Контрольная работа по "Философии"

а також як певному  факту, сущому, тому, що є. Вона орієнтується на корисність і на практи-

чне застосування. Отже, для наукового підходу характерним  є онтологічний підхід до явищ. Він  полягає у тому, що явища, їх властивості  та закони, які їх пов’язують вивчаються так, ніби вони існують самі по собі, незалежно від нас, від нашої  свдіомості, відволікаючись від законів самого

процесу пізнання (від гносеології). Ці останні закони досліджує філософія, яка, отже, поряд  із

загальним для  всіх наук u1086 онтологічним підходом застосовує ще й гносеологічний та  ксіологічний (ціннісний).

Щодо ціннісного підходу, то він не може абстрагуватись від людини, адже він виходить з її

потреб та інтересів, які лежать в основі його оцінок. Аксіологічний підхід уособлює ставлення  людини до об’єктивного предмету оцінки, до певного явища, показуючи як треба  поставитися до цього явища, як його використати, якщо воно корисне, та уникнути – якщо шкідливе. Метою аксіології є позиція, певне світоглядне осягнення предмета. Питання про істинність оцінок не є принциповим для визначення їх значущості, для якої наукові знання виконують лише допоміжне, демонстраційне завдання, не впливаючи на ціннісні установки особи. Так, правова аксіологія досліджує певні ідеальні сутності (цінності), які є першоосновою права та його метою. Виникнення ціннісного підходу пов’язане з появою позапізнавального відношення суб’єкта до об’єкта, що й мало у кінцевому рахунку призветсти до усвідомлення цього відношення як ціннісного. Аксіологічна позиція зводиться до визначення ціннісності або антиціннісності, на відміну від наукових тверджень, які оцінюються у діапазоні значень “істинність – помилковість”. Аксіологія відноситься до сфери індивідуального духовного буття, вона завжди є продуктом особистих уявлень, ідей та переконань. У зв’язку з цим вона не є наукою і ніколи не будується у суворій відповідності з вимогами науковості. Однак вона є методологічною основою для багатьох

наук, які вивчають суспільні та духовні явища. Тому не можна погодитись з думкою окремих  дослідників, які визначають аксіологію як науку (зокрема російський аксіолог М. С. Каган). Безумовно, активізація аксіологічних досліджень у кінці 19 та у 20 століттях призвела до оформлення аксіології у самостійну сферу пізнання з рядом ознак науковості. Так, за словами С. Максимова, одним з необхідних елементів будь-якої науки є її основоположення, тобто деякі аксіоматичні положення, які не обгрунтовуються, а беруться як такі. Вихідним пунктом класичної фізики, наприклад, є припущення про дію принципу причинності, економічної науки – припущення, що всі люди діють у відповідності зі своєю вигодою [6, с. 13].

Вихідним пунктом  аксіології є поняття цінностей, які існують об”єктивно та є мірою  для всіх

предметів або  явищ, які піддаються оцінці. Однак, визнавати цінності як предмет, а  оцінки як метод науки аксіології було б передчасним. По-перше, поняття цінності все ще не має стійкої традиції свого вжитку та чітко фіксованого змісту. Крім того, цінності не є статичними утвореннями. Вони знаходяться у постійному русі та динамічно змінюються в залежності від історичних, соціальних, політичних та інших факторів, тому розглядати їх у метафізичному вимірі неможливо.

Оцінки теж  не можна визнати суто аксіологічним  поняттям, оскільки вони застосовуються різними науками для зівставлення досліджуваного явища з тим, яке  вже визначене пізнаваль-

ними методами.

Будь-яка наука, визначаючи свій предмет дослідження, прагне зосередитись на цьому предметі, залишаючи в стороні питання про його місце у загальній картині світу та про його відношення до сутності людини, тобто його людський зміст. Цим самим наука у порівнянні з аксіологією має дещо обмежений характер, у той час як аксіологією застосовується філософський спосіб осмислення ціннісних явищ, коли на першому місці стоїть з’ясування глбинної сутності, першооснов існуючих цінностей та процесу оцінки, який не обмежується простим зіставленням оцінюваного об’єкта з цінностями, а є одним з фундаментальних методів філософського осмислення дійсності та майбутнього. Науковий підхід пов’язаний з практичним, раціональним пізнанням світу. Ціннісний _________підхід пов  

 

14. Правосвідомість

Оновлено 03.12.2004, 15:03

1. Поняття  правосвідомості.

