Контрольная работа по "Философии"

1Онтологія  приватного права

  Онтологія права — це вчення про сутність і поняття права в його розрізненні  із законом. Буття права, його об´єктивна природа і власна сутність представлені у принципі формальної рівності, свободи  і справедливості в суспільному  житті людей. Онтологія приватного права має пролягти у площині прояву цього принципу в межах громадянського суспільства. До проблеми онтології права належить вивчення прояву основних форм існування права.

  Як  вважає В.Нерсесянц, право є історичним явищем, і цей історизм стосується як буття права, так і форм його прояву[1]. І оскільки право опосередковане соціально-історичним досвідом, воно є апостеріорним, а не апріорним феноменом.

  Якщо  погодитися з Ж.-Ж.Руссо в тому, що людина народжується вільною і  рівною від природи[2], то із свободою, рівністю, справедливістю у людства не було б жодних проблем. Але справа в тому, що вектор руху людського прогресу прямо протилежний: людина і людство розвивається до свободи, рівності, справедливості із ситуації їх відсутності. І тільки тому, що людина за своєю інтелектуальною і вольовою природою потенційно здатна вдосконалюватися, вона може прийти до політичних і правових форм організації соціального життя. 
З точки зору генези правової природи людини, визначальне значення має усвідомлення тієї обставини, що в абстракціях права за зовнішньою умовністю йдеться про найголовніше й найістотніше в житті індивіда та всього соціуму про свободу, рівність, справедливість — те, що є абсолютно необхідним для гідного людини життя. А цього неможливо досягти без засвоєння і практичного затвердження людьми вимог права як імперативних велінь своєї власної природи, розуму, совісті і волі.

  Отже, історичний процес генези, буття і  сутності існування права, зокрема  приватного, відбувається в контексті загальнокультурного формування розвитку людського суспільства.

  Буття права — це якісно визначене буття  формальної рівності, яке має сенс лише як рівність вільних членів суспільства, і з огляду на це є ідентичним справедливості. Тому співвідношення буття й існування права, його сутності та правових явищ — це, по суті, -співвідношення принципу формальної рівності та форм її здійснення. І до цих форм належать усі феномени з правовою якістю: правові закони, правові норми, правові суб´єкти, правові статути, правова свідомість, правові відносини, правова процедура, правове рішення тощо. 
Коли мова йде про приватне право, то саме тут передусім йдеться про свободу, правоздатність і правосуб´єктність індивідів, фізичних осіб, а не надіндивідуальних об´єднань, інститутів та формувань.

  Це  є принципово важливим, оскільки на такій вихідній засаді, де вільні індивіди, фізичні особи — виступають як незалежні суб´єкти права і правового  типу відносин, можливі й інші суб´єкти права, так звані «юридичні особи», можливі правова рівність і свобода в організації, функціонування і взаємовідносини різного роду спілок, асоціацій та інших утворень.

  Цей момент вираження індивідуальної свободи  у вигляді правової особистості (суб´єкта права) виступає в гегелевській «Філософії права» як висхідний пункт саморозвитку поняття права від абстрактних форм його існування до більш конкретних форм: «Особа містить взагалі правоздатність і становить поняття і саму абстрактну основу абстрактного і тому формального права. Звідки веління права: «будь особою і поважай інших як осіб»[3].

  Богдан  Кістяковський вважав, що право є  і державно-організаційним, і соціальним, і психологічним, і нормативним  явищем[4]. На перше місце він ставить  державно-організаційне, або державно-повелительне поняття права. Таке поняття права визначається як сукупність норм, виконання яких примушується, захищається або гарантується державою. На друге місце, на думку Кістяківського, слід поставити соціологічне поняття права. Треба позбавитися традиційного забобону, ніби право є лише простим вираженням того, що міститься в законах. Право залежить від національних, побутових, економічних та інших соціальних відносин, у взаємодії з якими воно виробляється, модифікується і розвивається. Воно є сукупністю правових відносин, в яких кристалізуються правові норми. Такий його прояв часто сполучається з поняттям «соціальна солідарність», і під соціологічною зовнішністю приховується естетичний зміст. Дане поняття права більш близьке до буття приватного права, аніж його перший проява.

