Контрольная работа по "Философии"

традиціях правосвідомості та правової культури, не втратили свого значення. Після  занепаду Київської держави звичаєве право знову стало єдиним джерелом процесуально-

го та, пізніше, статичного права. У подальшій  еволюції норми звичаєвого права  неодноразово використовувались у актуальному правотворенні та правозастосуванні. У

зв’язку з цим вибуває великого значення періодизація української правової культури,

яка характеризує правоусвiдомленi рубіжні віхи її становлення, а отже є також періоди-

зацією  правосвідомості. Найпоширенішими критеріями періодизації становлення україн-

ської правової культури є критерії періоди  зації історії українського права, що висвіт-

люють, за нашою думкою, формування правової культури та правосвідомості відповід-

но до розвитку державності: 1) ІХ-XIV ст.; 2)ХІV-ХVІ ст.; 3) 1569-1648 рр.; 4) 1648-1781

рр.; 5) з  кінця XVIII ст. до 1917 р; 6) 1917-1920 рр.; 7) 1920-1990 рр.; 8) 1991-2003 рр.;

8) 2004 р. (Помаранчева революція) – наші  дні.

Отже, хронологічно _________рубіжно визначений у періодизації становлення і розвитку україн 
 
 

3. Природне та позитивне  право. 

Ідея правди, справедливості притаманна духовним уявленням  людства на протязі всього його існування. Для багатьох народів ще на рівні  міфологічних уявлень про право  воно сприймалося, як втілення божественної або природної ідеї справедливості. Є різні підходи до визначення природничого права, його походження. Так, представники метафізичної, або містичної течії у філософії права твердять, що всяка етика, як уявлення про добро і зло, про справедливе і несправедливе, має свою основу у вірі у світовий моральний порядок або у вірі у Найвищу Силу, у Творця. Тому ідея правди, справедливості є величиною постійною, незмінною, а отже, існують закони вічного добра, правди, справедливості. Ідеалістичний напрямок у філософії права, визнаючи об'єктивність буття ідей, підкреслює, що, незважаючи на постійні зміни, що відбуваються у світі матеріальних явищ, існують вічні непохитні закони природи, до яких належить й ідея справедливості. І, власне, прогрес людського суспільства обумовлений пізнанням і втіленням цих ідей справедливості. З цього, власне, постає вимога обов'язковості визнавати кожну людину самоціллю, а всіх людей рівноцінними один одному. І власне ідея природничого права є втіленням об'єктивної ідеї справедливості. Тобто, природниче право не є сукупністю норм формального права, а сукупністю моральних і, водночас, правових вимог. Основані на ідеї справедливості вимоги природного права не можуть не узгоджуватися з вимогами моралі, а це дає підставу визначати природниче право, як право моральне, і, у той же час, як право ідеальне, що стоїть над державою й поза нею, тоді як право позитивне твориться державою і не існує поза нею. Визнання існування природного права має не тільки теоретичне, але й практичне значення, бо коли є можливим наближення права до ідеї справедливості, то це може статися лише остільки, оскільки над позитивним правом стоїть вище право – моральне, або природне право, яке й служить для позитивного права одночасно основою, критерієм й ідеалом. 

Під позитивним правом розуміємо всю сукупність чинних правових норм певної держави, а також сукупність норм, які регулюють  міждержавні відносини. Сам термін позитивне право означає, по-перше, що це норми (правила), встановлені або  санкціоновані певним зовнішнім авторитетом і які виконуються під впливом певного зовнішнього впливу, а не з власної волі чи з моральної свідомості конкретної особи. По-друге, позитивізм права полягає у тому, що його норми реально діють і впливають на поведінку людей, тобто вони здійснюють певний позитивний вплив.

 

  
 

10. 
10. АКСІОЛОГІЯ ПРАВА: ПРИНЦИПИ СВОБОДИ, РІВНОСТІ І СПРАВЕДЛИВОСТІ

Проблеми  філософії права. – 2005. – Том III. –  № 1-2. 327

© 2005 А. Б. Чефранов

Київський університет  імені Тараса Шевченка

ПРОБЛЕМИ  ЗАСТОСУВАННЯ ТЕОРІЇ ЦІННОСТЕЙ

У ПРАВОВИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ

Цінність – термін, який достатньо широко застосовується як у науковій літературі з різних галузей знань, так і у художніх, публіцистичних творах та повсякденному спілкуванні для визначення значення і ваги для людини певних явищ дійсності. По суті усе розмаїття предметівлюдської діяльності, відносин у суспільстві та залучених у їх коло природних явищ може виступати у якості цінностей, як об’єктів ціннісного відношення, тобто оцінюватись з погляду добра і зла, істини або неістини, краси або потворності, можливого або неприпустимого, корисного або шкідливого, справедливого або несправедливого та ін.

Виникнення цінностей  пов’язане з тим, що нас цікавить не просто об’єкт сам по собі, а його значення для людини, для задоволення  її потреб. У зв’язку з цим  людина оцінює факти свого життя за їх значимістю, реалізує ціннісне ставлення до світу, яке є специфічною рисою

саме людської істоти. Цінністю для людини є все, що має для неї певне значення, особистіс-

ний або суспільний зміст. З цінністю ми маємо справу там, де мова йде про рідне, святе, до-

роге, досконале, коли ми хвалимо та засуджуємо, захоплюємось та обурюємось, визнаємо

і заперечуємо.

