Роль релігії в сучасному суспільстві

 

Маємо рахуватися й з тим, що коли вільний, скажімо, релігійний вибір, став переконанням особистості, то він  набуває для неї характеру  істинності, абсолютності. Інші релігійні  погляди, "істини" в цьому контексті  оцінюються як помилкові, а відтак до них ставляться не завжди терпимо. Толерантність  має межу, "бо терпиме ставлення, скажімо, до переконань інших людей  як абсолютний (безумовний) характер моральної  вимоги зумовлене вірою в істинність своїх переконань, передбачає нетерпимість, бо істина в певному розумінні  нетерпима". Нетерпимість, як відомо, породжує тільки нетерпимість. У своїй  основі - це важка, історично давня  суспільна недуга. Нетерпимість (як поняття) характеризує певний вектор, зокрема міжцерковних й міжконфесійних відносин, коли одне конфесійне "ми" чи "Я" прагне принизити, "зліквідувати", поставити в "рамки" меншовартості релігійні ідеї. повчання, світоглядні орієнтації інших конфесійних "Ми" чи "Я" на догоду своїм власним релігійним переконанням, уявленням, догмам, розглядаючи це як принцип їх захисту, підтвердження їх абсолютної істинності. Нетерпимість (атолерантність) орієнтовна на заперечення ціннісного, світоглядного, релігійного розмаїття, а нерідко і на насильницький пошук одноманітності. Це чітко проглядається у сфері міжконфесійних, міжцерковних й внутрішньоцерковних відносин в Україні, в яких домінують елементи нетерпимості.

 

Проблема толерантності  у сфері міжконфесійних відносин набула сьогодні в світі зокрема  в Україні надзвичайної гостроти і найвищою мірою прагматичного  суспільного звучання. Вона постає як важливий принцип, умова, чинник досягнення міжконфесійного, міжцерковного примирення у відносинах окремих церков, конфесій, що діють на теренах України.

 

Толерантність виступає передусім  критерієм оцінки культури міжконфесійних взаємин. Вона можлива лише за умови  взаємоповаги, взаємопорозуміння, взаємопоступливості  суб´єктів комунікації, їх прагнення  до діалогу, пошуку шляхів до залагодження конфлікту. Без толерантності як принципу взаємовідносин проблема міжконфесійного  примирення неможлива. Зрозуміло, що толерантність  не вирішує всіх означених проблем, але вона "вносить в них дух  відкритості" і постає важливою пересторогою на шляху поширення нетерпимості й насилля в міжконфесійному  середовищі.

 

Зауважимо, що в предметному  полі державно-церковних і міжконфесійних взаємин толерантність виявляє  себе як віротерпимість. Остання є  важливим принципом цих відносин. Ідея віротерпимості в історичному  контексті поставала в ролі основного  родового елемента ідеї свободи совісті. Як уже відзначалось, своєрідною реакцією на релігійну і релігійно-державну нетерпимість було прагнення віруючих, їх спільнот, які піддавались гонінням, добитися толерантного до себе відношення, віротерпимості, права на свободу  свого релігійного буття.

 

Віротерпимість як поняття  зародилося ще в період гонінь на перших християн. Воно несло в собі ідеї свободи віросповідань, свободи  релігії, свободи совісті й значною  мірою відображало соціальне, правове  становище іновірців у державі  з якоюсь офіційно визнаною релігією. Основні структурні елементи цього  поняття - це право сповідування будь-якої релігії і право на публічну відправу релігійного культу. Віротерпимість передбачає наявність конфесійної  держави або існування в ній  якоїсь панівної чи привілейованої релігії. Саме така держава, як це відзначав  К.Маркс, постає в ролі церкви, засуджує кожного прихильника іншої релігії  як єретика, ставить кожен кусень хліба в залежність від віри, яка  робить догмат єдиним зв´язком між  окремим індивідом і його існуванням як громадянина держави.

 

Віротерпимість потребує обов´язкової санкції закону, оскільки через відсутність такої санкції  вона практично неможлива. За своєю  сутністю вона може мати різні межі прояву відображати можливість жити на території конфесійне орієнтованої держави, мати свої релігійні переконання, однак із забороною їх публічного вияву. Ймовірна й інша комбінація, коли віруючі прихильники терпимих конфесій мають змогу жити на території  держави з пануючою, державною  релігією, мати свої переконання і  публічно сповідувати їх, однак їх громадські права при цьому надто  обмежені в порівнянні з правами  адептів пануючої конфесії. Залежно  від конфесії можлива й диференційована  віротерпимість, як це було, зокрема, в  Російській імперії, а сьогодні зберігається в багатьох країнах, де є пануюча, офіційно визнана або ж державна Церква.

