Роль релігії в сучасному суспільстві

 

Правовий аспект свободи  совісті характеризує сукупність юридичних  норм, які регулюють суспільні  відносини в процесі практичної реалізації особистістю свого права  на свободу совісті. Відзначимо, що остання може бути об´єктом цих норм лише в процесі самореалізації особистості, тобто в своєму публічному, суспільному  вияві там, де "силове поле" дії  свободи совісті одного "Я" перетинається з "силовим полем" дії свободи совісті іншого "Я". Право тільки визначає межі, можливості й гарантії зовнішнього, реалізаційного вияву свободи ювісті. Право передбачає створення в суспільстві таких демократичних умов, такого комплексу економічних, політичних та юридичних можливостей, які давали б можливість людині вільно й повноцінно самореалізуватися в системі установок, координат свого світоглядного вибору.

 

Однак право не може регулювати процес світоглядного вибору. Скажімо, для релігійного самовизначення особистості свобода совісті  як право є формально зовнішнім. Іншими словами, розумова діяльність, думка людини, сфера її совісті, які  не виявляють себе у певних діях, вчинках, поведінці, не є предметом  права і не регулюються ним. Кожна  людина має сама визначити форми, способи, шляхи пізнання істини, суті трансцендентного, форми свого єднання  з Богом.

 

Вона від народження має  право бути вільною, суверенною і  незалежною у виборі й захисті  своїх ідей, переконань, суджень, свого  погляду на світ, сенс і призначення  людського життя. Це - справа її совісті. Сфера совісті - це приватна сфера  особистості. Держава не повинна  втручатись в цю надто тонку і  делікатну царину людського буття.

 

Совість у кожної людини вільна отологічно. Держава не дає і не "дарує" права на свободу совісті, вона лише окреслює правовий простір, в якому, наприклад, віруючий індивід  мав би можливість вільної: амореалізації  згідно з вибором своєї совісті.

 

Коли йде мова про релігієзнавче  осмислення свободи совісті, то передусім  маємо нагадати, що склалася традиція рефлексії цього поняття в  його правовому вимірі, а саме в  контексті свободи вибору релігії  і законодавчо з врегульованих  можливостей його практичної реалізації. Тобто йдеться про правові  основи свободи індивіда у ставленні  до релігії. його самовизначення і самореалізації в рамках сакрального чи секулярного  простору буття. Часто в цьому  зв´язку вживається термін „свобода релігії”. Логічно виникає тоді питання щодо співвідносності понять "свобода совісті" і "свобода  релігії".

 

Свобода совісті в релігієзнавстві  розглядається як синтезуюча категорія, яка має свою структуру, розкриває  свій зміст через осмислення цілого ряду інших понять - компонентів  цієї структури. Структурно до синтезуючого поняття "свобода совісті" входять  такі поняття, як "віротерпимість", "свобода релігії", "свобода  віросповідання", "свобода в  релігії". Це - вихідні поняття, які  є елементами структури свободи  совісті, а відтак імпліцитно містять  у собі принципи свободи совісті. Саме осмислення змісту цих понять в їхній співвідносності дає  можливість проникнути в сутність свободи  совісті в релігієзнавчій її експлікації.

 

В зарубіжній філософській, юридичній, релігієзнавчій, а тим  більше теологічній літературі, присвяченій  проблемам свободи совісті, останню  часто розуміють як свободу релігії, як свободу віросповідання або ж  як свободу церкви. Нерідко ці поняття  подаються як тотожні.

 

Не виходить за рамки свободи  релігії законодавче (конституційне) визначення свободи совісті в  законодавчо-нормативних актах багатьох держав.

 

Поняття "свобода совісті" звужується в даному випадку до поняття, що характеризує лише правовий простір  забезпечення свободи релігії. Зрозуміло, що такий підхід до визначення свободи  совісті виключає з її змісту свободу  на вільну думку щодо релігії, свободу  від релігії, свободу її заперечення. Свобода релігії – це, по суті, свобода релігійної совісті.

 

"Свобода совісті"  й "свобода релігії" - поняття  взаємопов´язані, але не тотожні.  Якщо перше поняття охоплює  своїм змістом широку сферу  духовного, світоглядного буття  людини, в якій вона самовизначається  і самореалізується, то друге  - "свобода релігії" постає  як свобода вибору і самоствердження  індивіда лише в системі релігійних  координат. Свобода релігії в  даному контексті постає як  свобода вибору релігії, як  свобода віросповідання, відправлення  релігійного культу. Вона характеризує  правові, економічні, суспільно-політичні  можливості й гарантії щодо  вільного релігійного самовизначення, самореалізації особистості, незалежного  функціонування релігійних організацій  та їх інститутів.

