Контрольная работа по "Философии"

  При вільній взаємодії осіб можливі  зіткнення прав, розв´язання чого є справою правосуддя, яке вирішує, що за законом належить тому чи іншому. Але у кожному законі можуть бути недоліки й упущення. Якщо до різноманітності життєвих явищ накладати одну сувору мірку позитивного права, то часом доводиться відбирати у людини те, що належить їй по суті справи, хоч і не за буквою закону (за юридичним приватним правом: summum jus summa injuria - найвище право -- найвища несправедливість). Тут на допомогу має прийти природна справедливість на відміну від суворого права. Вона полягає у примиренні взаємних претензій, у виказі поваги обом волям. Закон бере це до уваги, застосовуючи у суді відповідні норми, які пом´якшують суворі вимоги права природною справедливістю. Саме у такий спосіб діяло римське приватне право.

  Тут береться до уваги не тільки формальний акт, а й самий зміст рішення, до якого додаються начала права, що урівнює. За правило тут слугує те, що при взаємодії рівних між  собою осіб повинно панувати вирівняння в усіх взаємних послугах, як би не відрізнялися вони одне від одного за якістю. Як наслідок право, що тут прикладається, дістало назву зворотного, або мінового. Для встановлення рівності між тим, що дається, і тим, що одержується, необхідно, щоб якісно нарізні предмети були зведені до загального кількісного визначення. Таке визначення є цінність, мірилом якої слугують гроші, якою б не була їх форма. Ці поняття є плодом не тільки економічних відносин, а й юридичною вимогою, хоча остання залишається суто формальною.

  Абстрактне  поняття права не містить у собі якихось засад для визначення як цінності речей, так й їхнього загального-мірила, а тому й тут зміст визначається свободою волі осіб, яка керується економічними міркуваннями. Ціна ж речей, тобто цінність, яка вимірюється грошима, може збільшуватися або падати, й винагорода, яка вчора була справедливою, сьогодні такою не буде.

  Отже, абстракті вимоги урівнюваного права  мають погоджуватися із вільним  рухом життя, тобто з економічними відносинами. Це й досягається завдяки  тому, що різні оборудки віддаються вільній угоді осіб з урахуванням місцевих, часових й особових умов. Закон заступається тільки в разі їх нестачі або у випадку зіткнень.

  Проте є відносини, в яких належність речей  тій чи іншій особі визначається не приватними угодами, а загальним  законом. Це буває тоді, наприклад, коли доводиться ділити спільний набуток. І тут витупає нове визначення права — розподільного. Зрівняльне право визнає людей самостійними і рівними між собою особами, що перебувають у взаємних відносинах. Розподільне ж право розглядає цих осіб як членів якоїсь спілки, що становить єдине ціле. Перше керується рівністю арифметичною, друге — рівністю пропорційною.

  Розподільне право використовується передусім  у приватних товариствах, кооперативах, в які люди вступають добровільно, але з нерівними силами і коштами. Хто більше вклав свого капіталу у спільне підприємство, той одержує і більшу частину доходу домірно внескові. Таке саме начало панує й у тих спілках, які підносяться над сферою приватних відносин і утворюють єдине ціле протягом багатьох поколінь. Це є держава, в якій розподіл прав домірний здібностям, заслугам і призначенням осіб і в якій індивіди покликані виконувати певні, відповідні їх становищу обов´язки.

  Різне суспільне становище і значення осіб породжує так само між ними нову нерівність, яка істотно видозмінює природну рівність, яка становить належність громадянської, або приватної сфери. Слід пам´ятати тому, що там, де державне начало поглинає в себе приватне або значно переважає над останнім, таке становище може призвести до повного знищення громадянської рівності, що рівнозначне невизнанню індивіда самостійним і вільним діячем у зовнішньому світі.