2. Система правосвідомості:  правова ідеологія, правова психологія, правова поведінка.

3. Функції правосвідомості.

4. Структура  правосвідомості.

5. Взаємодія  правосвідомості і права.

6. Правова культура  особи та правове виховання. 

1. Поняття правосвідомості. 

Правосвідомість — це сукупність поглядів, ідей, які  виражають ставлення людей, соціальних груп, націй до права, законності, правосуддя, їхнє уявлення про те, що є правомірним  і неправомірним. 

Правосвідомість — це специфічна форма суспільної свідомості. На відміну від інших  форм суспільної свідомості, правосвідомість  має свій особливий предмет відображення і об'єкт впливу — право як систему юридичних норм, правовідносини, законодавство, правову поведінку, правову систему в цілому. Правосвідомість не тільки відбиває у правових категоріях, концепціях, теоріях, почуттях, поглядах людей правову дійсність, але й спрямовує суб'єктів права на певні зміни у правовому середовищі, прогнозує і моделює їх. 

2. Система правосвідомості:  правова ідеологія,  правова психологія, правова поведінка. 

Правосвідомість суспільства складається з трьох  груп елементів: ідеологічних, психологічних  і установочно-поведінкових. 

Концентрованим  виразом правосвідомості, як форми суспільної свідомості, є правова ідеологія — система правових поглядів, що базується на певних ідеологічних і наукових позиціях. Правова ідеологія формується в результаті наукового, теоретичного відображення правової дійсності, на основі узагальнення і розвитку найбільш відомих і значущих державно-правових теорій минулого і сучасності, вивчення основних закономірностей становлення, розвитку і функціонування держави і права. 

На відміну  від раціонального формування правової ідеології, правова психологія утворюється стихійно на основі емпіричного (практичного), безпосереднього відображення суб'єктами правових відносин правової поведінки у вигляді громадянської думки, переживань, почуттів, емоцій, оцінок тощо. Виникнення та існування правової психології пов'язане з властивістю людей безпосередньо, чуттєво сприймати правову реальність, емоційно реагувати на зовнішні стосовно них правові явища. Тому правова психологія виявляється у почуттях, емоціях, настроях членів суспільства щодо права, відображає його не узагальнено, а конкретизованим чином. У структурі правової психології можна виділити: 1) статичні (сталі) та 2) динамічні (змінні) компоненти. До перших належать правові звичаї та традиції, до других — настрої, почуття, переживання. Правову психологію можна умовно поділити на три частини: 1) пізнавальна — це правові емпіричні знання, уявлення, погляди; 2) емоційна, яку складають правові емоції, почуття, настрої; та 3) регулятивна — правові звичаї, звички, традиції. 

Поведінкову частину  правосвідомості складають мотиви правової поведінки та правові установки. Це ті елементи, які безпосередньо зумовлюють і визначають правову поведінку суб'єктів права, її напрямок та характер. Вони утворюють вольову сторону правосвідомості, синтезують у собі раціональні й емоційні компоненти. Правова поведінка безпосередньо виступає об'єктом правового регулювання, оскільки вплив на поведінку є впливом на свідомість шляхом формування відповідних мотивів і правових установок. 

Психологічну  сторону правосвідомості складають звички, почуття, емоції людей стосовно правових явищ. Правосвідомість включає знання діючого права, його основних принципів і вимог, але не зводиться тільки до чинного права; для правосвідомості надзвичайно важливий оціночний момент і настанова поведінки. 

Правосвідомість підпорядковується загальним закономірностям  розвитку суспільної свідомості. Вона виступає, як специфічне відображення правової, соціальної, політичної реальності суспільства, реальних відносин, що існують  у даному суспільстві. 

