Рівні наукового пізнання. Поняття методу і методології

— наукові теорії - це розгорнуті й розвинені системи теоретичних знань, в яких узгоджуються відповідні фундаментальні закони. Наукова теорія - логічно організована система теоретичних висловлювань, яркі описують певний клас ідеальних об'єктів, їх властивостей і відношень. Тобто теорія є цілісною теоретичною моделлю, що охоплює всі часткові випадки. Наприклад, класична механіка І. Ньютона охоплює всі механічні рухи.

Отже, емпіричний і теоретичний  рівні наукового пізнання відрізняються, по-перше, гносеологічною спрямованістю  досліджень. На емпіричному рівні  пізнання орієнтується на вивчення явищ та поверхових, "видимих", чуттєво-фіксованих зв'язків між ними, без заглиблення  в сутнісні зв'язки та відношення. На теоретичному ж рівні основними  гносеологічними завданнями є розкриття  сутнісних причин та зв'язків між  явищами. По-друге — пізнавальними  функціями. Основною пізнавальною функцією емпіричного рівня є описова  характеристика явищ, теоретичного —  їх пояснення. По-третє — характером і типом одержуваних наукових результатів. Результатами емпіричного  рівня є факти, певні знання, сукупність узагальнень, взаємозв'язки між окремими явищами. На теоретичному рівні знання фіксуються у формі сутнісних  характеристик, законів, теорій, теоретичних  систем та системних законів. По-четверте — методами одержання знань. Основними  методами емпіричного рівня є  спостереження, опис, вимірювання, експеримент, індуктивне узагальнення; теоретичного ж рівня — аксіоматичний, гіпотетико-дедуктивний  методи, ідеалізація, єдність логічного  й історичного, сходження від  абстрактного до конкретного тощо. По-п'яте — співвідношенням чуттєво-сенситивного та раціонального компонентів у  пізнанні. На теоретичному рівні домінує  раціональний компонент, на емпіричному  — чуттєво-сенситивний. Чуттєві  та раціональні компоненти пізнання як вираження пізнавальних здібностей та можливостей суб'єкта завжди функціонують у єдності, хоча й співвідношення їх на емпіричному й теоретичному рівнях різне.

Незважаючи на зазначені відмінності, емпіричний і теоретичний рівні  наукового пізнання органічно взаємопов'язані  й взаємозумовлюють один одного в  цілісній структурі наукового пізнання.

Емпіричне дослідження, виявляючи  факти, нові дані спостережень та експериментів, стимулює розвиток теоретичного рівня, ставить перед ним нові проблеми й завдання. Теоретичне ж дослідження, в свою чергу, розглядаючи та конкретизуючи  зміст науки, відкриває нові перспективи  пояснення й передбачення фактів, тим самим орієнтуючи та спрямовуючи емпіричне пізнання. Емпіричне пізнання опосередковується теоретичним: теоретичне пізнання вказує, які саме явища та події мають бути об'єктом емпіричного дослідження, які параметри об'єкта мають бути виміряні і в яких умовах має здійснюватись експеримент. Теоретичний рівень виявляє і вказує емпіричному ті межі, в яких результати його можуть бути істинні і в яких його знання може бути застосоване на практиці. Саме в цьому й полягає евристична функція теоретичного рівня наукового пізнання.

Емпіричний та теоретичний рівні  організації наукового знання не існують відокремлено один від одного. В реальному науковому процесі вони органічно поєднані, взаємно обумовлюють і доповнюють один одного. Тому вони характеризуються лише відносною самостійністю, межа між ними досить умовна. Емпіричне переходить у теоретичне, а те, що колись було теоретичним, на іншому, більш високому етапі розвитку стає емпірично доступним. Провідна роль у цій єдності, залежно від предмета, умов та наявних наукових результатів, належить то емпіричному, то теоретичному.

Розділ 2. Поняття методу і методології.

2.1. Поняття методу.

Метод (грецьк. metodos) у широкому значенні слова — "шлях до чого-небудь", спосіб соціальної діяльності в будь-якій її формі, а не лише в пізнавальній. Проте не варто зводити весь арсенал методів до раціонального, оскільки існують й інші засоби та прийоми пізнання.

Проблема  методу завжди була й залишається  в центрі уваги філософської та наукової думки (особливо з Нового часу) і  обговорювалася в рамках різних учень. Нині питання методу й методології  широко ставляться й вирішуються  в таких філософських напрямах, як філософія науки, діалектичний матеріалізм, феноменологія, структуралізм, постструктуралізм, пост-позитивізм тощо. Специфіка соціальної методології досліджується у сучасній герменевтиці, теорії інтерпретації текстів та інших філософських концепціях (Г. Гадамер, Г. Ріккерт, П. Рікьор та ін.).