 

Відтак можна сказати, що свобода совісті, як релігієзнавчо-правова  категорія саме в предметному  полі свого вияву - ставленні людини до релігії -повною мірою розкриває  свою сутність через поняття "свобода  релігії", яке, по суті, містить у  собі всі аспекти свободи совісті: самовизначення особистості у сфері  релігійного світогляду, релігійних ціннісних орієнтацій, а також  її самореалізації в системі свого  релігійного вибору. Структурно поняття "свобода релігії" має два  основних компоненти - "свобода віросповідань" і "свобода церкви".

 

Свобода віросповідання є  складовою структури свободи  совісті і постає як свобода вибору релігійного світогляду (віросповідання). Вона виявляє себе як внутрішня здатність  особистості до релігійного самовизначення, як право на вибір тієї чи іншої  релігійної парадигми, а також як право самореалізації у "силовому полі" дії цієї парадигми.

 

Іншими словами, поняття "свобода  віросповідання" характеризує внутрішню  здатність особистості, а також  її правові можливості вільно без  зовнішнього тиску і примусу  дотримуватися принципів будь-якої релігії, віросповідання - предмета свого  самовизначення; вільно відправляти - публічно чи приватно - релігійний культ, вільно змінювати свої релігійні  уподобання. Свобода віросповідань  передбачає рівність перед законом  як віруючих, так і різних конфесійних  напрямів, до яких вони належать.

 

Загальновідомо, що релігія  є такою сферою духовної життєдіяльності  особистості, де її суспільний характер виявляється найбільш рельєфно. Тому не може бути й мови про свободу  буття релігії там, де поряд з  індивідуальною релігійною свободою (свобода  віросповідань) відсутня можливість колективного сповідування релігії. здійснення культових  дій, ритуалу тощо. Тут вже йдеться  про поняття "свобода церкви". Воно характеризує соціально-правові  можливості функціонування в державі  церкви, релігійних громад, релігійних об´єднань віруючих. Якщо свобода  віросповідання - це вид індивідуальної свободи, то свобода церкви - це тип  свободи суспільної. Поняття "´свобода церкви" тісно пов´язане з поняттям "свобода совісті", але не є  елементом її структури.

 

Релігійна організація як вільне утворення громадян-одновірців має свою внутрішню структуру, статут, який регламентує не тільки проблеми, пов’язані із сповідуванням релігії, культовими діями, а і питання  дисципліни, норми поведінки віруючих, а також проблеми, які далеко виходять за суто релігійні рамки.

 

Поняття "свобода церкви" включає і свободу створення, управління, функціонування релігійних організацій, свобод} господарської, фінансової їх діяльності тощо. Релігійні об´єднання, асоціації, вступають у певні  відносини з державними, світськими організаціями, з релігійними організаційно  оформленими структурами інших  конфесійних напрямів. Ці відносини  також є елементом ´´силового поля" дії "свободи церкви".

 

Таким чином, "свобода церкви" - поняття, яке відображає ступінь  автономності, незалежності внутрішнього устрою, структури управління релігійного  об´єднання, його правовий статус, можливості реалізації завдань, заради яких воно й створювалося.

 

Розглядаючи категорію "свобода  релігії", осмислюючи її сутність через  поняття "свобода віросповідання" і "свобода церкви", варто звернути увагу ще й на поняття "свобода  в релігії". Це - специфічне релігієзнавче  поняття, яке практично не вживається в науковому обігу. Воно характеризує міру свободи, яку допускає, скажімо, те чи інше віросповідання для своїх  адептів у справі реалізації віросповідної  практики, тлумачення тих чи інших  положень свого релігійного вчення. Отже, йдеться про рівень свободи  віруючого в організаційно оформленому  просторі його релігійного вибору.

 

"Свобода в релігії"  є важливим аспектом свободи  совісті віруючої особистості  в предметному полі "церква - віруючі". Практично вона виявляє себе  в можливості для віруючого  індивіда вільно самореалізовуватися  в релігійному колективі в  рамках певних приписів без  втручання як одновірців, так  і керівників релігійної громади  чи інших інституцій віросповідного  напряму.

 

Реалізація принципів  свободи в релігії в рамках тієї чи іншої конфесії є надто  проблематичною. Історія релігії  масою фактів засвідчує, що та чи інша Церква, віросповідний напрям дуже нетерпимо ставляться до будь-яких спроб з боку віруючих проявляти свободу думки щодо повчань авторитетів церкви, окремих положень віровчення. Відомо, що в ранньому християнстві такі спроби сприймалися як єретичні, а віруючі, які допускали релігійне вільнодумство, жорстоко переслідувалися. Висновок тут однозначний: протягом всієї своєї історії практично кожна Церква, віросповідний напрям, конфесія ревно оберігали своє віровчення, не допускали (часто під загрозою смерті) спроб їх вільного осмислення і тлумачення з боку своїх прихильників. При всіх позитивних змінах і сьогодні релігійні організації практично не допускають якихось елементів свободи в релігії для своїх вірних.