Істотний вплив на правосвідомість виявляють інші форми суспільної свідомості, перш за все політична свідомість і мораль, а також суспільна психологія, історичні традиції, спосіб та уклад життя, який склався, та ін. 

3. Функції правосвідомості. 

Функції правосвідомості — це основні напрямки її впливу на правові явища, правову систему в цілому.  

До основних функцій правосвідомості належать:

1) когнітивна  — пізнання правової дійсності,  в результаті чого формуються  правові теорії, концепції, ідеї, носії правосвідомості набувають правові знання;

2) правотворча  — правосвідомість знаходить  своє об'єктивування, вираження,  закріплення у праві. Правові  нормативні акти виступають, як  форми зовнішнього виразу правосвідомості  суспільства в цілому і законотворчих  органів держави зокрема. Правові принципи, що є результатом правосвідомості, визначають основні якості норм права, форм і засобів правового регулювання;

3) регулююча  — право впливає на суспільні  відносини через правосвідомість  суб'єктів права, їхні правові  знання, оцінки, почуття, мотиви й установки;

4) оціночна —  правосвідомість оцінює явища  реальної дійсності, дії суб'єктів  суспільного життя з позиції  їхньої відповідності вимогам  закону, і навпаки. 

4. Структура правосвідомості. 

У структурі  правової свідомості виділяють три блоки: правові знання, правові оцінки і правові установки. Суб'єкт правосвідомості набуває правові знання у процесі осмислення різних правових явищ, включаючи відомості про конкретні норми права, призначення правового регулювання, роль тих чи інших правозастосувальних і правоохоронних органів держави тощо. Разом з тим, наявність певного обсягу правових знань ще не визначає рівня правосвідомості, який визначається також розумінням сутності права, правових норм, інших правових явищ, їхніх вимог, цілей та призначення. 

Необхідність  і обсяг правових знань зумовлені  включеністю суб'єкта у систему  правових відносин. Набуття, засвоєння  правових знань здійснюється за допомогою  соціального і правового досвіду  особи. Крізь призму власного правового  досвіду суб'єкт сприймає нові правові явища, що обумовлює наявність певного оціночного ставлення, яке відображується у значимості, цінності як одержаних знань, так і правової дійсності, з точки зору особи. Роль правових оціночних уявлень полягає у тому, що особа не просто здійснює дії, передбачені певними юридичними нормами, а осмислює свою поведінку з точки зору її законності, відповідності вимогам закону. 

Правові установки  — це певні психологічні комплекси, які характеризують правову свідомість особи, впливаючи як на правову поведінку, так і на формування уявлень, оцінки правових явищ. Тобто, правові установки впливають як на регулятивну, так і на пізнавальну та оціночну функції правосвідомості. За характером діяльності носіїв правосвідомість поділяється на: 1) професійно-юридичну (практично-юридичну та науково-юридичну); 2) професійну-неюридичну; 3) непрофесійну або буденну. 

5. Взаємодія правосвідомості  і права. 

Взаємозв'язок правової свідомості і права має складний характер. 

З одного боку, правосвідомість  передує праву, оскільки останнє є виразом волі суспільства або певної його частини, тобто виражає погляди та настанови суспільства або певної його частини, тобто їхню правосвідомість. З другого боку, правова система, яка склалася у суспільстві, виступає одним з найважливіших факторів, що впливають на правосвідомість. І, врешті, функціонування права, його застосування і дотримання залежать від рівня правової свідомості. 

6. Правова культура  особи та правове  виховання. 

Правова культура особи — це така її властивість, яка характеризується повагою до права, достатнім знанням змісту його норм і вмінням їхнього використання, а також активною правомірною поведінкою в усіх життєвих ситуаціях. 

Елементами правової культури є:

знання змісту юридичних норм;

повага до права;

вміння, навички  користування законом;

правова активність;

звичка дотримуватися  закону;

нетерпимість  до правопорушень. 

Правове виховання  — це цілеспрямована діяльність державних  органів, громадських об'єднань і  трудових колективів, а також інших суб'єктів з формування у громадян і службових осіб правової культури.