моделі створюють умови для конструювання абстракцій більш високого порядку - теоретичних законів;

- фундаментальні теоретичні закони — це теоретичні висловлювання, які характеризують відношення ідеальних об'єктів теоретичних Моделей. Вони описують функціонування не окремих предметів, а застосовуються до всіх предметів, які мають відповідні характеристики. Так, закон коливання маятника застосовується до коливання будь-яких маятників. На відміну від емпіричних, теоретичні закони є достовірними, а не ймовірнісно-істинними знаннями;