 

У структурі означених  вище понять, які тією чи іншою мірою  розкривають сутність і зміст  релігієзнавчої категорії "свобода  совісті", надзвичайно важливим є  поняття "толерантність" ("терпимість").

 

Проблема толерантності  тісно пов´язана з проблемою  свободи взагалі і свободи  совісті зокрема. Вона є фундаментальною  основою, необхідною умовою утвердження  ненасильства в справах віри. М.Ганді  співвідносив її з принципами свободи  совісті. Він писав, що істина криється в серці кожної людини, там її й слід шукати... Ми не маємо права  примушувати інших діяти згідно з нашим баченням істини.

 

Захист власного вибору, самовизначення, суверенітету в релігійній, світоглядній сфері вимагає від індивіда поваги до вибору інших. Таким чином, проблема терпимості до інших, скажімо, релігійних орієнтацій, точок зору підпорядковується  проблемі принципового самовизначення суб´єкта у духовній сфері, утвердження  своєї життєвої позиції Толерантність  сприяє свободі вияву вільної  совісті індивіда і можливості жити й діяти згідно з її вибором. Отже вона є не тільки умовою проголошення права на свободу релігійного  самовизначення, вибору певних світоглядних орієнтацій, а й своєрідний механізм його реалізації на практиці. Оскільки толерантність постає як морально-практичний орієнтир поведінки і взаємин  різних соціальних агентів – церков, конфесій, віруючих індивідів різної релігійної орієнтації, то це передбачає їх взаємоповагу, свідому відмову  від насилля, приниження гідності один одного.

 

Толерантність має декілька визначальних принципів, які є необхідною основою як свободи совісті, так  і її власного повноцінного функціонального  вияву. Серед них:

 

1.Визнання рівності, суверенності, свободи релігії і переконань  суб´єктів комунікації. Толерантність  у своїй основі зорієнтована  на головну вимогу: "визнавати  інших рівними тобі самому". Як міжнародно визнаний принцип  він має свою форму вираження: "всі різні - всі рівні”.

 

2.Визнання права суб´єктів  комунікації на власне розуміння  істини, на власну правду, життєву  й інтелектуальну позицію, світоглядні  й релігійні орієнтири, цінності. При цьому їхня культурна, світоглядна. релігійна своєрідність розглядається як їх гідність. Водночас визнається цінність плюралізму і плюралізм як цінність. Цей принцип коротко можна виразити правилом античності: „Про смаки не сперечаються”.

 

3.Безумовна відмова від  монополії на істину, відкритість  та повага до інакшості. Претензія  на виключне володіння істиною,  скажімо, в релігійному контексті,  веде зрештою до релігійної  нетерпимості. З борцями за віру, як справедливо наголошував К.Ясперес, "домовитися неможливо".

 

Якщо аналізувати толерантність  на індивідуальному рівні, то виявиться, що вона постає як особливий умонастрій, життєво-психологічна установка, яка  дозволяє бачити в іншому (конфесійному-індивідуальному) "Я" цінність, рівнозначну власному "Я". У такому контексті толерантність - це внутрішнє подолання нетерпимості до "чужого" на рівні власної  совісті, а водночас повага до тієї частини правди, істини, яку захищає  інше "Я". Толерантність у своїй  сутності виявляє себе не в прагненні  досягти єдності в поглядах, скажімо, суб´єктів міжконфесійних відносин, а постає як вияв зваженості, неупередженості, як усвідомлене визнання права на існування "чужої правди", іншого бачення проблем і світосприймання, шлях до осягнення трансцендентного.

 

Скориставшись думкою французького політика Едгара Пізані, зауважимо, що толерантність - це принцип утвердження  культури розмаїття в індивідуальній та суспільній свідомості, а водночас основа для пошуку компромісу, злагоди. Отже, вона виявляє себе як прагнення  єдності в розмаїтті. Цей принцип  є дуже важливим в аспекті міжконфесійних і міжцерковних взаємин.

 

Проте слід зауважити, що далеко не завжди має обов"язковий характер взаємозалежність свободи совісті  й терпимості. Життя підтверджує, що індивід реалізує світоглядний і  релігійний вибір своєї совісті  не завжди однозначно, так само і  дії його не завжди передбачають терпимість до поглядів інших людей. Слід наголосити, що в такому аспекті толерантність  містить у собі і певну напруженість між усвідомленням суб´єктами взаємин  цінності, а то й переваг своїх  власних переконань і свого життєвого  вибору, й необхідністю визнання права  на існування альтернативних світоглядних релігійних та життєвих цінностей. Не випадково англійський філософ  Б.Вільямс розглядав толерантність  як "незручну чесноту".