Роль релігії в сучасному суспільстві

Роль релігії в сучасному  суспільстві

 

 

Релігія була й залишається  сьогодні важливим чинником у розвитку будь-якої цивілізації. Її місце в  житті того чи іншого соціуму визначається різними обставинами: рівнем розвитку суспільства, суспільної свідомості, культури, традиціями, впливом суміжних соціально-політичних утворень (наприклад, Візантія і Київська Русь).

 

У сучасному світі роль релігії досить значна, хоча треба  мати на увазі, що багато що залежить від  вміння тієї чи іншої релігії адаптуватись до сучасних реалій в швидкоплинному сучасному світі.

 

Вплив релігії реалізується через її функції в суспільстві, які вже були розглянуті вище в  рамках відповідної теми. Дійсно, виконання  цих функцій (особливо регулятивно-нормативної) переконливо демонструє, що релігія  небезпідставно претендує на регламентацію  життя людини (починаючи з побутових  вказівок й кінчаючи мораллю) й суспільства  в цілому. Можна навести приклади впливу релігії на культуру (наприклад, заборона на всі види образотворчого мистецтва в ісламі), на науку (наприклад, інквізиція в середньовічній Європі та її гоніння на вчених – Г.Галілей, Д.Бруно.), на політику (наприклад, політична  діяльність римсько-католичної церкви в дусі концепцій Августина Блаженного й Фоми Аквінського, сучасна політика Ватикану, а також теократичні  ісламські режими в сучасному  Ірані, деяких інших країнах Сходу  тощо).

 

Динаміка впливу релігії  на суспільне життя описується двома  основними поняттями - сакралізація й секулярізація.

 

Сакралізація (лат. “священний) – це процес включення до сфери  релігійного санкціювання свідомості, діяльності, поведінки людей, суспільних відносин й інститутів. На ранніх стадіях  розвитку цивілізації сакралізація відбувалась в рамках неопосередкованої  діяльності людей і їх спілкування. Пізніше, з виникненням релігійних організацій сакралізація поглиблюється  на основі клерикалізації суспільного  життя. Клерикалізація (лат. “церковний”) означає не тільки регуляцію всього особистого й суспільного життя, але напрацювання (розробку) відповідних  ідеологічних засад. Основними етапами  її є: кодифікація, догматизація та канонізація  віровчення, при чітко вираженому бажанні включити всі сфери інтелектуальної  діяльності в систему богословсько-теологічного мислення. У кожному суспільстві  процес сакралізації мав свої особливості. Наприклад, в ісламі не було створено потужної релігійної організації типу церкви. Процес сакралізації в ісламі пішов шляхом формування теократичних держав. На відміну від інших релігій  він прагнув не до того, щоб освячувати релігійним авторитетом існуючі  суспільні й політичні відносини, а до того, щоб втілити в життя  ідею релігійної громади, реалізувати  симбіоз духовного й світського начал. В ісламі політичні лідери були одночасно й релігійними  вождями (халіфи, еміри та ін. були носіями  релігійного авторитету).

 

Сакралізація особистого й громадського життя на основі християнства в Європі досягла свого апогею в Середньовіччі. Кожен людський вчинок, кожне соціальне явище  підкорялось соціальній сфері. Як відмічав П. Сорокін, головним принципом середньовічної культури Заходу, її головною цінністю був Бог. /Див.: Сорокин П. Социокультурная  динамика и религия // Человек. Цивилизация. Общество. − М., 1992. - С.430./. Архітектура  й скульптура Середніх віків була “Біблією в камені”. Література, живопис, музика – все було проникнуте релігійними  мотивами. Наука, зокрема, філософія, розглядалась як “прислужниця” релігії та теології. Політична система в її духовній і світській сферах була переважно  теократичною й базувалась на релігії.

 

Протилежний сакралізації процес називається секуляризація (від  лат. “мирський”, “світський”). Це процес звільнення зі сфери релігійного  санкціонування свідомості й діяльності, поведінки людей, соціальних відносин та інститутів. Спочатку термін “секуляризація”  означав акт відчуження церковного майна на користь держави або  приватних осіб. Вперше він був  використаний французьким посланником  Лонгвілем в 1646 р. напередодні Вестфальського миру. Політична сторона процесу  секуляризації передбачає визволення з під контролю церкви сфери владних  відносин. З розвитком світської  освіти процес секуляризації охоплює  широку сферу науки й культури. Відтепер не віра, а розум розглядаються  як джерело й основний імпульс  будь-якої діяльності людини. Утверджується  право на вільнодумство.