 

Віротерпимість, якщо розглядати генезис її в історичному контексті, має власну логіку розвитку - від  простої, інколи тимчасової з боку конфесійне орієнтованої держави поступки інаковірцям  до надання їм обмежених громадських  прав, дозволу відправляти приватним  чином релігійний культ. З розвитком  і демократизацією суспільства  межі віротерпимості розширюються. Іновірці вже можуть бути урівняні в політичних і громадських правах з прихильниками  пануючої релігії, їм надається право  повноцінної публічної культової  діяльності. Так, віротерпимість переростає в свободу віросповідань, а за умов світської держави - у свободу  релігії. Нерідко в основі релігійної терпимості, тобто віротерпимості, лежать суто прагматичні причини  політичного. економічного, міжнародного характеру. Цю прагматичну зорієнтованість  віротерпимості спостерігаємо, аналізуючи її вияв у Римській імперії, в окремих  державах середньовічної Європи, зокрема, в Росії, де на тлі загальної нетерпимості до іновірців православно орієнтованої держави мала місце відносна терпимість щодо протестантських громад, члени  яких переселялися в царську Росію, зокрема на українські території, з  Німеччини, Голландії та інших країн  Європи.

 

Проблема віротерпимості і сьогодні є актуальною для багатьох держав світу. Не випадково Генеральна Асамблея ООН в 1981 році прийняла «Декларацію  про ліквідацію всіх форм нетерпимості і Дискримінації на основі релігії  або переконань».

 

Життєздатність декларованих у законодавчих і конституційних актах, принципів віротерпимості, свободи  совісті забезпечує держава шляхом створення для цього певних можливостей, умов, а також гарантій їх практичного  здійснення. В чому суть цих гарантій? По-перше. Принципи свободи совісті (свободи релігії) мають бути оформлені  в законодавчо-нормативному плані, стати принципами Конституції або  спеціального Закону тієї чи іншої  держави. По-друге, законодавче мають  бути закріплені й забезпечені в  їх політичному, економічному, правовому  вимірі державні гарантії практичного  здійснення свобода совісті.

 

Останнє передбачає:

 

- забезпечення в політичному  плані демократичних умов, свобод  і прав людей. Не може бути  повноцінною свобода совісті,  коли обмежені інші свободи  і права особистості;

 

- рівність громадян незалежно  від їх ставлення до релігії.  Ніхто не повинен піддаватися  будь-якій дискримінації із-за  своїх релігійних чи світоглядних  переконань як з боку держави,  так і громадських організацій  чи окремих осіб;

 

- відокремлення церкви (релігійних  організацій) від держави. Це  один із головних принципів  забезпечення і гарантування  свободи совісті. Держава не  вмішується в діяльність релігійних  організацій:

 

- відокремлення школи  від церкви, забезпечення світського  характеру системи державної  освіти в усіх її формах;

 

- рівність усіх релігій,  конфесій їх організаційних структур, інститутів перед законом. Забезпечення  однакового правового статусу  релігійних організацій різних  конфесійних напрямів незалежно  від часу їх заснування, чисельності  їх адептів, географічного походження.

 

Як державна гарантія, постає також законодавче закріплення  механізму реалізації права на свободу  совісті, свободу церкви. Зокрема  йдеться про права і можливості функціонального вияву релігійних організацій в різних сферах суспільного  життя - економічній, соціальній, політичній, побутовій, духовній, про їх право  на здійснення добродійної, культурно-освітньої  діяльності.

 

Як гарантії забезпечення свободи совісті, свободи релігії, свободи церкви постають і законодавче  визначені обмеження як для особистості  в процесі її релігійної самореалізації, так і для діяльності релігійних організацій. Ці обмеження можуть поставати  як необхідні лише в контексті  забезпечення громадського порядку, безпеки, здоров´я і моральності населення, захисту прав і свобод інших людей. Саме ті обмеження визначені в  міжнародних правових актах, що стосуються проблем забезпечення і гарантування свободи совісті, свободи релігії.

 

Рівень забезпечення гарантій свободи буття релігії в тому чи іншому суспільстві характеризує його демократичність і цивілізованість, його ціннісні орієнтації, місце і  роль релігії в житті цього  соціуму, їх функціональні можливості.

 

Україна, як суб´єкт колишнього Союзу, була позбавлена можливості здійснювати  власну політику щодо релігії та церкви. Догматизований марксизм, що упродовж десятиріч був офіційною ідеологією, односторонньо розглядав усі  явища, у тому числі релігію, формував лише негативне ставлення до неї, до її ролі в історії українського народу. Державна влада тих часів  діяла за принципом сили і неповаги до переконань і віри людини, вдавалася  до насильницьких та незаконних акцій. Націоналізація церковного майна, вилучення церковних цінностей, масова руйнація храмів, адміністративно - командні методи утвердження атеїзму у свідомості людей супроводжувалися терором та репресіями проти духівництва, насиллям над віруючими.