Таким чином, метод (у тій або іншій  формі) зводиться до сукупності певних правил, прийомів, способів, норм пізнання та діяльності. Він є системою принципів, вимог, які орієнтують суб'єкта на вирішення  конкретного завдання, досягнення результатів  у певній сфері діяльності. Метод  дисциплінує пошук істини, дає  змогу зекономити сили і час, рухатися до мети найкоротшим шляхом, регулюючи  пізнавальну та інші форми діяльності людини.

Проте не варто впадати в крайнощі: 1) відкидати роль методологічних проблем ("методологічний негативізм"); 2) перебільшувати (абсолютизувати) значення методу, перетворивши його на "універсальну відмичку" до всього ("методологічна  ейфорія"). У сучасних методологічних концепціях намагаються, як правило, не допускати цих крайнощів, хоча вони й зустрічаються. Цікавою й досить популярною серед науковців є  концепція "методологічного анархізму" П. Фейєрабенда.

Існує думка (Р. Фейман, лауреат Нобелівської премії, фізик), що метод "живого" дослідження такий же індивідуальний, особливий і неповторний, як і його предмет, особа дослідника. Таке розуміння пізнавальної діяльності призводить до методологічного релятивізму, оскільки методи, прийоми, що застосовуються в одному випадку (при вирішенні певної проблеми), зовсім не придатні в іншому, при вирішенні іншої. Це означає, що неможливо створити загального методу пізнання й, отже, жодної методології. Необхідно щоразу шукати новий шлях дослідження, оскільки методи, якими ми користувалися раніше, не дають позитивних результатів і не рухають пізнавальний процес. Кожне нове відкриття потребує застосування нових методів і нової методології дослідження.

Зрозуміло, така позиція має як свої позитиви, так і негативи. Відомо, що розвиток і ускладнення процесу пізнання потребують дедалі новіших, більш досконалих методів дослідження. Проте навколишній  світ, кожен об'єкт зокрема є  діалектичною єдністю індивідуального (неповторного) та загального (типового, повторюваного). Ці загальні риси, зв'язки є істотнішими, ніж одиничні, індивідуальні. Тому й методологія їх дослідження спирається як на традиційний арсенал методів, прийомів, засобів дослідження, так і на новітні, котрі враховують специфіку, особливості того чи іншого об'єкта. Мало того, практика наукового пізнання підтверджує цю методологічну тезу, оскільки об'єктивному світу притаманні не лише індивідуальні, одиничні властивості й характеристики, а й загальне, закономірне. У пізнавальному процесі постійно відбувається екстраполяція результатів, отриманих при вивченні обмеженого числа об'єктів, на великі класи чи пласти природної й соціальної дійсності.

Кожний  метод розробляється на основі певної теорії, яка тим самим виступає його необхідною передумовою. Ефективність,сила кожного методу обумовлена змістовністю, глибиною, фундаментальністю теорії, яка "співіснує з методом". Своєю  чергою, метод розгортається в  систему й використовується для  подальшого заглиблення й розгалуження знання та його матеріалізації в практиці.

У науковому  пізнанні, як зазначав К. Маркс, істинним повинен бути не лише його кінцевий результат (сукупність знань), а й  шляхи, що ведуть до нього, тобто метод, який сприяє дослідженню й підтверджує специфіку об'єкта. Тому не можна відокремлювати предмет від методу. Будь-який метод виникає з реального процесу життя і знову входить у нього. Метод не нав'язується предмету пізнання, а змінюється відповідно до його специфіки. Отже, сутність методу зумовлена насамперед змістом об'єкта, предмета дослідження.

Метод не є щось безсуб'єктне, яке існує  окремо й поза суб'єктом. Останній завжди включає метод і невідривний  від нього. Інакше кажучи, "людина — центр всієї методології" (Фейербах). Будь-який метод є засобом, прийомом забезпечення й досягнення мети, має інструментальний характер і є системою регулятивів.

Метод існує, розвивається лише в діалектиці суб'єктивного й об'єктивного  за визначальної ролі останнього. У  цьому плані кожний метод об'єктивний, реалістично змістовний, фактичний. Разом з тим він одночасно  суб'єктивний, але не як сукупність довільних прийомів, правил і процедур, а як продовження й завершення об'єктивності, на основі якої він виростає.

Багатоманітність  сфер людської діяльності обумовлює  розмаїтий спектр методів, які можуть бути кваліфіковані за різними критеріями. Насамперед потрібно виокремити методи духовної (ідеальної, теоретичної) і  матеріальної діяльності. Водночас методи можна класифікувати відповідно до філософських категорій на одиничні, особливі й загальні; за сферою і  масштабами застосування — на одиничні, специфічні, загальні та всезагальні (універсальні).