 

На думку західних соціологів процес секуляризації призводить не до ліквідації релігії, а лише до змін в її структурі й ролі в житті  суспільства. Процеси сакралізації та секуляризації діалектично взаємозв¢язані. Модернізація віровчень та культів  у сучасних релігіях дає всі підстави вважати, що релігія в тих чи інших  формах продовжує впливати на всі  сфери суспільного життя, процес соціалізації індивіда, науку, культуру тощо. Історія цивілізації вчить, що в більшості релігій є значний  адаптивний потенціал, тобто здатність  пристосовуватись до мінливих умов нашого світу, реагувати на зміни в різних сферах суспільного життя – економіці, соціальній сфері, політиці, культурі.

 

Щодо значення секуляризації  слід підкреслити, що цей процес не співпадає (не одне й те ж) з “атеїзацією”, тобто утвердженням атеїзму. Секуляризація  – передумова вільнодумства, що є  елементом як суспільної, так і  індивідуальної свідомості і являє  собою світоглядну позицію, яка  відстоює незалежність людини від релігії  та церкви у вирішенні особистих  та громадських проблем. Релігієзнавці  виділяють такі різновиди вільнодумства : богоборчество, скептицизм, антиклерикалізм, індиферентизм, нігілізм, атеїзм.

 

Найвища форма вільнодумства  – атеїзм, який не обмежується запереченням релігійного світогляду, критикою різних сторін релігії та релігійних організацій, але й утверджує матеріалістичний світогляд, гуманістичні ідеали.

 

Оптимальним для розвитку суспільства і його стабільності видається утвердження в суспільній свідомості принципів віротерпимості, толерантності, права на свободу  совісті, прагнення до діалогу між  різними конфесіями, віруючими й  атеїстами.

 

Вищезгадані принципі й права (зокрема, право на свободу совісті) закріплені в міжнародних правових документах та законодавствах різних країн. В Україні право на свободу  совісті гарантовано Конституцією, діяльність різних релігійних організацій  регламентована спеціальним законодавством.

 

Особливо слід підкреслити, що зважене й коректне відношення держави до різних конфесій й церков є умовою міжконфесійної злагоди  та соціальної стабільності.

 

Як уже наголошувалося, релігія - явище суспільне. Вона органічно  вплетена в структуру соціуму, є  одним з важливих її компонентів, знаходиться в тісних взаємозв´язках і взаємодії з іншими елементами архітектоніки суспільства. В цьому  контексті надзвичайно важливою, як в теоретичному, так і практичному  вимірі постає проблема свободи буття  релігії в суспільстві. В історичному  і сучасному прочитанні ця проблема залишається вельми актуальною і  багатоаспектною. Свобода буття  релігії в суспільстві включає: характер взаємовідносин держави та релігійних організацій, її ставлення  до релігії; місце і функціональну  роль релігії у суспільстві, правовий статус релігії і церкви, нормативний  простір діяльності тих чи інших  релігійних організацій, рівень можливості реалізувати їм свої функціональні  потенції в конкретному соціумі; комплекс проблем, пов´язаних з правами  і свободами людини в аспекті  її ставлення до релігії та церкви, умовами і можливостями її вільної  самореалізації в системі релігійних чи арелігійних координат: питання  міжцерковних, міжконфесійних, внутрішньоцерковних  відносин. Названі вище проблеми значною  мірою осмислюються в релігієзнавстві  через категорію "свобода совісті".

 

Духовне життя індивідів, соціуму, суперечливі процеси розвитку релігійної і секулярної свідомості, відносин між державою і церквою, взаємин між конфесіями виділяють  проблему свободи совісті передусім  як "людиномірну". "Людиномірність" свободи совісті виявляється  в тому, що вона відображає законодавчо  оформлене і практично реалізоване  визнання державою, громадськими, політичними  та релігійними організаціями, іншими індивідами людської особистості як вищої цінності, повагу до її духовного  суверенітету, свободи самовизначення і самореалізації у світоглядній, зокрема релігійній сфері свого  буття.

 

Свобода совісті в концептуальному  плані справедливо розглядається  як одна із найцінніших свобод людини, як той центральний і стрижневий принцип, на якому базуються не тільки інші права і свободи людини, а  й її суспільна безпека, гідність, повага до світоглядних орієнтирів.

 

Не випадково рівень практичної реалізації свободи совісті в  її суб´єктивно-екзистенціальному  і суспільно-інституалізованому вимірах  розглядається в аспекті міжнародних  правових стандартів як важливий критерій оцінки гуманістичної сутності держави, недемократичності.

 

Свобода совісті - суспільний феномен. Вона перебуває в нерозривному зв´язку із сенсом, світоглядними  координатами буття людини. Як поняття "свобода совісті" відображає умови, за яких можливе вільне світоглядне  самовизначення особистості, її духовне  становлення, розвиток, самоактуалізація.