  З огляду на таку небезпеку основними  засадами розумного державного життя  має бути розподіл цих двох галузей: громадянської і політичної, з підпорядкованістю кожної з них властивим їй визначенням права, відповідно до приватного і державного. Ільїн І.О. між іншим зазначає, що повноваження на владу може зустрітися і в приватноправових відносинах, але тоді це повноваження належить не владній структурі, а окремій особі і надає їй не правовий авторитет, що виражається у створенні і застосуванні правових норм, а побутовий авторитет, який виражається у житейських і вже не правових наказах[14]. Ці два начала не повинні суперечити одне одному. І в громадянському аспекті вимога права полягає в домірності того, що дається, з тим, що одержується. Кожному надається те, що йому належить. І це визначається свободою волі осіб, а не випливає із загального закону.

  Коріння всілякого права є свобода  особи, а тому основні визначення права стосуються саме особистих або приватних відносин. І суспільні організації надбудовуються над ними як найвищий порядок, який не знищує, а тільки доповнює приватні відносини, що базуються на свободі. 
Звідси — основний розподіл права на приватне і публічне. Першим визначається галузь приватних або громадянських відносин, другим — побудова і діяльність спілок, що утворюють єдине ціле і є сферою держави.

  Справжні  завдання і цілі держави Б.Кістяковський  вбачав саме у здійсненні солідарних інтересів людей. За допомогою держави має здійснюватися те, що є потрібним, дорогим і цінним усім людям[15].

  Загальне  благо — ось та формула, в якій коротко виражені завдання держави. Сприяючи зростанню солідарності між  людьми, держава облагороджує і підвищує людину, дає їй можливість розвивати кращі сторони своєї природи і здійснювати ідеальні цілі.

  Отже, роблячи певні висновки щодо сутності й буття приватного права, можна  сказати, що воно ближче до соціального  його трактування і такої форми  прояву права, як правовідно-шення. Так само можна сказати, що приватне право — це переважно суб´єктивне право, де превалює інтерес. Буття приватного права базується на природному варіанті права, де мірилом справедливості є рівність, однаково застосована до всіх правовими законами, з наданням свободи дії приватним особам і громадським спілкам у рамках цих законів. У приватному праві закон застосовується не стільки як регулятор соціальних відносин, а як захисник інтересів Індивідів і угруповань за принципом: кожному надається те, що йому належить. 
Можна сказати, що сфера приватного права стверджується таким рядом юридичних відносин, у відповідності з яким: 
- всі особи — окремі громадяни, їхні об´єднання, державні органи як юридичні особи - виступають стосовно одне одного як юридичне рівні, не підвладні одне одному суб´єкти; 
- всі особи на рівних засадах самі своєю волею і у власному інтересі встановлюють взаємні права і обов´язки; 
- всі особи, що виступають як суб´єкти цивільного права, захищені від незаконного, неправомірного втручання в їхні справи . 
Об´єктивне функціонування приватного права, надання вільної ініціативи окремої автономної особи є сталою ознакою сучасної культури, показником того, що в житті суспільства є твердий грунт для процвітання громадянського суспільства, суспільства ліберальної цивілізації.

2. 

Ю.М. ДМИТРІЄНКО, канд. філос. наук, Київський національний університет імені Тараса Шевченка

ЯКICНЕ СТАНОВЛЕННЯ ВIДДЗЕРКАЛЕНОЇ

УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОВОЇ РЕАЛЬНОСТI

Ключові слова: українська правова реальність, становлення

За сучасних умов постперехідного українського права, що активно трансформується  у

напрямку  європейської демократизації, значно підвищується роль української правосвідомості  як механізму правового регулювання, що вiзуалiзуються у духовних i матеріальних артефактах української правової культури, які відбивають якісне становлення

українського  суспільства, але за умов складного  постперехідного правостановлення, за

домінування більш глобальних кризових явищ, ці якісні характеристики, що тільки

починають формуватися, є наочно прихованими  та малопомітними. Означена проблема

пов’язана з державною програмою «Формування  механізму реалізації та захисту  прав і

свобод  громадян України». Завданням статті є аналіз якісного становлення та розвитку

віддзеркаленої української правової реальності за доновiтнiх часів (800-тi роки - 1590-й

рік).