  Л.С.Явич вважає це тією гранню права, яка виходить за рамки офіційно визнаних державою відносин, не перестаючи при цьому бути власне правом, оскільки містить відносно рівний і справедливий масштаб свободи, який диктується об´єктивними потребами суспільного прогресу, характером виробничих відносин і соціального природного права рівня соціальних відносин, що порою іменують безпосередньо соціальним правом або домаганням, немов би протиставляючи юридичному праву[5]. Це, зрештою, те, що пропонується вважати правом «до і незалежно від закону», на відміну від «легістського» права. Існування права (і передусім приватного) являє собою соціальну реальність, яку неможливо скасувати навіть тим, хто здійснює державну владу .

  Психологічне  поняття права, близьке школі  Л.Петражицького, розуміє під останнім (правом) сукупність переживань обов´язку і зобов´язаності. Це розуміння права допомагає пояснити і соціальний характер права, і об´єктивне право в їхній сутності. 
Нормативне поняття права передбачає його розуміння як сукупності норм, що включають в себе ідеї про належне і визначають зовнішні відносини людей між собою, а отже — поглинає зміст приватного права.

  Б.Кістяківський  називає два висхідних пункти при дослідженні права: права  як сукупності правових норм, або сукупності правових відносин[6]. І кожний дослідник, виходячи з цих двох принципів, комбінує і дає перевагу державно-владному, соціальному, психологічному або нормативному явищу. Хто звертає головну увагу на право як на державно-владне явище, той вбачає в ньому передусім сукупність норм. Той же, хто зацікавлений у соціальній стороні права, той звертає свій погляд на правові відносини. Кожне визначення поняття і форми прояву права, вважає Кістяківський, повинне однаково мати на увазі і сукупність норм, і сукупність правовідносин, тобто і об´єктивне, і суб´єктивне право. Тільки тоді воно так чи інакше справді охоплює реальне буття права[7].

  Б.М.Чичерін  визначав суб´єктивне право як моральну можливість або законну свободу  щось робити чи вимагати. Об´єктивне ж  право є самий закон, який визначає цю свободу. З´єднання обох сенсів дає загальне визначення: право є свобода, що визначається законом[8]. 
Суспільство складається з різних осіб, і для всіх у найвищий мірі є важливим, аби галузі, які надані свободі кожного, були точно розмежовані і охоронялися законом, і в цьому полягає завдання права.

  Є, проте, випадки, коли право визначається інтересом. Це буває тоді, коли сама особа є представником певного  інтересу. Такого роду відносини зустрічаються  у людських спілках. Скажімо, у громадянському суспільстві особа є представником корпорації, в державі — представником влади. І тут суб´єктивне право залишається вираженням волі цієї особи, яка одна (воля) може викликати його дії. Зміст закону становлять права і обов´язки осіб. Тому загальне визначення пристосовне й тут. Проте обсяг і межі цих прав і обов´язків визначаються тим інтересом, який особи покликані захищати, — суспільним або особово-корпоративним. На цьому й заснована відмінність публічного права від приватного , 
Як вважає Ю.І.Гревцов, з позицій індивідуальної свідомості право у своїй основі найбільше пов´язується з реальною можливістю вибору і визначення шляху, який приведе до досягнення бажаної мети, реалізації інтересу, задоволення потреби. І тільки єдність колективних і суб´єктивних (особистих) начал може дати підставу для коректної дефініції діючого в суспільстві права, що знаходить своє вираження у законодавстві та юридичних відносинах[9].

  Приватне  право відрізняється від публічного також і тим, що суб´єкт його у  відповідності з уповноважуючим і диспозитивним характером норм автономні у своїх діях: власник має право захищати своє майно або не захищати; інтереси особи захищаються лише за його вимогою і в межах заявленого домагання .

  Приватний інтерес має безпосередній зв´язок  з приватним, особовим правом. Він становить той життєвий зміст, який вноситься у формальні начала права свободною волею осіб. Ним визначається користування правом. Суспільним же інтересом визначається не зміст, а межі приватного права. Суспільна воля повинна поважати особисте право. Якщо ж вона, вторгаючись в галузь останнього, хоче підкорити його суспільному інтересу, то свобода приватної особи зникає: ця особа стає органом і знаряддям суспільства.

  При цьому заперечується те, що є джерелом будь-якого права і моральності, а саме: визнання особи як розумної істоти, яка сама собі є мета і сама визначається до дії і якій тому має бути надана свободна сфера діяльності, де вона єдина є господарем, незалежно від чиїхось чужих велінь. Іншими словами, юридичний закон не повинен вторгатися в галузь внутрішньої свободи і визначати те, що не належить його дії. 
Примусовим юридичний закон стає тоді, коли він у певному суспільстві визнається діючою нормою права. Тільки такий закон є позитивним, який набуває сили саме від цього визнання. Тому він може бути різним у різні часи і у різних народів. Прикладаючись до життя, загальні начала права видозмінюються згідно з умовами, потребами, поглядами і ступенем розвитку суспільства, в якому вони покликані діяти. Звідси й мінливість юридичних норм.