 

За своїм змістом це поняття багатоаспектне. Його сутнісне навантаження нерідко визначається залежно від предметного поля дослідження - філософія, етика (філософське-етичне), політологія, право (політико-правове), релігієзнавство, теологія (релігієзнавче, теологічне).

 

У найбільш загальному (філософському) прочитанні свобода совісті виявляє  себе як внутрішня здатність особистості  оцінювати, осмислювати різні світоглядні  парадигми, вільно, без будь-якого  зовнішнього силового спонукання, лише за велінням власної совісті самовизначитися  щодо них і діяти, здійснювати  вчинки, творчо самореалізуватися в  системі координат свого світоглядного  вибору.

 

Іншими словами, кожна  особистість, базуючись на власних  переконаннях, за велінням своєї совісті  робить свій світоглядний вибір, результати якого стають основою її життєдіяльності, визначають сенс життя, складають мотиваційний каркас її вчинків і поведінки.

 

Таким чином, у філософській інтерпретації свобода совісті  постає як специфічно вибіркова й  узгоджена активність свідомості, совісті  та волі індивіда, що спрямована на його самовизначення в духовній реальності щодо межових життєвосмислових засад  свого буття.

 

Духовне (в тому числі світоглядне  й релігійне) самовизначення особистості  повноцінне і вільне лише тоді, коли воно за своєю внутрішньою сутністю не спричинене зовнішніми силовими спонукальними  чинниками. У філософському розумінні  свобода совісті виявляє себе як атрибут особистості як її внутрішня  даність. Зауважимо, що визнання свободи  совісті - це визнання (повторимо) цінності особистості. її духовного суверенітету, її підзвітності в контексті самовизначення лише своїй совісті, а для віруючої людини - і Богу, зв’язок з яким є для неї сенсом і метою  життя.

 

Узагальнюючи, можна сказати, що у філософському аспекті розгляду свобода совісті - це умова і результат "самості" особистості, це ствердження  і самовияв її власного "Я". Філософське  визначення поняття "свобода совісті" дає відповідь на питання, що це за феномен, в чому його сутність, специфіка й світоглядні засади. Це визначення розкриває також його людиновимірність.

 

Свобода совісті як ідея і  як поняття виникла за певних соціальних та історичних умов, пройшла складний, тернистий шлях формування, розвитку і утвердження: від віротерпимості, суспільного визнання допустимості права на вільний вибір релігії, того чи іншого віросповідання до права  особистості на свободу свого  волевиявлення щодо вибору тих чи інших світоглядних (релігійних або  арелігійних) парадигм, орієнтирів, цінностей.

 

Відомо, що історично, в практичному  і науковому вжитку поняття "свобода  совісті" конституювалося як категорія  права в ході буржуазних революцій XVIII -XIX ст. Теоретично воно було обгрунтоване в працях ідеологів буржуазії, що народжувалася, а саме: Т.Мора, Ш.Бодена, Н.Монтеня, Б.Спінози, П.Бейля, Ж.Мельє. Т.Гоббса, Д.Толанда, А.Коллінза, Д.Локка, які справили значний вплив на розвиток уявлень про свободу  совісті в її правовому прочитанні.

 

Зауважимо, що в політичній і правовій науці "свобода совісті" була сформульована не як потреба  цих наук, а як гостра (хоча політично  й ідеологічно забарвлена) потреба  реального життя людей, суспільства, релігійних організацій, певних конфесійних  течій.

 

У правовій інтерпретації  за своєю суттю поняття "свобода  совісті" виявляє соціальну природу  цієї свободи, розкриває її зміст, практичне  виповнення в контексті прогресивних і негативних тенденцій історичного  розвитку тієї чи іншої держави. У  цьому аспекті вона постає, з одного боку, як результат колективної та індивідуальної реакції на факти  переслідувань, насилля щодо віруючих, інаковіруючих, невіруючих, що мали місце  протягом історії релігійно-деференційованого  суспільства в системі відносин "держава-релігія", "Церква-людина". а з іншого - як важливий принцип  розв´язання цих проблем, а також  як правова гарантія унеможливлення насилля, примусу в справах совісті.

 

У кожну історичну епоху  рівень повноти вияву і передусім  практичної реалізації свободи совісті  був узалежнений від змісту й  характеру суспільних відносин, рівня  розвитку продуктивних сил конкретного  соціуму, від тих потреб та завдань, які поставали перед ним, а  також від інтересів того чи іншого класу релігійних організацій, партій. навіть світоглядних уподобань окремих  правителів.