Під правовою культурою розуміємо зумовлений соціально-економічним і духовнополітичним  ладом якісний стан правового  життя суспільства, що ідентифікується  на

ґрунті  пріоритетних тенденцій традиційного українського звичаєвого права, процесуально

реалізований  конкретно-історичний цикл соціальної активності правосвідомості, у досягнутому  рівні розвитку юридичних актів  та інших текстів правового характеру, рівні

правової  діяльності як форми прояву правової правосвідомості, що має не кризові цикли

соціальної  активності, які формують систему  правових демократичних цінностей, а також

соціально захищений ступінь гарантованої державою свободи поведінки у  єдності пра-

вової свободи та відповідальності держави перед суспільством за її захист. У юридичній

літературі  існують різноманітні думки про  місце правової культури u1074 в правовій надбудові ринково структурованого  пострадянського суспільства: від  визнання її визначальним елементом однієї з підсистем юридичної надбудови, наприклад, елементом правової свідомості [1, c.41], частиною правового виховання [2, c.367], до ототожнення правової культури із правовою надбудовою [3, c.71; 4], та, навіть, виведення її за межі правової надбудови [5, c.123-128].

У філософсько-правовій, юридичній та методологічно-правовій літературі все частіше висвітлюється  та розвивається досить старе положення  про те, що «співвіднесення

між суспільством і правовою культурою виступає як співвіднесення не цілого та частини, а цілого і його якості» [6, c.175]. Правова культура, що презентує власні матеріа

льні  та духовні артефакти як артефакти  правової свідомості, процесуально характеризуючи у праворефлексивному відношенні якісний  стан правової надбудови, що іден тифікується в рівні розвитку як всієї правової дійсності, так й окремих її компонентів.

Причому система правової культури складається  з різних, але якісно-тотожних елементів [7, 8]. При цьому цей кінцевий, цільовийстан правової культури є також цільовим станом правосвідомості, до якого певна національна правова система йде відповідно за об’єктивними природно-історичними законами соціального розвитку [3]. Між цільовим і наявним станом правової культури та правосвідомості існує серійна мережа прямих і зворотних зв’язків (цільових структур) як пріоритетних зв’язків правосвідомості з дійсністю, які ідентифікуємо аксіомами правосвідомості. У будь-якому постперехідному

українському  суспільстві можливий лише один принцип  зв’язку – маргінальна відповідність. Справедливість як найсуттєвіший та найголовніший принцип правової культури та правосвідомості позначає вимогу оптимальної домірності між історично можливим і необхідним обсягом, рівнем прав і свобод особи, ступенем її правової захищеності та реально працюючими засобами і механізмами правосвідомості та правової культури.

Кожен цикл соціальної активності правосві домості як показник правової культури втілюється у відповідному циклі  соціальної активності історичних і  реальних нормативно-правових актів.

Метою наукової статті є аналіз рівня ви вченості комплексного дослідження якісного

віддзеркалення  української правової реальності з  початку її формування у Київській

Русі  та закінчуючи добою Козаччини, а  також аналіз підходів до виявлення  властивостей та перспектив віддзеркаленої правової реальності на прикладі української правової

культури  та правосвідомості.

Правова культура та правосвідомість вУкраїні сягає своїм корінням давніх культу-

рно-правових звичаїв Київської Русі, основну  частину яких згодом було записано в «Русь-

кій Правді»  та інших актах князівського законодавства, що більш фіксували старі звичаєві україно-ментально-структуровані норми, ніж створювали нові. З появою Статутів

Великого  князівства Литовського традиції звичаєвого права, презентовані в історичних