Щодо  методів науки, то основ їх поділу на групи, типи може бути декілька. Так, залежно від ролі й місця в  процесі наукового пізнання методи поділяють на формальні й змістові, емпіричні й теоретичні, методи дослідження  й викладання тощо. Вирізняють ще й  якісні та кількісні методи, методи безпосереднього й опосередкованого пізнання, оригінальні й довільні тощо.

У сучасній науці досить успішно працює багаторівнева  концепція методологічного знання. У зв'язку з цим методи наукового  пізнання за ступенем загальності й  сферою діяльності можна поділити на кілька основних груп:

1. Філософські  методи, серед яких найзагальнішими  та історично першими є діалектичний  і метафізичний. До них належать  також аналітичний (характерний  для сучасної аналітичної філософії), інтуїтивний, феноменологічний, герменевтичний та інші.

2. Загальнонаукові  методи (підходи) дослідження, що  отримали широкий розвиток і  застосування в науці XX ст. Вони  виступають як своєрідна проміжна  методологія між філософією та  фундаментальними теоретико-методологічними  положеннями спеціальних наук. До  загальнонаукових найчастіше зараховують  такі теоретичні конструкції,  як інформація, модель, ізоморфізм, структура, функція, система, елемент, оптимальність тощо.

Отже, науковий метод, з одного боку, визначається змістом досліджуваного об’єкта, а  з іншого – сам здійсню вплив  на зміст отримуваного про цей  об’єкт знання.

Характерними  рисами загальнонаукового інструментарію є, по-перше, поєднання і зняття в  їх змісті окремих властивостей, ознак, понять, філософських категорій тощо; по-друге, можливість (на відміну від  останніх) формалізації, уточнення  засобами математичної теорії.

На  основі загальнонаукових понять і концепцій  формулюються відповідні методи й принципи пізнання, які забезпечують зв'язок і оптимальну взаємодію філософської методології зі спеціально-науковим знанням та його методами. До загальнонаукових принципів і підходів належать системний, структурно-функціональний, кібернетичний, імовірності та моделювання, формалізація тощо, їхня роль полягає в тому, що внаслідок свого "посередницького" характеру вони забезпечують взаємозв'язок філософського та спеціально-наукового  знання.

3. Методи  міждисциплінарного дослідження  як сукупність ряду синтетичних,  інтегративних способів, які застосовуються  на стиках наук, включаючи й  групи наук, що функціонують у  межах певної форми руху матерії.

4. Методи  спеціальних наук, тобто сукупність  способів, принципів пізнання досліджуваних  прийомів і процедур, що застосовуються  в тій чи іншій сфері окремої  науки.

Таким чином, у науковому пізнанні функціонує складна, динамічна, цілісна система  різноманітних методів різних рівнів, сфер діяльності, спрямованості, які  реалізуються з урахуванням конкретних умов.

2.2. Поняття методології.

Методологія (від грецьк. methodos — шлях дослідження чи пізнання; logos — вчення) — це, по-перше — систематизована сукупність підходів, способів, методів, прийомів та процедур, що застосовуються в процесі наукового пізнання та практичної діяльності для досягнення наперед визначеної мети. Такою метою в науковому пізнанні є отримання істинного знання або побудова наукової теорії та її логічного обґрунтування, досягнення певного ефекту в експерименті чи спостереженні тощо. Вживаються поняття "методологія фізики", "методологія біології", "методологія пізнання космосу", "методологія соціології", "методологія економіки" та ін. Практична діяльність може спрямовуватися на створення бажаного матеріального чи ідеального об'єкта, певної реальності, на потрібну спрямованість об'єктивного процесу, функціонування матеріальної системи чи її цілеспрямоване трансформування тощо. По-друге — це галузь теоретичних знань, уявлень про сутність, форми, закони, порядок та умови застосування підходів, способів, методів, прийомів і процедур у процесі наукового пізнання та практичної діяльності.

Традиційно методологію в загальному розумінні розглядали як систему принципів і способів організації та побудови теоретичної й практичної діяльності, а також вчення про цю систему. З позиції філософії, методологія як загальна теорія побудови людської діяльності виявляє свої межі, що пов'язані із суспільно-історичною залежністю засобів діяльності людини від рівня розвитку її сил і від) характеру тих проблем, які перед нею постають. Найбільш розвиненою у філософії вважається методологія науки, в якій, у свою чергу, виділяють методологічний аналіз конкретних наук (методологія фізики, математики, біології, історії, психології тощо), а також методологію наукового знання загалом.

Осмислюючи  теоретичний і соціокультурний  досвід, методологія розробляє загальні принципи створення нових пізнавальних засобів. Основним об'єктом вивчення методології є метод, його сутність і сфера функціонування, структура, взаємодія з іншими методами й  елементами пізнавального інструментарію та відповідність характеру досліджуваного об'єкта і його зв'язок з пізнавальною метою чи цілями практичної діяльності.