  Позитивні норми права становлять належність будь-якого суспільства, у тому числі  і на найнижчих ступенях співжиття, де вони мають форму звичаю, який визнають і якому підкоряються всі  несвідомо. З вищим розвитком  свідомості з´являється протилежність поглядів і потреб, а разом з тим — необхідність установити спільні норми, однаково обов´язкові для всіх, що може здійснюватися тільки дією суспільної влади. Тоді право набирає форми позитивного закону, в якому проявляється свобода волі людини, але сила і дія якого значною мірою залежить від умов того середовища, в якому він прикладається.

  Проте закон встановляє тільки загальні норми. Необхідно прикласти їх до безконечної  розмаїтості життєвих явищ, людських стосунків, усвідомити вимоги права, що випливають, як говорили римські юристи, з природного розуму. Звідси народжується поняття про право природне на противагу позитивному, про систему загальних юридичних норм, які випливають з людського розуму і повинні слугувати мірилом і керівництвом для позитивного законодавства.

  Що  ж є загальним розумним началом, яке стало б керівництвом у  становленні як закону, так і його додатків? Воно було визнано ще творцями римського приватного права: це -справедливість, або правда. Саме останнє поняття, як вважає Б.Чичерін[11], з якого і випливає слово «право» (jus a justitia appellatum est), пов´язане з початком рівності, оскільки справедливим вважається те, що однаково застосовується до всіх. 
Проте ця рівність стосується тільки сутності людини як істоти, наділеної розумом І свободою волі, але аж ніяк не зовнішніх людських визначень і тих умов, в яких людина живе Тут панує повна нерівність. Люди нерівні між собою і за своїми фізичними властивостями, І за розумовими здібностями, і за моральними якостями та ін. Так само має виявлятися нерівність і в тих матеріальних благах, якими вони користуються. Ця відмінність у користуванні благами збільшується і різністю громадського становища.

  Нескінченна розмаїтість, нерівність сил і становищв  репрезентує величезну різноманітність  явищ. А це й є те, що дає повноту буття і виражає духовну сутність людини. Ця сутність у свою чергу містить у собі начало, яке веде до нової нерівності, тієї самої, на якій засноване визнання істотної рівності людей, а саме свободи. Як вільні особи люди рівні, але прояви цієї свободи безконечно різноманітні[12]. Одні особи придбають більше, інше менше; одні вміють користуватися надбаними благами і примножують свій набуток, інші марнують його тощо.

  Отже, свобода природно і неминуче веде до нерівності, а тому, визнаючи свободу, ми не можемо не визнавати разом з тим наслідків, які випливають з неї. Тому завдання права, насамперед приватного, полягає в тому, аби визнати за всіма рівну людську гідність і свободу, в яких би умовах людина не перебувала і яке б становище не займала. Це й виражається в рівності прав як юридичній можливості діяти, що присвоюється особі як такій. Але оскільки вільне користування цими правами веде, як зазначалося, до нерівного придбання життєвих благ, то визнання цієї нерівності становить у свою чергу неодмінну вимогу права (правди) Це й виражається в тому правилі, яке було висловлено ще в римському приватному праві: кожному віддавати своє. З визнанням особи нерозривно пов´язане визнання того, що їй належить, як наслідок або витвір її свободи. Як пише І.О.Ільїн, «справедливість вимагає, щоб правові норми зберігали у своїх вимогах домірності дійсним властивостям і діянням людей»[13].

  На  противагу правилу, що визначає конкретне  накладання права до різних життєвих відносин, рівність залишається формальним началом, в ім´я якого загальний закон однаково поширюється на всіх. З огляду на це закон встановлює спільні для всіх норми і однакові для всіх способи набуття прав. Саме ж здійснення цих прав і користування ними полишається свободі. Наприклад, закон встановлює право власності і способи її придбання, але він не визначає, що кому має належати: це — справа самих осіб. Це царина передусім приватного права. 
З огляду на це, окрім загального закону для набуття права потрібний акт свободи волі, який дає юридичний титул. Закон же охороняє те, що кожний придбав законним шляхом, і що, отже, по праву йому належить, від будь-яких зазіхань з боку інших. У такий спосіб людська свобода сполучається з рівністю перед законом.