 

Здобувши незалежність, Українська держава засудила незаконні дії  тоталітарної влади, стала на шлях цивілізованих  взаємин між церквою і державою. Одним з перших її законодавчих актів  став Закон "Про свободу совісті  і релігійні організації". За короткий час, буквально з нульової позначки в сформоване конституційно-правове  поле державно-церковних відносин, яке з основних параметрів відповідає міжнародним критеріям і стандартам. Питання власності, підприємництва, землекористування релігійних організацій, трудових відносин у них, альтернативної військової служби, плати за землю  врегульовані чинним законодавством. Долаючи завали у сфері релігійно-церковного життя, що дісталися у спадок від  минулого, держава йде курсом реального  забезпечення свободи совісті - свободи  вільного вибору релігії, світогляду, свободи бути віруючим чи вільнодумцем, надання усім конфесіям рівних прав і можливостей.

 

Релігійне життя України  сьогодні - складна система взаємин, взаємодії та взаємовпливів канонічно  і організаційно структурованих суб´єктів, об´єднаних за світоглядно-віровизнавчими ознаками. Ця система не є ізольованою  і самодостатньою. Вона імплантована в загальну структуру суспільного  життя і розвивається під впливом  соціально-економічних та політичних процесів, що відбуваються в Україні  на перехідному етапі її розвитку. Тому природнім є і те, що релігійне  життя як складове суспільного, з  одного боку, є сукупністю універсальних, загальнодержавних, а з іншого - специфічних  регіональних ознак особливостей.

 

Таке поєднання є діалектичним: загальнодержавні й регіональні  компоненти в одних випадках, взаємодіючи  між собою, формують систему гармонійного, взаємозбагаченого існування, а  в інших — вступаючи в суперечність, призводять до відчуження та розмежування в релігійному середовищі.

 

Гармонізація міжконфесійних відносин як кінцева мета державно-церковної  політики ставить на порядок дня  визначення основних пріоритетів держави  в галузі релігійно-церковного життя. Більше того, у відносинах між державою і церквою, а також у взаєминах  між конфесіями виникає чимало проблем, які вимагають законодавчого  врегулювання. Це, з одного боку, зумовлює необхідність ініціювати зміни до діючого  законодавства щодо релігії та церкви з метою якомога повнішого  врахування реалій сьогодення, а з  другого - чітко окреслюють нагальну потребу в розробці відповідної  концепції, яка о визначала стратегію  становлення державно-церковних  відносин в Україні на ближню і  більш віддалену перспективу, основні  пріоритети державної політики щодо церкви, механізми їх реалізації і, врешті-решт, стала б своєрідним базисом подальшої законодавчої, нормативної та практичної роботи.

 

Визначення пріоритетів  держави в галузі державно-церковних  відносин не є втручанням у внутрішні  справи релігійних організацій. Воно базується  на такому розумінні принципу відокремлення  Церкви від держави, який враховує специфіку  Церкви, але трактує її не лише як виключно сакральну інституцію, а  й як суспільний інститут, що має  такі сторони діяльності, розвиток яких повинен корелюватися з інтересами держави і народу, а відтак, у  разі потреби, регулюватися інтегральним суспільним інтересом - державою, без  найменшого втручання у догматичні, віросповідні чи обрядові сторони життя  Церкви.

 

Якщо говорити про методологічні  засади концепції державно-церковної  політики, а ними безумовно є принципи, на підставі яких вибудовуються основні  пріоритети державної політики, то вони базуються на відповідних конституційних положеннях, визнаних Україною нормах міжнародного права. Україна дотримується тих основоположних принципів, які  є атрибутом демократичного суспільства, а саме:

 

- Церква відокремлена  від держави, а школа - від  Церкви, жодна релігія не може  бути визнана державою як обов´язкова;

 

- кожна людина має право  на свободу світогляду і віросповідання, вільного вибору ставлення до  релігії;

 

- кожна людина має право  сповідувати будь-яку релігію  у прийнятний для неї спосіб, безперешкодно вести релігійну  діяльність;

 

- держава не втручається  у законну діяльність релігійних  організацій, надає їм всебічне  сприяння;

 

- Церква стоїть поза  політикою, священнослужителі й  віруючі беруть участь у політичному  житті нарівні з усіма громадянами;

 

- усі конфесії та віруючі  в Україні рівні перед законом  і мають право на однаковий  захист законом;