Як у буденному  житті, так і в наукових працях досить часто зустрічаються числені  поняття

так чи інакше пов’язані  із вживанням терміна “цінність”. Це, зокрема, матеріальні, економічні

цінності. Оскільки вони стосуються різних сфер життя  людини, які не пов’язані з її духовною

діяльністю, вони не набувають аксіологічного забарвлення. Тобто це цінності у прямому, еко-

номічному значенні цього слова, які відображають матеріальне наповнення того або іншого

предмета або  явища.

Проблеми цінностей  досліджуються теорією цінностей, або аксіологією (від грецького  ахіа-цінність та logos – слово, вчення), яка є одним із найбільш молодих  розділів філософії. Певної

самостійності та визначеності аксіологія набула наприкінці ХІХ на початку ХХ століття. Це фі-

лософське вчення про природу цінностей, їх місце  у реальності та про структуру  ціннісного

світу, тобто  про зв’язки різних цінностей  між собою, з соціальними та культурними факторами і структурою особистості.

Аксіологія як самостійна сфера філософських досліджень виникла тоді, коли поняття буття  розділилось на два складові елементи: реальність і цінність як об’єкт різноманітних  людських бажань та прагнень. Головне завдання аксіології полягає у тому, щоб показати як можливе існування цінності у загальній структурі буття та як вона співвідноситься з фактами реальності.

Називаючи певне  явище цінністю, ми виходимо з його значення для суспільства та людини. Поняття цінності – це певний підхід до явищ та дійсності. Теорія цінностей являє собою теоретичне обгрунтування загального поняття цінностей та пов’язаної з ним групи понять, а також обгрунтування тих проблем, які виникають у зв’язку з ціннісним відношенням людей до явищ дійсності.Отже, аксіологічний підхід не обмежується визначенням певних предметів або явищ як цінностей. За радянських часів єдина з існуючих тоді в Україні марксистська філософія відкидала саме поняття цінності як “буржуазне” та вважала аксіологію ідеалістичним вченням (як і  філософську антропологію та інші вчення що виходили за межі теорії пізнання, до якої зводився діалектичний матеріалізм та історичний матеріалізм) [4, с. 7]. У зв’язку з цим аксіологічній проблематиці не було відведено достатньої уваги, хоча й у ті часи було видано кілька вагомих праць (авторами яких є, зокрема Тугаринов, Неновськи та ін.).

Однією з найважливіших  сфер застосування теорії цінностей  є право. Предметна сфера та основна  тематика юридичної аксіології –  це проблеми розуміння та тлумачення права як цінності та відповідні ціннісні судження про правове значення фактично даного закону (позитивного права) та держави. Юридична аксіологія, як і філософія права та юридична наука в цілому, включає в предмет свого дослідження поряд з правом також і державу у якості саме правового явища – як правової форми організації публічної влади вільних членів даного суспільства.

Розвиток аксіології як одного з напрямків філософської думки дав можливість досліджувати цінність права як найважливішого регулятора суспільних відносин. Право у суспільстві

в умовах цивілізації, його сила з аксіологічного погляду  – це не лише необхідність, не просто засіб

соціального регулювання, але й таке утворення, яке саме виступає як цінність, соціальне благо.

Вихідними для  розуміння права у цьому аспекті  є його особливості як специфічного утворення. Воно має ряд важливих соціально значимих властивостей –  загальнообов’язкову нормативність, формальну визначеність за змістом, державну гарантованість, що розкривають його як істотну соціальну силу суспільства, носія значної соціальної енергії.

Право завжди спрямоване на досягнення певних цілей. Їх досягнення стає можливим тому, що вони є цінностями, заради досягнення яких та володіння  ними люди готові прикладати величезні духовні та практичні зусилля. Благо та справедливість, свобода і рвність, соціальний порядок та права громадянина представляють собою цінності, якими дорожить культурна свідомість та весь цивілізований світ.

Погляд на право  крізь призму ціннісного підходу, увага до проблеми ціннісного наповнення права призводить до появи самостійного комплексу питань, який може бути визначений як сфера аксіології права.

Однак застосування теорії цінностей у правознавстві  пов’язане з необхідністю розв’язання  цілого ряду теоретичних проблем. “Одним з найбільш спірних питань аксіології є питання про співвідношення пізнання і оцінки, їх спільних рис та відмінностей у пізнавальному та ціннісному (і оціночному) відношенні” [8, с. 30]. Єдність або відмінність ціннісного і наукового під ходів обґрунтовувалась різноманітними філософськими та філософсько-правовими напрямками. У нашому підході до предметів, а також явищ природи і суспільного життя необхідно розрізняти дві нерозривно пов’язані сторони – теоретичну та ціннісну (духовну і практичну). Теоретична сторона полягає у вивченні явища як воно існує саме по собі, з’ясуванні питання що воно собою представляє, як його пояснити, які його причини та підстави. Її покликана досліджувати наука, метою якої є з’ясування істини. “Говорити про істинність теоретичних знань має сенс лише остільки, оскільки ця теорія наукова (або сформована у суворій відповідності з науковими вимогами до знання). Наука відноситься до сфери позаіндивідуального, по засуб’єктного, колективного духовного бутя людей” [7, с. 34]. Науковий підхід є підходом суто об’єктив-

ним, онтологічним у тому розумінні, що об’єкт вивчається поза його відношенням до суб’єкта, який його пізнає. Наука підходить  до об’єкта онтологічно як до явища, яке існує об’єктивно і має  незалежні від волі людини закони свого розвитку. Іншими словами, наука дає пояснення своєму предмету як об’єкту, що знаходиться поза суб’єктом пізнання та протистоїть йому,