Роль релігії в сучасному суспільстві

- право на свободу віросповідання, діяльності релігійних організацій  підлягає тільки таким обмеженням, які відповідно до Конституції  України та норм міжнародного  права є необхідними в демократичному  суспільстві й встановлені законом.

При цьому принципово важливим є те, щоб держава чітко окреслила  свої зобов´язання перед Церквою, коло тих повноважень, які є сферою її компетенції, що зробить її політику щодо Церкви прозорою, відкритою для  суспільного загалу. Зокрема, йдеться  про те, що держава:

- визначає основні пріоритети  своєї політики щодо Церкви;

- сприяє розвитку релігійної  самобутності української нації,  всіх корінних народів і національних  меншин України, що є однією  з передумов становлення в  Україні громадянського суспільства;

- поважає традиції й  внутрішні настанови релігійних  організацій, якщо вони не суперечать  чинному законодавству України,  забезпечує повноцінний правовий  і соціальний статус церкви, сприятливі  умови для її діяльності, захищає 

 права і свободи  віруючих та їх релігійних  організацій;

- сприяє встановленню  відносин взаємної релігійної  та світоглядної терпимості й  поваги між громадянами, які  сповідують релігію або не  сповідують ніякої релігії, між  віруючими різних віросповідань  та їх релігійними організаціями.

Сьогодні у світі є  різні типи державно-церковних відносин. Не вдаючись до їх аналізу, відзначимо, що за часів СРСР Церква теж була відокремлена від держави, проте  остання втручалася у внутрішні  справи Церкви, обмежувала простір  її канонічної діяльності, а сама Церква посідала маргінальне становище  в суспільстві. Принципова новація  майбутнього проекту концепції  полягає у тому, що держава і  Церква визначаються як рівноправні  суб´єкти державно-церковних відносин, кожен з яких діє у сфері  своєї компетенції, взаємно підтримуючи  одна одну. При цьому релігійні  організації діють у правовому  полі держави, держава не втручається  у справи Церкви, забезпечуючи свободу  релігії, свободу Церкви. Саме такий  принцип визначає характер державно-церковних  відносин у багатьох Цивілізованих  країнах світу, зокрема, в США  та Франції, він має стати визначальним і для України.

Якщо в загальних рисах  визначити основні пріоритети державної  політики України щодо релігії та церкви, то ними є:

- забезпечення конституційного  положення про відокремлення  Церкви від Держави і школи  від Церкви, рівноправність усіх  офіційно діючих в Україні  релігій та права громадян  на свободу совісті. Мабуть, не  треба доводити, що чіткі правові  принципи і процедури дають  змогу створити надійні механізми  захисту прав віруючих, законних  інтересів релігійних організацій,  уникнення конфліктних ситуацій  на релігійному ґрунті. При цьому  вдосконалення законодавчої та  іншої нормативної бази буде здійснюватися передусім шляхом відпрацювання юридичних механізмів розв´язання питань, які виникають у відносинах між державними і релігійними структурами, а також між різними релігійними організаціями;

- сприяння релігійним  організаціям у виконанні їхніх  статутних завдань, участі Церков  у служінні, що має неабияке  соціальне значення. Йдеться, зокрема,  про зміцнення моральних підвалин  суспільства, розвиток милосердницької,  доброчинної діяльності тощо. Зрештою,  йдеться не тільки про употужнення  церковного служіння в інтересах  українського суспільства, але  й поступове "витягування"  релігійних організацій з насиченої  небезпечними елементами зони  політичного напруження, подальше  перебування в якій, у міру  розвитку процесів соціально-політичної  диференціації та конфесійного  розшарування, реально загрожує  перетворити Церкви на партії;

- подолання дестабілізуючих  впливів Церкви на суспільство,  деполітизація релігійного середовища. Йдеться у тому числі й про  те, щоб блокувати спроби партій, рухів та інших політичних  формувань від використання релігійно-інституційних  структур під час виборчих  кампаній тощо.

Зрозуміло, деполітизація  релігійного життя не означає, що держава не зацікавлена в притаманних  Церкві функціях моральної опозиції, критики окремих аспектів соціальної політики державних органів. Реалізація цих функцій релігійними організаціями, особливо за умов транзитного стану  суспільства, спонукає державу до корекції політичного курсу, певною мірою  мінімізує негативні соціальні  і соціально-психологічні наслідки економічних реформ і тому відповідає інтересам країни.

Нарешті, об´єктом державної  політики щодо релігії та Церкви має  стати сприяння розвитку релігійної самобутності корінних народів та національних меншин, їх взаємин з одновірцями  за кордоном.

Державна політика стосовно цих організацій має спрямовувати на розвиток їхньої власної релігійно-інституційної  інфраструктури; мінімізацію вирішальної  залежності від закордонних центрів, а також недопущення перетворення конфесійного чинника на знаряддя етнічного  й територіального сепаратизму: залучення згаданих релігійних організацій  у процес динамізації взаємин  України з їхніми етнічними країнами і вирішення питань про українську діаспору в цих країнах.

Коротко кажучи, це саме ті підвалини, на яких можливе відродження Церкви, стабілізація релігійної ситуації, а  зрештою, утвердження громадянського миру і злагоди в суспільстві.